Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.04.2019 року у справі №753/3889/17

Постанова

Іменем України

12 серпня 2020 року

м. Київ

справа №753/3889/17

провадження №61-2св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Інститут ботаніки ім. М. Г. Холодного Національної академії наук України,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2017 року у складі судді Кириченко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року у складі колегії суддів Іванової І.

В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду до Інституту ботаніки ім. М. Г.

Холодного Національної академії наук України (далі - Інститут ботаніки ім. М. Г.

Холодного НАН України, або Інститут), з позовом, вимоги якого уточнив під час розгляду справи та просив: поновити його на роботі в Інституті ботаніки ім. М. Г.

Холодного НАН України, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 лютого 2017 року до дня ухвалення рішення суду, враховуючи його посадовий оклад у розмірі 4 772 грн, та відшкодувати завдану йому моральну шкоду в розмірі 16 000 грн.

Позов мотивовано тим, що позивач працював на посаді молодшого наукового співробітника відділу фітогормонології Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України, є автором трьох винаходів та учасником ліквідації аварії на ЧАЕС II категорії. Однак, наказом відповідача від 16 січня 2017 року № 4к його було звільнено із займаної посади на підстав пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України з 07 лютого 2017 року.

Позивач вважає своє звільнення незаконним та таким, що проведено з порушеннями норм трудового законодавства, оскільки відповідачем не враховано його переважне право на залишення на роботі, не запропоновано перейти на іншу роботу на підприємстві, хоча були вільні вакансії навіть у його відділі, не отримано згоду на звільнення від профспілкового органу, не надано гарантій, передбачених чинним законодавством працівникам, які належать до II категорії, зокрема щодо виплати допомоги у розмірі трикратного, а не однократного середнього місячного заробітку. При звільненні йому не видано трудової книжки та копії наказу про звільнення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Справа розглядалась судами неодноразово

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача відбулось без порушень трудового законодавства, внаслідок скорочення посади, яку займав позивач, він був завчасно повідомлений, крім того вільних посад, які б відповідали його освіті та кваліфікації у роботодавця не було, також не було можливості забезпечити реалізацію переважного права позивача на залишення на роботі, оскільки при скороченні посади, яку він займав, у штаті відповідача не було інших осіб, які, маючи таку ж кваліфікацію і освіту, що й позивач, займали однакову з ним посаду чи виконували однакову роботу.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 22 травня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду скасовано з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За результатами нового апеляційного розгляду постановою Київського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач своєчасно повідомив позивача про наступне вивільнення, вакантних посад або роботи за відповідною професією чи спеціальністю, яку позивач міг би виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду у відповідача не було, тому позивача неможливо було перевести на іншу роботу, враховуючи також відсутність у позивача переважного права на залишенні на роботі, оскільки позивач один займав посаду, яка скорочувалась. При звільненні позивач отримав всі належні йому виплати (заробітну плату, вихідну допомогу та грошову компенсацію за невикористану відпустку відповідно до статей 44, 83, 116 КЗпП України). Скорочення посади позивача входило до виключної компетенції відповідача та фактично є його правом, а рішення профспілкової організації не містить обґрунтування відмови у наданні згоди на розірвання трудового договору з позивачем, а отже звільнення позивача здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з'ясували усі фактичні обставини справи та не дослідили і не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, не сприяли повному, об'єктивному та неупередженому її розгляду. Звільнення за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України допускається лише у випадку, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу, тобто якщо такої роботи взагалі немає на підприємстві, разом із тим відповідач не заперечував у суді, що не пропонував позивачу наявної на підприємстві в момент його звільнення, роботи.

Апеляційний суд для підтвердження законності звільнення позивача послався на наказ від 30 листопада 2016 року №150к. Однак у пункті 2 цього наказу зазначеній термін його дії - до 05 грудня 2016 року, якій закінчився, ще до отримання позивачем відповідного повідомлення - 07 грудня 2016 року. Тобто на даний час у справі відсутній наказ на звільнення позивача і дату звільнення позивача не встановлена.

Судами не надано правової оцінки та не враховано, що подання роботодавця до профспілки повинно розглядатися у присутності працівника щодо якого воно подане.

Розгляд подання за його відсутності допускається тільки за письмовою заявою працівника. Позивач не був присутній на засіданні, на якому розглядалось дане питання і не надавав письмову заяву про її розгляд за його відсутності. Подання роботодавця про розірвання трудового договору повинне бути обґрунтованим і викладеним в письмовій формі. Разом з тим відповідач не надавав відповідного подання до профспілкового комітету.

Судами не надано належної оцінки тим обставинам, що відповідач не запропонував позивачу усіх вільних на підприємстві посад та не надав працівнику їх перелік.

Судами не враховано, що відповідач порушив статтю 116 КЗпП України та своєчасно не виплатив вихідну допомогу при звільненні. Відповідач у судових засіданнях визнав, що не провів розрахунок з позивачем в день його звільнення. Суд не визначив не тільки суму вихідної допомоги, але і підстави, на яких вона була проведена, хоча підтвердив, що вона не була здійснена в день звільнення.

В матеріалах справи відсутні такі обов'язкові елементи при звільнені по п. 1 ст. 40 КЗпП України: наказ про звільнення; подання керівника підприємства до профспілкового комітету; згода профспілкового комітету на звільнення; розрахунок вихідної допомоги.

Відзив на касаційну скаргу відповідачем до суду не подано.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України проведено у зв'язку із скороченням чисельності штату працівників.

