Історія справи

Постанова КЦС ВП від 17.09.2025 року у справі №758/10275/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 758/10275/21

провадження № 61-10776св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року у складі судді Якимець О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Олійника В. І.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на майно.

Позов мотивований тим, що у ОСОБА_1 з ОСОБА_2 мали місце фактичні шлюбні відносини. Попри те, у цей час відповідачі перебували у шлюбі між собою, який припинено між ними у березні 2020 року.

Під час фактичних шлюбних відносин, позивач у 2018 році та у 2019 році надала ОСОБА_2 кошти для придбання автомобілів, що підтверджено укладеними між позивачем та ОСОБА_2 договорами, які за формою є змішаними, адже містять умови договору доручення та спільної діяльності. Придбані автомобілі були зареєстровані на ОСОБА_2 , тобто останній є титульним володільцем, що погоджено сторонами у договорах. Однак, оскільки кошти надані на придбання транспортних засобів позивачем, за останнім зберігалось право власності на автомобілі і за першою вимогою ОСОБА_2 повинен був перереєструвати вказане нерухоме майно на позивача, однак цього не зробив, чим порушив умови договорів.

15 травня 2021 року зареєстровано шлюб між позивачем та ОСОБА_2 .

У червні 2021 року позивачу стало відомо про те, що на вказані автомобілі претендує ОСОБА_3 , колишня дружина ОСОБА_2 , адже вважає таке рухоме майно спільною сумісною власністю відповідачів, що суперечить умовам вказаних договорів, тим самим заперечує право власності позивача на автомобілі.

Позивач просила:

визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки «MercedesBenz», 2010 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 та автомобіль марки «Toyota Sequoia», 2013 року випуску, держаний номерний знак НОМЕР_3 , VIN: НОМЕР_4 , у розмірі 100 відсотків частки у праві власності.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року, відмовлено у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на майно. Судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду із позовом покладено на позивача.

Судові рішення мотивовані тим, що:

умови договорів (незважаючи на відсутність їх найменування) свідчать, що метою цих договорів було придбання рухомого майна. Сторони погодили хто буде зазначений власником цього майна на момент придбання автомобілів, при цьому інша сторона залишає за собою право власності на таке майно. Сторони погодили що між ними фактично виникли відносини спільної діяльності. Якщо презумпція правомірності договору не спростована, всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню;

аргументи позивача про те, що спірне майно придбано за особисті кошти на підтвердження чого надано договір позики грошових коштів, укладеного між нею та іноземним громадянином 01 лютого 2018 року, суди оцінили критично, оскільки доказів цього позивачем не надано. Умови договорів про передачу грошових коштів не підтверджують факт належності цих коштів на праві власності саме позивачу. Разом із тим, позивачем не надано інших доказів, які б у сукупності із іншими підтверджували даний факт;

суди також критично оцінили доводи ОСОБА_2 про те, що укладені договори за своєю юридичною природою є договорами дарування, оскільки аналізуючи умови договорів суд не встановив положень, які б стосувались договору дарування, а відтак відсутні підстави для застосування до цих правовідносин положень ЦК України, які регулюють відносини за договором дарування;

враховуючи викладене, суди вважали, що відсутні підстави для задоволення позову про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, оскільки позивачем не доведено порушення, невизнання та/або оспорення її права власності. Будь-яких інших фактичних обставин, які б мали значення для правильного вирішення справи суд не встановив.

Апеляційний суд погодився з висновками та мотивами відмови судом першої інстанції у задоволенні позову та вказав, що відповідач, з вимогами до якого звернувся позивач, не оспорює та не заперечує жодних прав позивача на спірні автомобілі, тоді, як норми статті 392 ЦК України вимагають доведення порушення відповідачем права власності, за захистом якого звернувся позивач. Суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції правильно застосував до правовідносин, що склались у цій справі, положення статті 392 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції відхилив посилання ОСОБА_1 на безпідставність відмови суду першої інстанції у задоволенні заяв про відвід судді Якимець О. І., секретарю судового засідання Сіренко та секретарю судового засідання Карпишиної, оскільки питання про відвід судді було вирішено у спосіб передбачений процесуальним законом та в ухвалах викладено мотиви та підстави відмови у заявлених відводах.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції порушила норми частини другої, шостої статті 259 ЦПК України, оскільки суддя перевищила визначені законом повноваження - підписала рішення від 11 березня 2024 року не у день складення її повного тексту (21 березня 2024 року), а лише 22 березня 2024 року, тобто коли у судді закінчились повноваження у цій справі, а також довід про те, що матеріалами справи підтверджується, що у ній відсутній протокол, складений за правилами статті 248 ЦПК України, який би містив відомості про вчинення судом процесуальних дій - прийняття, складання і підписання в нарадчій кімнаті повного судового рішення 21 березня 2024 року, суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки такі доводи є припущеннями, які не ґрунтуються на доказах.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням правил нарадчої кімнати, суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки вони ні чим не підтверджені.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2024 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції неправильного застосував норми матеріального права - статтю 392 ЦК України, а апеляційний суд вчинив розширене тлумачення статті 392 ЦК України, оскільки: відповідачі у справі категорично відмовляються визнавати право власності на спірне майна за позивачем; ОСОБА_2 відмовився переоформити право власності на позивача на її першу вимогу; ОСОБА_2 оспорює договір № 1, зокрема, шляхом визнання договору № 1 недійсним в судовому порядку, про що було заявлено стороною ним у цій справі під час судового розгляду в суді першої інстанції (цивільна справа № 361/4504/23). Тому, висновки апеляційного суду про те, що відповідач ніби то не оспорює і не заперечує жодних прав позивача, є помилковими;

