Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.02.2023 року у справі №947/14819/20
Постанова КЦС ВП від 15.02.2023 року у справі №947/14819/20

Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 947/14819/20

провадження № 61-19789св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Казенне підприємство «Морська пошуково-рятувальна служба»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Професійна спілка працівників казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року у складі судді Маломуж А. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В. та на додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року у складі судді Маломуж А. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба» (далі - КП «МПРС»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Професійна спілка працівників КП «МПРС», про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позову посилалася на таке.

Вона працювала у КП «МПРС» на посаді завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби.

21 квітня 2020 року наказом КП«МПРС» № 224-к її було звільнено із займаної посади у зв`язку зі скороченням штату працівників, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Звільнення вважає незаконним, оскільки КП «МПРС» їй не запропонувало іншу роботу відповідно до частини другої статті 49-2 КЗпП України, хоча посади, які вона могла отримати на підприємстві, були. Вакантні посади їй було запропоновано лише 15 квітня 2020 року, однак вони не відповідали її кваліфікації, освіті та досвіду.

Вона надала згоду на переведення на будь-яку із запропонованих посад, однак її все одно звільнили. Водночас, починаючи з 10 січня 2020 року, у КП «МПРС» були прийняті нові працівники.

Листом від 21 квітня 2020 року Професійна спілка працівників КП «МПРС» повідомила директора про ненадання згоди на її звільнення.

Підставою для винесення наказу про скорочення штату працівників був лист Державної служби морського та річкового транспорту України від 10 січня 2020 року, проте у фінансовому плані КП«МПРС» не передбачено скорочення витрат на працю.

Зазначений лист містив рекомендаційний характер та не міг бути підставою для скорочення штату та вивільнення працівників. На її переконання на підприємстві проведені штучні скорочення штату певних працівників.

З урахуванням наведеного просила визнати незаконним та скасувати наказ КП «МПРС» від 21 квітня 2020 року № 224-к про її звільнення з посади завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби КП «МПРС», поновити її на указаній посаді, стягнути з КП «МПРС» на її користь середній заробіток час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ КП «МПРС» від 21 квітня 2020 року № 224-к про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби КП «МПРС».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби КП «МПРС».

Стягнуто з КП «МПРС» на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2020 року до 12 листопада 2020 року у розмірі 206 973,13 грн.

Стягнуто з КП «МПРС» на користь держави судовий збір у розмірі 3 751,33 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що роботодавець під час звільнення позивачки порушив вимоги про своєчасне інформування профспілкової організації про заплановані вивільнення та проведення відповідних консультацій, порушив вимоги про необхідність повідомлення державної служби зайнятості про заплановане масове вивільнення працівників, порушив вимоги про одночасне надання працівнику повідомлення про існуючі вакантні посади, не повідомив працівника про всі існуючі посади та не виконав вимог закону про працевлаштування особи, посада якої підлягає скороченню.

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що звільнення позивачки відбулося з порушення норм трудового законодавства, тому обґрунтовано визнав незаконним та скасував наказ КП «МПРС» від 21 квітня 2020 року № 224-к про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби КП «МПРС» та поновив її на вказаній посаді.

Додатковим рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року стягнуто з КП «МПРС» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 23 000,00 грн.

Допущено негайне виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року в межах стягнення середнього заробітку за один місяць вимушеного прогулу.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки суд дійшов висновку про задоволення позову, тому є підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки витрат на правничу допомогу. Позивачка надала належні докази на підтвердження понесення зазначених витрат.

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року скасовано, прийнято постанову про стягнення з КП«МПРС» на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 11 500,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що визначений позивачкою розмір витрат на правничу допомогу є необґрунтованим через неспівмірність зі складністю справи та наданими послугами.

Суд першої інстанції в резолютивній частині додаткового рішення від 23 листопада 2020 року зазначив про допущення до негайного виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року в межах стягнення середнього заробітку за один місяць вимушеного прогулу. Проте, враховуючи, що заяву про ухвалення додаткового рішення суду про розподіл витрат на правову допомогу надав представник позивачки адвокат Кириленко А. В., який не ставив перед судом питання про ухвалення додаткового судового рішення з приводу негайного його виконання, то суд першої інстанції мав право допустити негайне виконання судового рішення в частині стягнення середнього заробітку за один місяць вимушеного прогулу за власною ініціативою, що не випливає із оскаржуваного додаткового судового рішення.

