Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.01.2026 року у справі №489/6029/17
Ухвала КЦС ВП від 06.08.2020 року у справі №489/6029/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2026 року

м. Київ

справа № 489/6029/17

провадження № 61-953св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Важеніна Світлана Анатоліївна, на заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2020 року у складі судді Рум`янцевої Н. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року у складі колегії суддів Ямкової О. О., Крамаренко Т. В., Локтіонової О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованої будівлі,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованої будівлі.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що йому на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . Власником суміжного житлового будинку, якому присвоєно адресу: АДРЕСА_1 , є відповідач.

У 2007 році ОСОБА_3 разом із чоловіком своєї доньки на території земельної ділянки, що належить позивачу, з використанням стіни належного йому гаража, без його згоди та без отримання дозвільних документів самочинно розпочали будівництво гаража. Для встановлення даху відповідач вмонтувала балки у стіну гаража позивача, чим порушила конструктивну цілісність споруди. Крім того, примикання гаража відповідача до гаража позивача унеможливлює належне обслуговування позивачем стіни свого гаража та проведення своєчасного ремонту.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні його власністю шляхом знесення гаража літ. «Г», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Ленінський районний суд міста Миколаєва заочним рішенням від 10 грудня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.

Зобов`язав ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 шляхом знесення гаража літ. «Г», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Ленінський районний суд міста Миколаєва ухвалою від 05 червня 2019 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення задовольнив. Скасував заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10 грудня 2018 року, а справу призначив до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Ленінський районний суд міста Миколаєва ухвалою від 21 жовтня 2019 року замінив відповідача ОСОБА_3 на належного відповідача ОСОБА_2 , оскільки ОСОБА_3 подарувала належну їй частку житлового будинку своїй дочці ОСОБА_2 . Справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Ленінський районний суд міста Миколаєва заочним рішенням від 17 лютого 2020 рокупозовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.

Зобов`язав ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 шляхом знесення гаража літ. «Г», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними належними і допустимими доказами.

При цьому суд урахував висновки судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № 125-063, проведеної судовим експертом Лесківом С. А., відповідно до яких встановлено, що будівля гаража літ. «Г» 2017 року побудови зведена самочинно на земельній ділянці АДРЕСА_1 , має 100 % ступінь готовності та експлуатується. Під час будівництва гаража було порушено межі земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом забудови частини фасадної ділянки вздовж правої бокової зовнішньої стіни гаража літ. «З» загальною площею 2,6 кв. м, розміром 0,3 х 8,27 м, що підтверджується геодезичною зйомкою ТП № 244 від 07 липня 2018 року, виконаною фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_4 у липні 2018 року.

Дослідивши під час зовнішнього огляду фасадну та задньо-торцеву частини будівлі гаража літ. «Г», розташованого на земельній ділянці АДРЕСА_1 , експерт установив, що земельна ділянка довжиною 0,3 м, яка прилягає до правої зовнішньої стіни будівлі гаража літ. «З», забудована кладкою із силікатної цегли та пиляного каменю, що є фасадною та задньою стінами будівлі гаража літ. «Г». Водночас встановити, чи використовувалась частина будівлі гаража літ. «З», зокрема права бокова стіна, як спільна стіна з гаражем літ. «Г», а також наявність факту її пошкодження під час будівництва гаража за адресою: АДРЕСА_1 , не виявилося можливим у зв`язку з відсутністю доступу на земельну ділянку № 11/1 та неможливістю детального дослідження будівлі гаража літ. «Г».

Миколаївський апеляційний суд постановою від 06 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2020 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції щодо суті вирішеного спору є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

При цьому колегія суддів не погодилася з доводами відповідача щодо необхідності призначення повторної судової будівельно-технічної експертизи у справі.

Верховний Суд постановою від 18 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2020 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що знесення самочинно збудованого об`єкта нерухомості відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є крайнім заходом впливу на забудовника та допускається лише за умови, якщо були застосовані всі передбачені законодавством України заходи реагування з метою усунення допущених порушень і притягнення винної особи до відповідальності, а також у разі неможливості перебудови об`єкта нерухомості або відмови особи від здійснення такої перебудови.

Водночас Апеляційний суд Миколаївської області у рішенні від 15 січня 2015 року у справі № 489/5711/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом знесення самовільно побудованих будівель зазначив, що будівництво спірного гаража було розпочато колишнім власником - ОСОБА_5 - 18 липня 1997 року на підставі рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів міста Миколаєва від 18 липня 1997 року № 122, яким йому було надано дозвіл на проєктування та будівництво гаража на АДРЕСА_1 , а також погоджено це будівництво з Головним управлінням архітектури та містобудування міського виконавчого комітету міста Миколаєва.