суди помилково послались на абзаци перший та другий пункту 37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»;

висновки Верховного Суду, на які послався апеляційний суд, є нерелевантними до обставин цієї справи;

суди відмовили у задоволенні позову та не вказали інших ефективних способів захисту права. Сторона позивача вважає, що інші способи захисту порушеного права не є ефективними;

вважає, що заявлений відвід судді Якимець О. І. не був вирішений у законний спосіб іншим суддею Подільського районного суду міста Києва, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення. Ухвали Подільського районного суду м. Києва стосовно відводу судді Якимець О. І. не містять обґрунтування відмови у задоволені заявленого стороною позивача відводу, в тому числі, через особистий конфлікт інтересів. Тобто, апеляційний суд проігнорував доводи апеляційної скарги, не здійснив оцінку доводів та аргументів позивача з приводу небезсторонності головуючого судді Якимець О. І.;

вважає необґрунтованими висновки судів про те, що позивачем не надано доказів, що майно за спірними договорами придбано за договорами № 1 та № 2 саме за кошти отримані позивачем за угодою від 01 лютого 2018 року, оскільки підтвердженням цього є договір позики від 01 лютого 2018 року, який не спростований іншою стороною, а також довідка «Дасінія банк» (філія у місті Дахук, Курдістан, Ірак) від 04 жовтня 2021 року № 3845, банківська виписка № 0854984 за період з 02 липня 2017 року по 04 жовтня 2021 року, які суд проігнорував. ОСОБА_2 визнав факт отримання коштів розмірі 33 000,00 дол. США для придбання транспортного засобу марки «MercedesBenz», 2010 року випуску за договором № 1 від 20 травня 2018 року та 48 000,00 дол. США для придбання марки «Toyota Sequoia», 2013 року випуску за договором № 2 від 02 квітня 2019 року. У правовідносинах, що склалися між позивачем та ОСОБА_2 за договорами № 1 та № 2, не має жодного значення право власності на кошти, що передані відповідачеві. Це могли бути кошти особисті, залучені, позичені тощо. У цій справі підтверджено, що майно придбавалося за рахунок коштів позивача, які вона позичила за договором позики, апеляційний суд проігнорував порушення судом першої інстанції норм щодо застосування частини першої статті 328 ЦК України, відповідно до якої право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів;

із мотивувальної частини рішення достеменно невідомо, який саме зміст вкладав суд у поняття «критичної оцінки» доказів позивача. Суд апеляційної інстанції не здійснив дослідження та оцінку доказів в межах доводів апеляційної скарги;

суди зробили помилковий висновок, що договори № 1 та № 2 укладалися з метою придбання рухомого майна. Проте, вказане не відповідає дійсності. Зокрема, у договорі № 1 передбачено, що метою його укладення є задоволення потреб позивача в автотранспорті. Водночас, згідно з договором № 2 метою укладення договору є задоволення потреб сторін в автотранспорті, тобто, для задоволення потреб як позивача, так і ОСОБА_2 . Тобто умови договорів не є аналогічними;

апеляційний суд надіслав оскаржувану постанову в електронній формі на електронну адресу позивача 24 червня 2024 року, яка була підписана лише головуючим у справі суддею. Кваліфіковані електронні підписи інших двох членів колегії суддів відсутні;

розгляд справи за відсутністю адвоката Сушка Р. М., який повідомив, що не зміг прибути в судове засідання 18 червня 2024 року у зв`язку із зайнятістю в інших справах, призначених раніше, та просив відкласти розгляд справи. Свідчить, на думку позивача, про сумніві відносно об`єктивності та неупередженості судді;