Крім того, у рішенні Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року не йшла мова про те, що середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу позивачки становить 29 358,54 грн, що також виключає ухвалення додаткового судового рішення з цього приводу.

Додаткове рішення за заявою позивачки від 24 листопада 2020 року, яка надійшла до Київського районного суду м. Одеси 25 листопада 2020 року (т. 4, а. с. 90-91), про допущення негайного виконання судового рішення в частині виплати позивачці середнього заробітку за один місяць вимушеного прогулу у сумі 29 358,54 грн не ухвалювалось.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У грудні 2021 року КП «МПРС» звернулося до Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; скасувати додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу.

Касаційна скарга нарішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 була членом Професійної спілки працівників КП «МПРС», оскільки з дня прийняття на роботу та до дня звільнення (21 квітня 2020 року) ОСОБА_1 була членом Професійної спілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби.

Станом на день звільнення ОСОБА_1 не подавала заяв про вибуття за власним бажанням із Професійної спілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби. Водночас зазначена спілка листом від 21 квітня 2020 року № 48/19/22-20 на ім`я директора КП «МПРС» повідомила про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби.

Суди не врахували, що КП «МПРС» скористалось своїм правом та повідомило профспілку підприємства про заплановане скорочення штату працівників та провело відповідні консультації. Суди дійшли помилкового висновку про порушення відповідачем норм законодавства щодо повідомлення державної служби зайнятості про заплановане масове вивільнення працівників, оскільки на підприємстві відбулось виведення із штатного розпису кількох посад, а не масове вивільнення.

Роботодавець запропонував ОСОБА_1 всі посади, які були вакантними на підприємстві, однак ці посади не відповідали кваліфікації ОСОБА_1 , тому були відсутні підстави для переведення її на вказані посади.

Суди помилково послалися на те, що роботодавець не врахував переважного права ОСОБА_1 на залишення на роботі, оскільки посада, яку обіймала ОСОБА_1 була єдиною на підприємстві, тому у відповідача не було підстав встановлювати переважність права позивачки на залишення на роботі.

Суди не врахували, що в матеріалах відсутні належні та допустимі докази щодо доведення до відома (направлення та отримання) роботодавця про створення Профспілки працівників КП «МПРС».

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на:

неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 359/8899/17, від 25 лютого 2021 року у справі № 303/1464/20, від 01 вересня 2020 року у справі № 755/6539/18, від 17 лютого 2021 року у справах № 363/3249/19-ц, № 235/4593/19, від 01 липня 2020 року у справі № 385/118/18, від 19 листопада 2019 року у справі № 296/869/18, від 21 березня 2019 року у справі № 568/879/17;

встановлення обставин справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга на додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року мотивована тим, що суд першої інстанції ухвалив додаткове рішення без належного повідомлення сторін про розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення. Заява ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення надійшла до суду 25 листопада 2020 року, а додаткове рішення ухвалено 23 листопада 2020 року. Крім того, додаткове рішення від 23 листопада 2020 року складено 09 грудня 2020 року та лише 11 грудня 2020 року було оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, тобто з порушенням строків внесення судових рішень до реєстру.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на:

неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 904/661/18;

розгляд справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України);

недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України);

встановлення обставин справи, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У квітні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 просить касаційну скаргу КП «МПРС» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Також просить поновити строк на подання відзиву, оскільки через введення воєнного стану на території України позивачка була позбавлена можливості отримати поштову кореспонденцію, оскільки деякий час поштове відділення не працювало.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання ОСОБА_1 та продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу КП «МПРС».

На обґрунтування відзиву посилається на те, що з часу прийняття її на роботу вона була членом Професійної спілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби, проте 03 лютого 2020 року головою зазначеної профспілки стала начальник відділу управління персоналом Терлецька С. С., яка є одночасно представником адміністрації підприємства та має пряме підпорядкування директору КП «МПРС».

Тому позивачка 17 квітня 2020 року звернулася із заявою про прийняття її до іншої профспілки - Професійної спілки працівників КП «МПРС», яка була утворена 14 лютого 2020 року і членом якої позивачка є з 21 квітня 2020 року.