В основу рішення від 17 лютого 2020 року про задоволення позову суд першої інстанції поклав висновки судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № 125-063, яка була проведена за відсутності доступу на земельну ділянку № 11/1 та без дослідження будівлі гаража літ. «Г».

Апеляційний суд, переглядаючи справу, не погодився з доводами відповідача щодо необхідності призначення повторної судової будівельно-технічної експертизи, не врахувавши при цьому, що в суді першої інстанції справа розглядалася у заочному порядку.

З огляду на відсутність відповідача в суді першої інстанції, остання була позбавлена можливості надати свої доводи та міркування щодо позову, заявити заперечення, а також подати докази на спростування доводів позивача. Апеляційний суд належним чином не сприяв реалізації вказаних процесуальних прав, не перевірив правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи, які мають істотне значення для її правильного вирішення.

У зв`язку з цим залишилися неперевіреними доводи відповідача щодо хибності висновків експерта про те, що під час будівництва спірного гаража була порушена межа земельної ділянки позивача.

За таких обставин суд апеляційної інстанції не здійснив належної перевірки правильності висновків суду першої інстанції, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги та дійшов передчасного висновку про законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 18 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2020 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції щодо суті вирішеного спору є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради депутатів трудящих від 10 травня 1958 року № 575/63 матері позивача - ОСОБА_6 - для індивідуальної забудови за адресою: АДРЕСА_1 було відведено земельну ділянку площею 468,0 кв. м. Основну забудову на цій ділянці завершено у 1983 році, а у 1997 році по фасадній лінії збудовано та введено в експлуатацію гараж-майстерню літ. «З».

У 1991 році ОСОБА_6 відчужила 43/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_5 , який у 2005 році продав зазначену частку ОСОБА_3 . Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 18 липня 1997 року № 122 ОСОБА_5 було надано дозвіл на проєктування та будівництво гаража розміром 3,0 х 8,0 м, однак затверджений проєкт у матеріалах справи відсутній.

Рішенням Миколаївської міської ради від 25 травня 2007 року частині житлового будинку, відчуженій на користь ОСОБА_3 , присвоєно адресу: АДРЕСА_1 . Водночас позивач ОСОБА_1 на підставі договорів дарування набув у власність 67/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 з гаражем-майстернею літ. «З».

31 травня 2016 року ОСОБА_3 відчужила житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 на користь дочки ОСОБА_2 , при цьому земельна ділянка під цим будинком залишилася у комунальній власності.

Після скасування правовстановлюючих документів на право власності на суміжні земельні ділянки між сторонами виник спір у зв`язку з будівництвом відповідачем гаража літ. «Г» за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 листопада 2014 року позов ОСОБА_1 було задоволено частково та зобов`язано ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні майном шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів. У подальшому в частині знесення незавершеного будівництвом гаража це рішення було скасовано апеляційним судом, однак спірні правовідносини збереглися.

За висновками судових будівельно-технічних та земельно-технічних експертиз установлено, що гараж літ. «Г», збудований у 2017 році, зведено без належно затвердженого проєкту, з використанням стіни гаража літ. «З», що належить позивачу, як конструктивного елемента споруди, з приварюванням балок до будівлі позивача, що призвело до пошкодження його майна та порушення права власності.

Відповідач від перебудови або реконструкції спірного об`єкта відмовилася, наполягаючи на усуненні наслідків порушення виключно шляхом проведення ремонтних робіт у гаражі позивача, що не відповідає обраному ним способу захисту.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано застосував крайній спосіб захисту права власності - знесення самочинно збудованого гаража відповідно до статті 376 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2025 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_7 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 404/7143/15, від 19 вересня 2019 року у справі № 369/8792/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 573/595/17, від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18, від 10 квітня 2020 року у справі № 344/4319/16, від 25 лютого 2021 року у справі № 570/5377/17, від 13 квітня 2021 року у справі № 925/440/18, від 01 червня 2022 року у справі № 757/32778/19, від 28 червня 2023 року у справі № 705/2978/22, від 20 вересня 2023 року у справі №201/11618/19, від 07 лютого 2024 року у справі №753/21685/17, від 23 липня 2024 року у справі № 359/1365/22, від 27 листопада 2024 року у справі № 759/7411/23, від 11 грудня 2024 року у справі № 495/1356/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивувала тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, дійшовши помилкового висновку про наявність підстав для знесення гаража відповідача як способу захисту прав позивача.

У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази реального порушення прав позивача. Встановлено, що позивач має вільний доступ до належного йому гаража, можливість його використання та заїзду транспортних засобів, що зафіксовано під час експертних оглядів. Отже, фактичні перешкоди у користуванні майном позивача не доведені.