Статтею 43 Конституції Українивизначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП Україниправовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим органом лише у випадках зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкруцтва або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Із змісту наведеної норми убачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, зокрема: ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.

Положеннями частини 2 статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Відповідно до частини 1 статті 42 КЗпП Українипри скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Отже, при вивільненні працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці в першу чергу підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, що підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині 2 статті 42 КЗпП України.

За змістом статті 42 КЗпП Україниколо працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду.

Встановивши, що у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, а саме, скорочення чисельності штату працівників, позивач попереджався про наступне вивільнення за два місяці з дати його попередження, з моменту попередження про наступне вивільнення та до дати звільнення у відповідача були відсутні вакантні посади, які могли бути запропоновані позивачу за його кваліфікацією та освітнім рівнем, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем не порушено вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника.

Надаючи оцінку доводам позивача, що йому не були запропоновані інші посади, які були вільними на час попередження про звільнення, а саме посада інженера, слюсара, начальник штабу цивільного захисту, провідний бухгалтер, комірник експед. складу, зав. канцелярією, секретар-друкарка, науковий співробітник к. б. н., бібліотекар, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відхилив ці аргументи, оскільки у справі установлено, що позивач має освіту географа, гідролога-гідрохіміка, наукового ступеня чи ученого звання не має, тобто його освіта та кваліфікація не відповідає зазначеним посадам.

Вакантні посади, які б відповідали освітньому рівню та кваліфікації позивача, та роботу на яких він міг би виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду у відповідача були відсутні.

Згідно посадової інструкції інженера, ця посада відноситься до категорії "Професіонали", потребує спеціальної освіти відповідного напряму підготовки, пов'язаною з необхідністю використання засобів обчислювальної техніки, комунікацій та зв'язку в галузі науково-технічної діяльності з проектування, інформаційного обслуговування, організації виробництва, праці та управління, метрологічного забезпечення, технічного контролю, тощо

Згідно посадових інструкцій інших посад, які були вакантними, зокрема слюсаря, начальника штабу цивільного захисту, провідного бухгалтера, комірника експед. складу, зав. канцелярією, секретаря-друкарки, бібліотекаря, які були досліджені під час апеляційного розгляду, необхідна спеціальна або технічна освіта. При цьому всі переведення та зарахування на наявні наукові посади в Інституті здійснюються на конкурсній основі при наявності наукового ступеню та вченого звання.

Доводи позивача про те, що він міг виконувати обов'язки за більшістю посад, які були вакантними, не приймаються до уваги, оскільки позивач має освіту географа, гідролога-гідрохіміка, в аспірантурі не навчався, наукового ступеня чи вченого звання не має, на керівних посадах не працював, а також в нього відсутня спеціальна освіта відповідного напряму, яка необхідна для зайняття посад інженера, слюсаря та інших вище перелічених посад.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування відповідачем переважного права на залишення його на роботі є необґрунтованими та спростовуються встановленими судами обставинами, відповідно до яких у відповідача не було працівників, які виконували однакові з позивачем функції та посади яких були скорочені одночасно зі скороченням його посади і при цьому були залишені відповідачем на роботі, однак порівняно з ними скаржник мав вищий рівень кваліфікації і продуктивності праці (ч. 1 ст. 42 КЗпП України), або ж з такими працівниками він мав однаковий рівень кваліфікації і продуктивності праці та більшу кількість переваг на залишення на роботі (ч. 2 ст. 42 КЗпП України).

Установивши, що у відділі фітогормонології інституту, аналогічних вакантних посад, чи посад, на яких виконують таку ж роботу, що і позивач у штаті не було, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що у відповідача не було можливості забезпечити реалізацію переважного права позивача на залишення на роботі.

Протокол засідання комітету первинної профспілкової організації Інституту від 21 листопада 2016 року не містить обґрунтування відмови у наданні дозволу на звільнення ОСОБА_1 з посиланням на п. 1 ст. 21 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", оскільки на час скорочення останнього не було осіб, перед якими він мав би переважне право на залишення на роботі.

При звільненні позивача роботодавцем не порушено вимоги статті 43 КЗпП України щодо отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Відповідно до частини 7 статті 43 КЗпП України та частини 6 статті 39 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у такій згоді, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

За змістом наведених норм власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.

З положень частини 7 статті 43 і частини 6 статті 39 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та з урахуванням висновку про право роботодавця звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

У справі, яка переглядається, суди дали належну оцінку рішенню профспілкової організації, яке не містить обґрунтування відмови у наданні згоди на розірвання трудового договору з позивачем та дійшли висновку про можливість його звільнення без згоди виборного органу профспілки.

При цьому позивач отримав всі належні йому при звільненні виплати (заробітну плату, вихідну допомогу та грошову компенсацію за невикористану відпустку відповідно до статей 44, 83, 116 КЗпП України), також при звільненні позивачу виплачено допомогу в розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати відповідно до пункту 1 статті 21 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Установивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулось з дотриманням трудового законодавства, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, про відсутність правових підстав для задоволення позову про поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який на думку позивача свідчить про незаконність його звільнення та наявність підстав для поновлення на роботі.

Вказані доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційної скарги позивача, яким суд апеляційної інстанції дав належну оцінку та їх спростував, з посиланням на зібрані у справі докази та сформулював обґрунтовані висновки у прийнятій ним постанові, з якими у повній мірі погоджується Верховний Суд.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І. В. Литвиненко

І. М. Фаловська