Підставою для винесення КП «МПРС» наказу від 17 лютого 2020 року № 116-н став лист Державної служби морського та річкового транспорту України від 10 січня 2020 року № 207/07/15-20, який мав лише рекомендаційний характер, тому зазначений лист не міг бути підставою для скорочення штату та звільнення працівників.

Відповідач на порушення статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у період з 27 листопада 2019 року до 07 лютого 2020 року не надав інформації щодо заходів зі звільнення позивачки та не провів консультації щодо запобігання звільненню. Також роботодавець не повідомив державну службу зайнятості про заплановане масове вивільнення працівників.

Роботодавець на порушення статті 49-2 КЗпП України, окрім чотирьох посад у списку, які не відповідали кваліфікації позивачки, не запропонував їй всі інші вакантні посади на підприємстві.

У квітні 2022 року надійшов відзив, у якому Професійна спілка працівників КП «МПРС» просить касаційну скаргу КП «МПРС» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Також просить поновити строк на подання відзиву, оскільки через введення воєнного стану на території України професійна спілка була позбавлена можливості отримати поштову кореспонденцію.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання Професійної спілки працівників КП «МПРС» та продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу КП «МПРС».

Доводи відзиву Професійної спілки працівників КП «МПРС» є подібними до доводів відзиву ОСОБА_1

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою КП «МПРС» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року на підставі, передбаченій пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою КП «МПРС» на додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року на підставі, передбаченій пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 5 частини першої, пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2023 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзивів на них, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги КП «МПРС» підлягають залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що наказом КП «МПРС» від 08 грудня 2017 року № 795-к ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби КП «МПРС» (т. 1, 34).

Загальний стаж її роботи за спеціальністю складає більше 18 років, із них 2 роки 4 місяці - на посаді завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби КП «МПРС». Позивачка має кваліфікацію юриста з 2001 року та освітній ступінь магістра з 2004 року.

10 жовтня 2019 року листом від № 41/580-19 КП «МПРС» повідомив голову профспілкового комітету про заплановані скорочення юридичної служби КП «МПРС» та сектору претензійно-позовної роботи.

Наказом КП «МПРС» від 17 лютого 2020 року № 116-н «Про внесення змін до штатного розпису КП «МПРС» виведено з 17 квітня 2020 року із штатного розпису КП «МПРС» юридичну службу, до складу якої входив сектор претензійно-позовної роботи, та посаду завідувача сектору претензійно-позовної роботи (т. 1, а. с. 10-12).

14 лютого 2020 року утворена Професійна спілка працівників КП «МПРС», головою якої обрано ОСОБА_2 , і членом якої з 21 квітня 2020 року є ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 28, 154-157).

18 лютого 2020 року ОСОБА_1 вручено попередження про вивільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (т.1, а.с.13).

15 квітня 2020 року, наприкінці двомісячного строку попередження про звільнення та фактично безпосередньо перед звільненням, позивачці запропоновано такі вакантні посади: програміст системний, моторист 1 класу - матрос 1 класу, моторист 1 класу, начальник МРПЦ.

Позивачка надала згоду на переведення на будь-яку із запропонованих посад, про що свідчить власноручний напис на списку вакантних посад КП «МПРС» станом на 15 квітня 2020 року ( т. 1, а. с. 15).

21 квітня 2020 року на засіданні професійного комітету профспілки прийнято рішення не надавати згоду на звільнення позивачки у зв`язку із грубим порушенням КП «МПРС» норм КЗпП України, зокрема КП «МПРС» з дня вручення попередження про скорочення посади не запропонувало позивачці вакантні посади та інші посади на умовах строкового договору, а навпаки в КП «МПРС» були прийняті нові працівники, що є порушенням частини третьої статті 49-2 КЗпП України.

21 квітня 2020 року наказом КП «МПРС» № 224-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (т. 1, а. с. 14).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суди попередніх інстанцій, встановили, що ОСОБА_1 було звільнено за наявності її згоди на переведення на інші вакантні посади, запропоновані КП «МПРС», тому дійшли правильного висновку, що звільнення позивачки відбулося з порушенням норм трудового законодавства, а саме: порушено вимоги про одночасне надання працівнику повідомлення про існуючі вакантні посади, не повідомлено працівника про всі існуючі посади та не виконані вимоги закону про працевлаштування особи, посада якої підлягає скороченню.