Експертними дослідженнями встановлено лише незначні пошкодження гаража позивача, причини виникнення яких експертним шляхом не доведені. Такі пошкодження, відповідно до висновків експертів, можуть бути усунуті шляхом виконання ремонтно-будівельних робіт і не потребують знесення спірного об`єкта. Причинно-наслідковий зв`язок між будівництвом гаража відповідача та пошкодженнями гаража позивача не встановлено.

Жодною з експертиз не досліджувалося питання істотного порушення будівельних норм і правил, а матеріали справи не містять доказів того, що гараж відповідача збудований з істотними порушеннями будівельних норм або з істотним відхиленням від проєкту, що порушує права інших осіб чи суперечить суспільним інтересам. Позивач не ініціював проведення відповідної експертизи та не довів зазначених обставин.

Обов`язок доведення істотності порушень, а також неможливості усунення таких порушень шляхом перебудови або ремонту, покладається на позивача як на особу, що звернулася з вимогою про знесення нерухомого майна. Однак такого доказування у справі здійснено не було.

Судами не враховано, що відповідач не відмовлялася від усунення можливих перешкод та заявляла про готовність здійснити необхідні будівельні роботи у порядку, визначеному законом. Відсутні будь-які докази відмови відповідача від перебудови або іншого способу усунення можливих порушень.

Висновки судів про порушення будівельних норм є необґрунтованими, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні ДБН, які втратили чинність, тоді як чинні на час розгляду справи норми допускають блокування господарських будівель і гаражів суміжних земельних ділянок. Сам факт розташування гаража впритул до іншої будівлі не є безумовним порушенням державних будівельних норм.

Судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, зокрема статей 376 386 391 ЦК України, оскільки знесення об`єкта нерухомості є крайнім заходом втручання у право власності та можливе лише за наявності доведених істотних порушень і неможливості їх усунення іншим способом, чого у цій справі не встановлено.

У справі № 489/5711/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 предметом позову було усунення перешкод у користуванні позивачем власністю шляхом знесення за рахунок позивача самочинно збудованого незавершеного будівництвом гаража, який був зведений впритул до гаража літ. «З» та належав на той час ОСОБА_3 (у подальшому - ОСОБА_2 ). Підстави позову у зазначеній справі є тотожними підставам позову у цій справі, з посиланням на положення статей 376 391 ЦК України та твердження про неможливість користування позивачем власним гаражем у зв`язку з будівництвом відповідачем гаража впритул.

У матеріалах цієї справи міститься клопотання представника позивача від 21 жовтня 2019 року про заміну неналежного відповідача, в якому заявлено прохання замінити ОСОБА_3 належним відповідачем - ОСОБА_2 .

Однак суд першої інстанції, всупереч вимогам частини другої статті 51 ЦПК України, розглянув зазначене клопотання не до початку першого судового засідання, а під час першого судового засідання, яке відбулося 21 жовтня 2019 року, що підтверджується протоколом судового засідання, наявним у матеріалах справи. Зазначене свідчить про порушення судом порядку заміни неналежного відповідача, встановленого процесуальним законом.

Крім того, позивач звернувся до суду з позовною заявою, викладеною російською мовою, що суперечить вимогам статті 9 ЦПК України щодо здійснення судочинства державною мовою та оформлення процесуальних документів українською мовою.

За наведених обставин заявник вважає, що допущені судами порушення норм процесуального права є істотними, вплинули на правильність вирішення справи та є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 30 січня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Ленінського районного суду міста Миколаєва.

19 лютого 2025 року матеріали справи № 489/6029/17 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 21 травня 2025 року зупинив виконання заочного рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2020 року у справі до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради депутатів трудящих від 10 травня 1958 року № 575/63 матері позивача - ОСОБА_6 було надано земельну ділянку для індивідуальної забудови за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до зазначеного рішення площа земельної ділянки становила 468,0 кв. м, однак станом на 12 січня 1997 року її фактична площа складала 470,0 кв. м при нормативній площі 472,0 кв. м (том 2, а. с. 95-98, том 3, а. с. 109).

У січні 1983 року на вказаній земельній ділянці було завершено будівництво основної частини житлового будинку, а у 1997 році - додатково збудовано по фасадній лінії ділянки майстерню-гараж літ. «З» загальною площею 32,0 кв. м (том 3, а. с. 110).

У 1991 році мати позивача - ОСОБА_6 - відчужила 43/100 частки належного їй житлового будинку АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_5 , який, у свою чергу, у 2005 році відчужив зазначену частку матері відповідача - ОСОБА_3 .

Під час користування частиною будинку ОСОБА_5 оформив відповідні документи, на підставі яких рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 18 липня 1997 року № 122 йому було надано дозвіл на проєктування та будівництво гаража розміром 3,0 х 8,0 м та нежитлової прибудови розміром 1,8 х 2,5 м за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 170).