розгляд справи в суді апеляційної інстанції здійснено неповноважним складом суду. В судовому засіданні 18 червня 2024 року представником ОСОБА_2 заявлено відводи суддям Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р. та секретарю судового засідання. Однак, заяви представника ОСОБА_2 з доводами про те, що судді Сушко Л. П. заявлено відвід з мотивів недовіри, а саме, через ознаки недоброчесності судді, яка приховувала майно при заповненні декларацій, коли претендувала на посаду члена Вищої ради правосуддя, а також через демонстрацію надмірного формалізму при вирішенні питання про звільнення Сушко Л. П. від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, взагалі не згадуються в ухвалі від 18 червня 2024 року, що свідчить про залишення без розгляду вказаних заяв. Тобто, колегія суддів не розглянула заявлений відвід, тому подальший розгляд та вирішення справи здійснено за участю відведеного судді.

Також позивач вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо:

питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, передбачених статтями 15 16 392 ЦК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», статей 6, 13 Конвенції 1950 року, частини другої статті 5 ЦПК України;

питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, пунктів 3, 5 частини першої статті 36, частини першої статті 39 ЦПК України, а також розгляд справи неповноважним складом суду, упередженим та необ`єктивним судом (суддею), який підлягав відводу/самовідводу (наявність особистого конфлікту інтересів та необґрунтованість судових рішень про відвід судді Подільського районного суду міста Києва Якимець О. І.).

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про звільнення від сплати судового збору відмовлено. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_5 , на рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року, залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_5 , на рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року, витребувано з суду першої інстанції справу.

У серпні 2024 року справа № 758/10275/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2025 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про проведення розгляду справи за участі позивача та її представника, повідомлення про час та місце розгляду справи відмовлено, справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 05 серпня 2024 року зазначено, що касаційна скарга ОСОБА_1 містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389, пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, для відкриття провадження у справі.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 20 травня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір № 1.

Згідно з умовами договору № 1:

ОСОБА_1 передає ОСОБА_2 у володіння та розпорядження грошові кошти у розмірі 33 000,00 дол. США для придбання транспортного засобу марки «Mercedes-Benz», 2010 року випуску. Договір укладається з метою задоволення потреб ОСОБА_1 в автотранспорті (пункт 1);

ОСОБА_2 зобов`язується придбати майно за надані ОСОБА_1 кошти та зазначити себе власником майна (титульним володільцем). При цьому, за ОСОБА_1 залишається право власності у частці майна у розмірі -100 відсотків, а ОСОБА_2 визнає та підтверджує право власності ОСОБА_1 на це майно (пункт 2);

ОСОБА_2 після придбання майна зобов`язається за першою вимогою ОСОБА_1 протягом 3 днів передати майно ОСОБА_1 та вчинити усі необхідні дії з переоформлення права власності на майно із визначенням ОСОБА_1 в якості власника майна (пункт 3);

у випадку порушення умов договору сторона несе відповідальність, визначену цим договором та законодавством України. Порушення зобов`язань є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов (пункти 6, 7);

договір може бути розірвано за згодою сторін, або у односторонньому порядку ОСОБА_1 , в тому числі, шляхом пред`явлення вимоги ОСОБА_2 про переоформлення права власності на майно у повному обсязі, передачу майна та вчинення інших формальностей (пункт 13);

сторони погодили, що дія цього договору поширюється на правовідносини, що фактично виникли між сторонами до укладення цього договору, в тому числі в частині спільної діяльності сторін (пункт 20).

02 квітня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір № 2. Майном у цьому договорі є автомобіль марки «Toyota Sequoia», 2013 року випуску. Умови договору № 2 є аналогічними умовам договору № 1.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу марки «Toyota Sequoia», власником вказано відповідача ОСОБА_2 , дата реєстрації 05 квітня 2019 року.

26 червня 2021 року позивачем направлено відповідачу ОСОБА_2 вимогу про передачу транспортних засобів та вчинення усіх необхідних дій з переоформлення права власності на ці автомобілі із зазначення позивача їх власником. Заява-вимога отримана ОСОБА_2 цього ж дня, однак не виконана.

Позиція Верховного Суду

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя статті 16 ЦК України).