З таким висновком погоджується й Верховний Суд.

Доводи КП «МПРС» про те, що запропоновані посади не відповідали кваліфікації ОСОБА_1 , недоведені та суперечать діям самого відповідача, який одночасно з повідомленням про майбутнє вивільнення не запропонував жодних посад, а надалі запропонував їй чотири вакантні посади, вказавши, що вони не відповідають її кваліфікації.

Позивачка надала згоду на переведення на будь-яку із запропонованих посад, про що свідчить власноручний напис на списку вакантних посад КП «МПРС» станом на 15 квітня 2020 року, проте 21 квітня 2020 року наказом КП «МПРС» № 224-к ОСОБА_1 була звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 15 квітня 2020 року позивачці запропоновано лише чотири вакантні посади, проте на роботу у КП «МПРС» за період з 17 лютого 2020 року до 21 квітня 2020 року прийнято 36 працівників на вакансії, які не були запропоновані ОСОБА_1 .

У першу чергу пропонується робота за відповідною спеціальністю, а якщо такої роботи немає, інша робота (як вакантна посада, що відповідає кваліфікації працівника, так і вакантна посада, що передбачає виконання роботи більш низької кваліфікації або з нижчим рівнем оплати праці), яку працівник може виконувати з урахуванням стану здоров`я.

З такою пропозицією роботодавець повинен звертатися до працівника не лише під час попередження про наступне звільнення, але й протягом усього строку попередження, якщо на підприємстві з`являються нові вакансії (наприклад, при звільненні працівників інших категорій).

Працівникові може пропонуватися робота за строковими трудовими договорами (наприклад, на час відпустки по догляду за дитиною іншого працівника), робота на умовах неповного робочого часу тощо. Невиконання зазначеного правила свідчить про неналежне виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Тягар, пов`язаний із працевлаштуванням працівника, посада якого підлягає скороченню, покладається саме на роботодавця (власника, або уповноважену особу).

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що відповідач не дотримався вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України при звільненні позивачки, що є правовою підставою для поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Подібні висновки застосування відповідних норм матеріального права викладені у постановах Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 947/12894/20 (провадження № 61-820св22), від 21 вересня 2022 року у справі № 947/1227720 (провадження № 61-6915св22), від 30 червня 2022 року у справі № 522/8292/20 (провадження № 61-568св22).

Оскільки при звільненні позивачки не було дотримано вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, посилання заявника на помилкове встановлення судами попередніх інстанцій обставин щодо обізнаності роботодавця про членство позивачки в профспілці не впливають на правильність вирішення спору по суті.

Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності оскаржуваних судових рішень в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 359/8899/17, від 25 лютого 2021 року у справі № 303/1464/20, від 01 вересня 2020 року у справі № 755/6539/18, від 21 березня 2019 року у справі № 568/879/17.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 359/8899/17 зазначено, що відповідно до статті 49-4 КЗпП України є вичерпний перелік випадків, коли роботодавець зобов`язаний проводити відповідні консультації з профспілковими організаціями (ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва).

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що положення статті 49-4 КЗпП України не поширюється на обставини цієї справи, оскільки в КП «МПРС» не відбулось таких процесів, а тому у відповідача не має обов`язку проведення з профспілкою таких консультацій .

Також зазначає, що лист від 17 лютого 2020 року № 1 від Професійної спілки працівників КП «МПРС» відповідач не отримував, а надані позивачкою докази (знімки змісту монітора), про направлення відповідного листа є неналежним доказом, відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 21 березня 2019 року у справі № 568/897/17.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи, оскільки при звільненні позивачки не було дотримано вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, а тому посилання заявника щодо відсутності масового вивільнення на підприємстві під час скорочення штату працівників та щодо неотримання листа від Професійної спілки працівників КП «МПРС» не впливають на правильність вирішення спору по суті.