Водночас, за відсутності затвердженого проєкту, планом передбачалося будівництво гаража у визначених розмірах на спільній території земельної ділянки з виходом на фасадну лінію шириною 3,0 м та глибиною 8,0 м, при загальній довжині фасадної лінії на провулку Січневому - 16,2 м(том 1, а. с. 171).

Отже, станом на 1997 рік на спільній земельній ділянці за вказаною адресою були розташовані частини житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, які належали різним власникам. Зокрема, мати позивача - ОСОБА_6 - з боку фасадної лінії земельної ділянки довжиною 16,2 м збудувала та ввела в експлуатацію гараж-майстерню літ. «З». Натомість інший співвласник - ОСОБА_5 - лише отримав дозвіл на проєктування та будівництво власного гаража поряд із гаражем літ. «З» з урахуванням необхідного відступу від уже збудованої споруди та фасадною шириною 3,0 м. При цьому проєктна документація щодо будівництва гаража за замовленням ОСОБА_5 у матеріалах справи відсутня (том 1, а. с. 170, 171; том 2, а. с. 95-98).

Рішенням Миколаївської міської ради від 25 травня 2007 року частині житлового будинку, відчуженій ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 , було присвоєно нову адресу: АДРЕСА_1 .

Отже, матері відповідача на праві власності належали житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, за адресою: АДРЕСА_1 .

Водночас позивач ОСОБА_1 набув право власності на 67/100 часток житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, у складі яких перебуває гараж-майстерня літ. «З», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене право виникло на підставі договору дарування від 05 лютого 1998 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Барськовою Л. Є., а також договору дарування від 25 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Юрловою Т. Г. (том 1, а. с. 7-9).

31 травня 2016 року мати відповідача - ОСОБА_3 - здійснила відчуження раніше набутого у власність від ОСОБА_5 житлового будинку літ. «А-2», загальною площею 47,7 кв. м, розташованого на земельній ділянці площею 0,0191 га, що перебуває у комунальній власності (кадастровий номер 4810136900:01:080:0004), разом із належними до нього господарськими спорудами, на користь своєї дочки - відповідача ОСОБА_2 , на підставі нотаріально посвідченого договору дарування (том 1, а. с. 115, 116).

У процесі переходу права власності на житлові будинки за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , між колишніми співвласниками, а згодом - суміжними власниками, виникли численні спори щодо реєстрації та набуття у власність земельних ділянок, утворених у результаті поділу первісної земельної ділянки, наданої матері позивача під забудову.

Так, Ленінський районний суд міста Миколаєва рішенням від 07 червня 2007 року та додатковим рішенням від 07 вересня 2007 року визнав недійсним і скасував державний акт від 12 серпня 1997 року, виданий на ім`я ОСОБА_6 , на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0270 га, а також зобов`язав Миколаївську міську раду видати ОСОБА_6 новий державний акт відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 18 грудня 2006 року № 120-2291 (том 1, а. с. 12, 13).

Крім того, Ленінський районний суд міста Миколаєва рішенням від 03 вересня 2009 року визнав незаконним і скасував державний акт серії ЯБ № 828999 на право власності на земельну ділянку площею 191,0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , виданий ОСОБА_3 , а також зобов`язав Миколаївську міську раду видати ОСОБА_3 новий державний акт з урахуванням уточнення площі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 169).

Після скасування правовстановлюючих документів на суміжні земельні ділянки за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , між власниками розташованих на них житлових будинків - позивачем ОСОБА_1 та матір`ю відповідача ОСОБА_3 - виник спір з приводу початку здійснення останньою будівництва нежитлової прибудови та гаража на АДРЕСА_1 .

13 листопада 2014 року за результатами розгляду позову ОСОБА_1 . Ленінський районний суд міста Миколаєва ухвалив рішення, яким зобов`язав ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 належним йому майном шляхом знесення за рахунок позивача самочинно збудованого, незавершеного будівництвом гаражу, збудованого впритул до гаража літ. «З» та розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а також зобов`язав ОСОБА_3 за власний рахунок знести самочинно збудовану відкриту веранду за тією ж адресою (том 1, а. с. 14-16).

Водночас рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 листопада 2014 року в частині знесення за рахунок позивача ОСОБА_1 самочинно збудованого, незавершеного будівництвом гаражу було скасовано рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15 січня 2015 року, яким у цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні відповідних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін (том 1, а. с. 17-19).

Відмовляючи у задоволенні вимог про знесення гаражу, апеляційний суд керувався тим, що незавершене будівництво гаражу не може вважатися самочинним, оскільки воно здійснюється на земельній ділянці, відведеній для цієї мети, на підставі належного дозволу та затвердженого проєкту, наданого попередньому власнику - ОСОБА_5 . Крім того, апеляційний суд зазначив, що на момент розгляду справи будівництво гаражу не було завершене та фактично складалося з двох стін, при цьому стіна, що примикає до гаража літ. «З», який належить позивачу, використовується ОСОБА_3 як огорожа. Докази того, що зазначена стіна розташована на земельній ділянці, яка використовується позивачем, у матеріалах справи відсутні.