Касаційний суд вже вказував, що потрібно розмежовувати:

матеріальну та процесуальну добру совість як за сферою застосування, так і наслідками. Матеріальна добра совість регулюється, зокрема, пунктом 6 статті 3 ЦК України, а процесуальна, зокрема, статтею 44 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24));

зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідки щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 318/89/18 (провадження № 61-128св19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року в справі № 904/2979/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі № 757/30424/18 (провадження № 61-993св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року у справі № 932/4154/22 (провадження № 61-10679св22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року в справі № 686/16569/22 (провадження № 61-1306св23)).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Касаційний суд вже зазначав, що

учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють судовий розгляд, зокрема, про стягнення боргу, для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), формування пасиву (боргів), виключення певного майна з поділу на час виникнення (існування) спору (спорів) про розірвання шлюбу, поділ спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тощо, такі учасники судового розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя (чи жінки або чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Тому в такому разі відбувається використання приватно-правових конструкцій не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів іншого із подружжя (чи жінки чи чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року в справі № 759/11754/23 (провадження № 61-17672св24));

досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22));

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі, подружжя (чи жінка та чоловік, які проживають однією сім`єю або мають близькі відносини, але не перебувають у шлюбі між собою), доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій, зокрема позов про оспорювання правочину (ресцисорний позов), всупереч своїй попередній поведінці, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. В такій ситуації вони діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно іншої сторони такого договору, тобто з неправомірною метою. Зловживання матеріальними правами є самостійною підставою для відмови у позові (частина третя статті 16 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2025 року в справі № 369/10615/19 (провадження № 61-17939св23));

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі (батько і син), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини сина. Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) правопорядок не може залишати поза реакцією, оскільки такі дії, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Очевидно, що для мотивування наявності зловживання правами пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичами (батьком і сином), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики, недостатньо ствердження про наявність зловживання правом. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють констатувати зловживання правом. До таких обставин, зокрема, належать: контрагент, з яким вчиняється договір позики (наприклад, родичі (зокрема, син, онук, мати, батько). Тобто пов`язаність осіб може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами, які вчиняють договір позики, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини; вказівка в договорі позики чи розписці про передання грошових коштів саме на придбання певного конкретного майна; визнання позову про солідарне стягнення боргу за договором позики пов`язаною чи афілійованою особою, наприклад, родичем (сином позивача) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2025 року в справі № 947/5939/20 (провадження № 61-7016св24)).

Обміркувавши викладене касаційний суд підкреслює, що:

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, чоловік і «нова» дружина, які вчинили змішаний договір про набуття права власності на рухоме майно, за умовами якого чоловік зобов`язався придбати майно за надані новою «дружиною» кошти та зазначити чоловіка власником майна, і чоловік після придбання майна зобов`язується за першою вимогою «нової» дружини протягом трьох днів передати майно «новій» дружині та вчинити усі необхідні дії з переоформлення права власності на майно із визначенням «нової» дружини як власника майна діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини чоловіка, який набув рухоме майно під час шлюбу з колишньою дружиною;

очевидно, що для мотивування наявності зловживання правами пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, чоловіком і «новою» дружиною, які вчинили змішаний договір про набуття права власності на рухоме майно, за умовами якого чоловік зобов`язався придбати майно за надані новою «дружиною» кошти та зазначити чоловіка власником майна, і чоловік після придбання майна зобов`язається за першою вимогою «нової» дружини протягом трьох днів передати майно «новій» дружині та вчинити усі необхідні дії з переоформлення права власності на майно із визначенням «нової» дружини як власника майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини чоловіка, який набув рухоме майно під час шлюбу з колишньою дружиною, недостатньо ствердження про наявність зловживання правом. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють констатувати зловживання правом. До таких обставин, зокрема, належать: контрагент, з яким вчиняється змішаний договір (наприклад, чоловік і «нова» дружина). Пов`язаність осіб може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами, які вчиняють змішаний договір, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини; вказівка в змішаному договорі, зокрема, що чоловік після придбання майна зобов`язається за першою вимогою «нової» дружини протягом трьох днів передати майно «новій» дружині та вчинити усі необхідні дії з переоформлення права власності на майно із визначенням «нової» дружини як власника майна.

Європейський суд з прав людини нагадав, що «відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольнив цей позов (див. пункт 10), а також висновок, зроблений внаслідок цього не на користь заявника, і відсутність у нього можливості подати відповідні докази та аргументи у зв`язку зі зміною правової кваліфікації, мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу. В ухвалі від 25 липня 2011 року, якою Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року (див. пункт 15), також не було роз`яснене це питання, хоча у своїй касаційній скарзі заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права» (GUSEV v. UKRAINE, № 25531/12, § 26, 30, 33, ЄСПЛ, від 14 січня 2021 року).

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18).)

У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).)

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22 вказано, що «суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15). Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)».