У постанові від 25 лютого 2021 року у справі № 303/1464/20 Верховний Суд зазначив: «Встановивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства, оскільки позивач була завчасно попереджена про наступне вивільнення, а в період з дати попередження про наступне звільнення до моменту звільнення їй запропоновано всі наявні в новоствореному навчальному закладі вакантні посади, від яких позивач відмовилась, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з відсутністю правових підстав для поновлення ОСОБА_1 на посаді директора створеного внаслідок реорганізації навчального закладу».

У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 755/6539/18 зазначено, що законодавством не встановлена заборона для роботодавця ознайомлювати працівника, посада якого скорочується, із усіма вакантними посадами на підприємстві, як і не встановлено жодного обмеження для працівника претендувати на будь-яку вакантну посаду, яку він має бажання обіймати. При цьому бажання працівника бути переведеним на певну посаду не встановлює жодного обов`язку щодо переведення такого працівника на обрану ним посаду, у разі невідповідності кваліфікації такого працівника до обраної посади.

Зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у цій справі встановлені інші фактичні обставини.

Зокрема, у справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 було звільнено за наявності її згоди на переведення на інші вакантні посаді, запропоновані КП «МПРС», а також, що відповідач не пропонував усі вакантні посади позиваці, тому суди дійшли правильного висновку, що звільнення позивачки відбулося з порушенням норм трудового законодавства.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції, відповідно до положень частини першої статті 400 ЦПК України, не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що оскаржувані рішення не відповідають висновкам, які викладені у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справах № 363/3249/19-ц, № 235/4593/19, від 01 липня 2020 року у справі № 385/118/18, від 19 листопада 2019 року у справі № 296/869/18, відповідно до яких переважне право на залишення працівника на роботі (стаття 42 КЗпП України) враховується лише у разі скорочення однорідних професій та посад, і що у спірному випадку мало місце скорочення посади завідувача сектору претензійно-позовної роботи юридичної служби, яка була єдиною на підприємстві, а тому положення статті 42 КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Проте зазначене не вплинуло на вирішення спору по суті, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову з підстав недодержання роботодавцем вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України.

Щодо доводів касаційної скарги на додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року

Відповідно пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно із частиною першою статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

З огляду на зазначене положеннями ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи і наданих послуг та фінансового стану учасників справи.

Подібні правові висновки викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачка на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції надала уточнений розрахунок витрат на правничу допомогу на підставі договору від 08 травня 2020 року № 0805/20, відповідно до якого адвокат надав їй правничу допомогу на суму 23 000,00 грн.

Суму у розмірі 23 000,00 грн було оплачено у повному обсязі, на підтвердження чого позивачка надала копії квитанцій з прибуткового касового ордера від 03 червня 2020 року № 1, від 13 листопада 2020 року № 2, від 16 листопада 2020 року № 3 та уточнений звіт про надану правову допомогу від 16 листопада 2020 року (т. 4, а. с. 83-85).

Суд першої інстанції з урахуванням наданих доказів дійшов висновку про наявність підстав для ухвалення додаткового рішення та стягнення з відповідача на користь позивачки 23 000,00 грн.

Водночас під час перегляду оскаржуваного додаткового рішення суду в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції врахував доводи відповідача та зменшив розмір відшкодування витрат з оплати правничої допомоги з 23 000,00 грн до 11 500,00 грн.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що суд першої інстанції не повідомив відповідача про час та місце розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення.

Відповідно до частини четвертої статті 270 ЦПК України у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Оскільки під час розгляду судом питання про ухвалення додаткового рішення щодо судових витрат не проводиться встановлення обставин справи і фактів, виклик учасників справи для надання пояснень не є необхідним, тому такий є правом, а не обов`язком суду.

Доводи касаційної скарги про те, що заява ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення надійшла до суду 25 листопада 2020 року, а додаткове рішення ухвалене - 23 листопада 2020 року, були предметом з`ясування у суді апеляційної інстанції, який зазначив, що додаткове рішення у справі ухвалене за заявою представника позивачки - адвоката Кириленка А. В., а заява ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення судом першої інстанції не розглядалась.

З урахуванням наведеного відсутні підстави для скасування постанови Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року.

Посилання заявника на порушення строку надсилання судового рішення до Єдиного державного реєстру судових рішень не є підставою для його скасування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба» залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року, додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 07 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

В. В. Яремко