На підставі рішення Миколаївської міської ради від 19 квітня 2016 року № 4/52 ОСОБА_1 було надано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 4810136900:01:080:0016, площею 287,0 кв. м, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , у тому числі 131,0 кв. м під капітальною забудовою та 156,0 кв. м під прибудинковою територією (том 1, а. с. 22).

Суміжна земельна ділянка площею 0,0191 га з кадастровим номером 4810136900:01:080:0004, на якій розташований житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що з 31 травня 2016 року належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2 , залишилася у комунальній власності. Її приватизація відповідачем не здійснена у зв`язку з наявністю спорів із суміжним землевласником - ОСОБА_1 .

Відповідно до розпорядження Миколаївської обласної державної адміністрації від 21 травня 2016 року № 197-р АДРЕСА_1 перейменовано на АДРЕСА_1.

У січні 2018 року на замовлення відповідача ОСОБА_2 за вказаною адресою проведено технічне обстеження Приватним підприємством «Промжилстрой» (далі - ПП «Промжилстрой»), за результатами якого встановлено завершення будівництва гаражу на земельній ділянці садибного (індивідуального) житлового будинку АДРЕСА_1 та можливість його надійної і безпечної експлуатації. При цьому виявлено відсутність у замовника проєктної та робочої документації на будівництво гаражу, а також відсутність інформації щодо відповідності місця розташування об`єкта вимогам державних будівельних норм від місцевого органу містобудування та архітектури (том 1, а. с. 118-122).

Зміст зазначеного звіту узгоджується з листом Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області від 07 листопада 2014 року № 7/14-61.31-14, відповідно до якого попередня власниця ОСОБА_3 у період з 01 січня 2008 року до дня надання відповіді не отримувала дозвільних документів на будівництво та не реєструвала документів декларативного характеру.

У 2017 році Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області на підставі звернення суміжного землевласника ОСОБА_1 проведено перевірку дотримання вимог містобудівного законодавства за адресою: АДРЕСА_1 . Під час проведення перевірки мешканці будинку АДРЕСА_1 не допустили орган державного архітектурно-будівельного контролю до об`єкта будівництва та відмовили у наданні документів, зокрема щодо права власності на садибу(том 1, а. с. 25).

Висновком судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 05 жовтня 2018 року № 125-063 встановлено, що будівля гаража літ. «Г», збудована у 2017 році, є самочинною забудовою на земельній ділянці на АДРЕСА_1 , на момент дослідження має 100 % ступінь готовності та експлуатується. Під час будівництва гаража допущено порушення межі земельної ділянки на АДРЕСА_1 у фасадній частині вздовж правої бокової зовнішньої стіни гаража літ. «З» загальною площею 2,6 кв. м, розміром 0,3 х 8,27 м, що підтверджується геодезичною зйомкою ГП № 244.07.2018, виконаною ФОП ОСОБА_4 у липні 2018 року. За результатами зовнішнього огляду фасадної та задньо-торцевої частин будівлі гаража літ. «Г», розташованого на земельній ділянці на АДРЕСА_1 , встановлено, що земельна ділянка шириною 0,3 м, яка прилягає до правої зовнішньої стіни будівлі гаража літ. «З», забудована кладкою з силікатної цегли та пиляного каменю, що є фасадною та задньою стінами будівлі гаража літ. «Г». Водночас встановити, чи використовувалася частина будівлі гаража літ. «З», а саме права бокова стіна, як спільна стіна з гаражем літ. «Г», а також чи мав місце факт її пошкодження під час будівництва, не видається можливим у зв`язку з відсутністю доступу на земельну ділянку № 11/1 та неможливістю повноцінного дослідження будівлі гаража літ. «Г» (том 1, а. с. 65-78).

У висновку додаткової судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 20 квітня 2023 року № 115-160 зазначено таке.

З урахуванням фактичних промірів фасадної сторони суміжної межі, що проходить по лінії забудови гаража літ. «Г» у взаємному розташуванні з гаражем літ. «З», не встановлено факту накладення меж земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 , при будівництві гаража за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений висновок зроблено з урахуванням технічної документації із землеустрою на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136900:01:080:0016, що перебуває у власності ОСОБА_1 , а також фактичного користування земельною ділянкою по фасадній стороні суміжної межі, яка проходить по лінії забудови гаражів за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_2 (раніше - ОСОБА_3 ).

Разом із тим встановлено, що суміжна межа фактично проходить уздовж досліджуваних гаражів літ. «З» та літ. «Г» довжиною 8,25 м та фактично виходить за межі лінії, яка відповідно до технічної документації із землеустрою визначає межу земельної ділянки площею 287,0 кв. м, що належить ОСОБА_1 на праві власності. Експертом також зафіксовано розбіжності між встановленими фактичними даними та документацією 2005 року, складеною під час здійснення відчуження земельної ділянки ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 площею 203,0 кв. м, правовстановлюючий документ на яку у подальшому визнано недійсним та скасовано.

Визначити розташування гаража літ. «Г» з точки зору порушення меж земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі кадастрової зйомки на момент передачі права власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 у 2005 році не є можливим у зв`язку з відсутністю відповідних матеріалів кадастрової зйомки. Водночас встановлено, що фактична суміжна межа проходить за межами лінії, яка відповідно до технічної документації є межею земельної ділянки, що належить позивачу.

Лівою стіною досліджуваного гаража літ. «Г», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є права стіна будівлі гаража літ. «З», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Кріплення дерев`яних балок будівлі гаража літ. «Г» здійснюється шляхом встановлення у внутрішній верхній лівій частині стіни вздовж довжини гаража металевої опорної конструкції з квадрату з вертикальними підпірками, які знизу закріплені на металевому трикутнику, вмонтованому у цементну стяжку гаража. Верхня частина конструкції закріплена зварними швами до металевих труб, що є балками будівлі гаража літ. «З». Таким чином, права стіна гаража літ. «З», що належить ОСОБА_1 , фактично використана іншим власником під час будівництва гаража літ. «Г».

У будівлі гаража літ. «З» зафіксовано такі пошкодження: з зовнішньої правої (фасадної) сторони гаража - вздовж усієї висоти, у місці примикання до будівлі гаража літ. «Г», зафіксовано тріщину, у окремих місцях - з розкриттям швів до 6,0 мм; у верхній кутовій фасадній частині наявні кутові «волосяні» тріщини штукатурного оздоблення, що починаються з кута воріт та доходять до верхньої точки стіни межування гаражів; у нижній кутовій фасадній частині з правої сторони, біля місця примикання до будівлі гаража літ. «Г», наявні волосяні тріщини. З внутрішньої правої сторони гаража у верхній кутовій частині зафіксовано кутові тріщини, а у нижній правій частині правої стіни - зволоження внутрішнього штукатурного шару.

Виявлені пошкодження будівлі гаража літ. «З», що належить ОСОБА_1 , можуть свідчити про їх виникнення після здійснення будівництва гаража літ. «Г», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (том 3, а. с. 35-39).

У суді апеляційної інстанції судовий експерт ОСОБА_8 пояснила, що переобладнання або реконструкція гаража літ. «Г» є технічно можливими, однак лише після розроблення відповідної проєктної документації, оскільки такі роботи потребують значних фінансових витрат, демонтажу зварних конструкцій, приварених до гаража позивача, а також зведення власної лівої стіни. На думку експерта, проведення таких робіт є недоцільним, оскільки новий гараж уже зазнав усадки, а виконання будівельно-ремонтних робіт у гаражі позивача могло б покращити технічний стан належної йому будівлі.

Додатковим висновком експерта від 26 серпня 2024 року № 115-232 встановлено, що усунення перешкод у користуванні будівлею гаража літ. «З» без знесення будівлі гаража літ. «Г», зокрема шляхом проведення ремонтних робіт у будівлі гаража літ. «З», технічно можливе. Для цього необхідно виконати комплекс ремонтно-відновлювальних робіт, а саме: - по фасаду гаража: відбивання штукатурки по каменю зі стін фасаду (площа відбивання - до 5,0 кв. м, фактично - 3,8 кв. м), забивання тріщин у цегляних стінах довжиною 3,0 м, високоякісне штукатурення декоративним розчином типу «Короїд» площею 3,8 кв. м; - оздоблення стін усередині гаража: відбивання штукатурки по цеглі та бетону зі стін (площа відбивання - до 5,0 кв. м, фактично - 4,5 кв. м), перетирання штукатурки внутрішніх приміщень площею 3,5 кв. м, штукатурення поверхонь стін усередині будівлі цементно-вапняним розчином по каменю та бетону площею 4,5 кв. м; - оздоблення стін тильної сторони гаража: штукатурення цементно-вапняним розчином по каменю стіни площею 1,6 кв. м. Вартість зазначених ремонтно-відновлювальних робіт у цінах станом на дату складення висновку становить 8 137,00 грн. При цьому вказана сума є орієнтовною та може змінюватися залежно від фактичних обсягів робіт, вартості використаних матеріалів і способу виконання робіт. Крім того, експертом визначено матеріальну (майнову) шкоду, завдану власнику гаража літ. «З» - ОСОБА_1 , унаслідок утворення пошкоджень (дефектів), наявних на елементах опоряджувальних покриттів цієї будівлі, у розмірі 5 970,00 грн (том 3, а. с. 142-167).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).

Згідно з частиною третьою статті 375 ЦК України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Одночасно за положеннями частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Крім того, відповідно до положень статті 38 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об`єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред`явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об`єкта є неможливою.

Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.

Відповідно до вимог статті 376 ЦК України, статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.

У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу).

Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди, встановивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети цій особі, повинні з`ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проєкту або будівельних норм і правил, чиї права порушено такою забудовою, чи можливо здійснити перебудову з метою поновлення порушених прав з дотриманням будівельних норм і правил або положень проєкту; чи не відмовляється особа від такої перебудови.

Знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.

Саме таку правову позицію щодо застосування положень статті 376 ЦК України висловив Верховний Суд України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-1721цс16. Подібні висновки зробив Верховний Суд у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 458/1173/14 та від 22 квітня 2019 року у справі № 396/724/16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 725/5630/15-ц (провадження № 14-341цс18) зазначила, що правовою підставою знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. Під істотним порушенням будівельних норм і правил необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров`ю людини тощо.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що спірний гараж літ. «Г» збудовано без належним чином затвердженого проєкту, з відхиленням від параметрів, визначених у дозволі на проєктування, без введення об`єкта в експлуатацію, а також із використанням конструктивних елементів будівлі, що належить позивачу, а саме - правої стіни гаража літ. «З», яка фактично слугувала лівою стіною спірного гаража, а також шляхом приварювання несучих елементів нового гаража до конструкцій гаража позивача без його згоди.

Суди також встановили, що внаслідок такого будівництва було порушено цілісність будівлі гаража літ. «З», що призвело до виникнення пошкоджень, характер і локалізація яких, за висновками експертів, перебувають у причинному зв`язку з будівництвом гаража літ. «Г». При цьому відповідач фактично відмовилася від перебудови або реконструкції спірної споруди, не ініціювала розроблення відповідної проєктної документації та наполягала на усуненні наслідків порушення шляхом виконання ремонтних робіт у майні позивача, вимог про які останній не заявляв.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність істотного порушення будівельних норм і правил та прав позивача як власника суміжного об`єкта нерухомості, що унеможливлює застосування іншого, менш обтяжливого способу захисту, ніж знесення самочинно збудованої споруди.

Під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції повно і всебічно з`ясував фактичні обставини справи, надав належну оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності, а також обґрунтовано поклав в основу своїх висновків результати судових будівельно-технічних та земельно-технічних експертиз, у тому числі додаткових, проведених за ухвалами апеляційного суду.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення статей 319 375 376 391 ЦК України та обґрунтовано виходили з того, що знесення самочинного будівництва у цій справі є вимушеним і пропорційним способом захисту порушеного права.

Посилання заявника на відсутність факту накладення меж земельних ділянок і, відповідно, відсутність підстав для захисту права позивача у спосіб, передбачений статтею 391 ЦК України, є помилковими, оскільки відсутність накладення меж земельних ділянок сама собою не виключає можливості порушення прав власника суміжного майна.

У справі, що переглядається, встановлено, що спірний гараж літ. «Г» збудований впритул до гаража позивача літ. «З» із використанням його правої стіни як конструктивного елемента нової будівлі, що унеможливлює належне обслуговування цієї стіни, проведення своєчасних ремонтних робіт та фактично обмежує позивача у здійсненні правомочностей власника.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність перешкод у користуванні майном позивача, що є самостійною та достатньою підставою для застосування негаторного захисту незалежно від питання накладення меж земельних ділянок.

Доводи касаційної скарги щодо дотримання відповідачем вимог пункту 3.25 ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» також не спростовують висновків судів. Навіть за умови можливості блокування господарських будівель на суміжних ділянках відповідно до містобудівних норм, таке блокування не може здійснюватися з порушенням прав іншого власника та шляхом використання його конструктивних елементів без згоди, що суперечить засадам цивільного законодавства.

Крім того, суди попередніх інстанцій обґрунтовано врахували, що посилання на ДБН 360-92 є допустимими з огляду на час виникнення спірних правовідносин та характер оцінюваних обставин, а застосування положень ДБН Б.2.2-12:2019 не спростовує встановленого факту створення перешкод у користуванні суміжним гаражем позивача.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, є безпідставними, оскільки предметом позову було саме усунення перешкод у користуванні суміжним гаражем шляхом знесення самочинно збудованого спірного гаража. Отже, застосований судом спосіб захисту повністю відповідає заявленим позовним вимогам і не змінює їх правової природи.

Посилання заявника на висновок експерта від 20 квітня 2023 року № 115-160 як на доказ відсутності порушення прав позивача є помилковими. Зазначений висновок лише підтверджує відсутність накладення меж земельних ділянок, однак не спростовує встановленого судами факту створення відповідачем перешкод у користуванні суміжним гаражем позивача.

Отже, доводи касаційної скарги про неможливість застосування способу захисту, передбаченого статтею 391 ЦК України, є безпідставними, оскільки усунення перешкод у користуванні майном не зводиться виключно до питань землекористування та може полягати у ліквідації фізичних перешкод у користуванні суміжною будівлею.

Аргументи касаційної скарги про те, що експертом не встановлено причинно-наслідковий зв`язок між будівництвом гаража відповідача та пошкодженнями гаража позивача, не відповідає змісту матеріалів справи. Судами встановлено, що пошкодження гаража позивача локалізовані саме в місцях примикання до гаража відповідача, а конструктивні елементи останнього закріплені на стіні гаража позивача. Висновки експертів у сукупності з іншими доказами дозволили судам дійти обґрунтованого висновку про наявність зв`язку між будівництвом гаража літ. «Г» та виникненням пошкоджень у будівлі гаража літ. «З».

Посилання заявника на можливість усунення перешкод шляхом виконання ремонтних робіт у гаражі позивача не свідчить про неправомірність обраного способу захисту. Суди обґрунтовано керувалися тим, що власник не зобов`язаний усувати наслідки порушення своїх прав за рахунок втручання у власне майно, тоді як джерелом такого порушення є дії відповідача. Запропонований заявником спосіб фактично покладає негативні наслідки незаконного будівництва на позивача, що суперечить засадам цивільного законодавства та положенням статті 319 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про непропорційність знесення як способу захисту не враховують установлених судами обставин, зокрема відсутності належного проєкту, використання стіни гаража позивача як несучого елемента іншої будівлі, тривалого порушення прав власника та відсутності реальної можливості усунути порушення іншим способом без втручання у майно позивача. За таких умов знесення самочинно збудованого гаража є вимушеним і пропорційним способом захисту порушеного права.

Посилання заявника на те, що підстави позову у справі № 489/5711/13-ц є тотожними підставам позову у цій справі, не заслуговують на увагу, оскільки суд апеляційної інстанції правильно врахував правову природу попереднього спору, встановивши, що на момент його розгляду будівництво спірного гаража не було завершене та фактично складалося з двох стін, при цьому стіна, що примикала до гаража літ. «З», який належить позивачу, використовувалася як огорожа.

Водночас результати розгляду попередньої справи не позбавляли позивача права на звернення до суду з новим позовом за наявності нових фактичних обставин та доказів, зокрема висновків судових експертиз, отриманих у межах цього провадження. Саме собою посилання на тотожність правової кваліфікації не спростовує правильності висновків судів у цій справі.

Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції вимог частини другої статті 51 ЦПК України у зв`язку з розглядом клопотання про заміну неналежного відповідача під час першого судового засідання не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки таке процесуальне порушення, навіть у разі його наявності, не призвело до неправильного вирішення справи по суті, не обмежило права сторін на захист та не вплинуло на встановлення фактичних обставин справи. Водночас, лише істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили ухвалення законного й обґрунтованого рішення, можуть бути підставою для його скасування.

Посилання заявника на те, що позовну заяву подано російською мовою з порушенням статті 9 ЦПК України, є формальними та не свідчать про істотне порушення процесуальних норм, оскільки зазначена обставина не перешкоджала розгляду справи, реалізації сторонами своїх процесуальних прав та не позбавила відповідача можливості надати заперечення або докази. Заявник також не довела, яким чином використання мови позовної заяви вплинуло на правильність вирішення спору по суті.

Аргументи касаційної скарги про відсутність доказів перешкод у користуванні гаражем позивача спростовуються встановленими судами обставинами. Судами з`ясовано, що гараж відповідача збудовано впритул до гаража позивача з використанням його стіни як конструктивного елемента іншої будівлі, що унеможливлює належне обслуговування та ремонт цієї стіни. Саме ці обставини, підтверджені висновками судових експертиз та іншими доказами, стали підставою для висновку про наявність перешкод у користуванні майном позивача незалежно від наявності чи відсутності накладення меж земельних ділянок.

Доводи заявника значною мірою зводяться до встановлення обставин, протилежних тим, які були з`ясовані судами першої та апеляційної інстанцій, тоді як дослідження та оцінка доказів є їхньою процесуальною прерогативою. Відповідно до статей 77-80 89 367 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки Верховний Суд ухвалою від 21 травня 2025 року зупинив виконання оскаржуваного рішення суду першої інстанції, то необхідно поновити його виконання.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Важеніна Світлана Анатоліївна, залишити без задоволення.

Заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 грудня 2024 рокузалишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. ПетровА. І. ГрушицькийІ. В. Литвиненко