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на майно. Позов обґрунтований тим, що у ОСОБА_1 з ОСОБА_2 мали місце фактичні шлюбні відносини. Попри те, у цей час відповідачі перебували між собою у шлюбі, який припинено між ними у березні 2020 року. ОСОБА_1 у 2018 році та у 2019 році надала ОСОБА_2 кошти для придбання автомобілів, що підтверджено укладеними між позивачем та ОСОБА_2 договорами від 20 травня 2018 року та 02 квітня 2019 року, які за формою є змішаними, адже містять умови договору доручення та спільної діяльності. Придбані автомобілі були зареєстровані на ОСОБА_2 , тобто останній є титульним володільцем, що погоджено сторонами у договорах. Однак, оскільки кошти надані на придбання транспортних засобів позивачем, за останнім зберігалось право власності на автомобілі і за першою вимогою ОСОБА_2 повинен був перереєструвати вказане нерухоме майно на позивача, однак цього не зробив, чим порушив умови договорів. 15 травня 2021 року зареєстровано шлюб між позивачем та ОСОБА_2 . У червні 2021 року позивачу стало відомо про те, що на вказані автомобілі претендує ОСОБА_3 , колишня дружина ОСОБА_2 , адже вважає таке рухоме майно спільною сумісною власністю відповідачів, що суперечить умовам вказаних договорів, тим самим заперечує право власності позивача на автомобілі. Позивач просила визнати за нею право власності на автомобіль марки «MercedesBenz», 2010 року випуску, та автомобіль марки «Toyota Sequoia», 2013 року випуску, у розмірі 100 відсотків частки у праві власності;

при відмові у задоволенні позову суди вказали, що умови договорів (незважаючи на відсутність їх найменування) свідчать, що метою цих договорів було придбання рухомого майна, сторони погодили що між ними фактично виникли відносини спільної діяльності, погодили хто буде зазначений власником цього майна на момент придбання автомобілів, при цьому інша сторона залишає за собою право власності на таке майно. Суди вказали що, якщо презумпція правомірності договору не спростована, всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Апеляційний суд вказав, що відповідач, з вимогами до якого звернувся позивач, не оспорює та не заперечує жодних прав позивача на спірні автомобілі, тоді, як норми статті 392 ЦК України вимагають доведення порушення відповідачем права власності, за захистом якого звернувся позивач. З огляду на викладене, суди вважали, що позивачем не доведено порушення, невизнання та/або оспорення її права власності;

аналіз матеріалів справи свідчить, що 19 травня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб (т. 1, а. с. 13). Відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов вказав, що перебував у фактичних шлюбних відносинах з позивачем з грудня 2017 року, з відповідачем ОСОБА_3 у нього не склалися фактичні шлюбні відносини (т. 1, а. с. 237-239);

суди не врахували, що:

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, чоловік і «нова» дружина, які вчинили змішаний договір про набуття права власності на рухоме майно, за умовами якого чоловік зобов`язався придбати майно за надані новою «дружиною» кошти та зазначити чоловіка власником майна, і чоловік після придбання майна зобов`язується за першою вимогою «нової» дружини протягом трьох днів передати майно «новій» дружині та вчинити усі необхідні дії з переоформлення права власності на майно із визначенням «нової» дружини як власника майна діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини чоловіка, який набув рухоме майно під час шлюбу з колишньою дружиною;

зловживання матеріальними правами є самостійною підставою для відмови у позові (частина третя статті 16 ЦК України).

суди не з`ясували, які правовідносини виникли між сторонами, їх зміст, та з якою метою позивачем, за обставин цієї справи, використаний такий цивільно-правовий інструментарій як позов про визнання за нею права власності на спірні автомобілі, яка кінцева мета цього позову. З огляду на викладене, суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову, тому оскаржені судові рішення слід скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи касаційної скарги про те, що розгляд справи в суді апеляційної інстанції здійснено неповноважним складом суду, оскільки колегія суддів не зазначила в ухвалі суду від 18 червня 2024 року доводи заяв представника ОСОБА_2 про відвід судді Сушко Л. П., тобто, фактично залишила без розгляду заяви представника відповідача, колегія суддів відхиляє, оскільки ОСОБА_2 в касаційному порядку оскаржені позивачем судові рішення, з викладенням мотивів незгоди з ухвалою апеляційного суду від 18 червня 2024 року про відвід судді, не оскаржував.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року в справі № 759/11754/23 (провадження № 61-17672св24), Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2025 року в справі № 369/10615/19 (провадження № 61-17939св23), Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2025 року в справі № 947/5939/20 (провадження № 61-7016св24), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко