Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.05.2019 року у справі №639/4848/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 639/4848/18 провадження № 61-3853св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.

Стрільчука В. А.,

учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відновлення становища та захист майнових прав за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 17 січня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Круглової С. С., Колтунової А. І., Пилипчук Н. П.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовом, у якому, з урахуванням уточнень, просив: відновити становище, що існувало до обмеження перегляду справи про встановлення факту прийняття спадщини ОСОБА_3 за заявами ОСОБА_4 та ОСОБА_5, направленої на перегляд постановою Президії Харківського обласного суду 29 вересня

2000 року, розглядом тільки позову ОСОБА_6, яка не могла бути позивачем у справі, у якій її спадкодавець ОСОБА_7 не був стороною; відновити становище, яке існувало до порушення судом його процесуальних прав на вимоги, згідно з якими суд мав встановити права ОСОБА_6 на домоволодіння - спадщину ОСОБА_3, яку не прийняв ОСОБА_7, заявлені через 16 років після смерті її спадкодавця та після ухвалення рішення

від 13 листопада 1944 року, згідно з висновками якого тотожні вимоги ОСОБА_6 розгляду та задоволенню не підлягали;

захистити матеріальні права позивача як спадкоємця ОСОБА_8, спадкоємця ОСОБА_3 за законом згідно зі статтею 418 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР) в редакції Кодексу 1922 року, до порушення яких призвело введення відповідачем суду в оману припущеннями щодо існування рішення, яким встановлені права ОСОБА_7, доказом відсутності якого є висновки, викладені у рішенні Жовтневого районного суду міста Харкова

від 18 грудня 2012 року, про те, що відповідач отримав права на домоволодіння, яке ОСОБА_7 не належало, тому не могло бути успадкувано ОСОБА_6 і за законом не може належати відповідачу, права якого на 1/3 частку домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_1, згідно з пунктом 3 частини 1 статті 346 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підлягають припиненню.

В обґрунтування позову зазначає, що рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 7 грудня 2001 року вирішено позов ОСОБА_6 про встановлення її прав на домоволодіння, яке згідно з рішенням від 13 листопада 1944 року належало ОСОБА_3, у порядку спадкування після ОСОБА_7, тому незазначення, що підставою перегляду справи у частині визнання прав на спадкування після ОСОБА_3 була відсутність у ОСОБА_6 прав на цю спадщину, позбавило можливості оскаржити судове рішення.

У порушення принципу рівності сторін та висновків апеляційного суду, усі ці роки суд першої інстанції, на думку позивача, позбавляє його доступу до правосуддя з вимогами, порушення процесуальних прав на вчасний розгляд яких призвело до порушення його матеріальних прав, і відповідач отримав права на домоволодіння, яке за законом не може йому належати.

Зазначає про відсутність рішення, яким встановлені фактичні обставини прийняття спадщини ОСОБА_3.

Рішення суду першої інстанції скасовувалися наглядовою інстанцією з підстав порушення позовної давності, встановлення прав на припущеннях і відсутності прав у ОСОБА_6 на спадщину після ОСОБА_3, тому, встановивши права ОСОБА_6 на спадщину, суд не врахував висновки вищого суду.

Тому просив відновити становище, яке існувало до встановлення прав ОСОБА_6 на домоволодіння у порядку спадкування після ОСОБА_3.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 12 листопада 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з ненадання позивачем належних та допустимих доказів того, які саме його права були порушені, незазначення конкретного способу захисту цих прав, як передбачено статтею 16 ЦК України.

Постановою Харківського апеляційного суду від 17 січня 2019 року рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 12 листопада 2018 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції виходив з відсутності факту порушення прав позивача, оскільки останній не надав суду жодних належних та допустимих доказів того, які саме його права порушені і в який саме, передбачений законом, спосіб вони можуть бути поновлені.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У лютому 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 17 січня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Заявник зазначає, що апеляційним судом не встановлені фактичні обставини справи, не враховано, що встановлення належності домоволодіння ОСОБА_3 звільняють від доказування його матеріальних прав; судами не встановлено, які вимоги вирішені рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова

від 7 грудня 2001 року та яка справа підлягала перегляду згідно з постановою Президії Харківського обласного суду від 29 вересня 2000 року, не досліджені її висновки щодо відсутності у ОСОБА_6 права на спадщину ОСОБА_3.

Вказує, що справа стосується спору про спадкування, не може розглядатися у спрощеному позовному провадженні і застосуванню підлягають норми матеріального права, встановлені книгою шостою ЦК України.

Позиція інших учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому послався на безпідставність її доводів.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду позивачу поновлено строк на касаційне оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 17 січня 2019 року, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Жовтневого районного суду міста Харкова.

Обставини справи, які встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням першого участку Ленінського району міста Харкова від 13 листопада 1944 року визнано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння на

АДРЕСА_1.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 7 липня 1997 року за ОСОБА_6 та ОСОБА_8 визнано право власності по 1/2 частці домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_1, в порядку спадкування за законом після чоловіка - ОСОБА_7 та матері -

ОСОБА_4, яке скасовано постановою Президії Харківського обласного суду від 29 вересня 2000 року з направленням справи на новий судовий розгляд.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 7 грудня 2001 року, ухваленим у вказаній справі, за ОСОБА_6 визнано право власності

на 1/3 частку домоволодіння АДРЕСА_1

(у 1944 році адреса: АДРЕСА_1) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 у ІНФОРМАЦІЯ_1 та його сина ОСОБА_7. Визнано право власності за ОСОБА_8 на 2/3 частки домоволодіння

АДРЕСА_1 (у 1944 році адреса:

АДРЕСА_1) в порядку спадкування за законом після смерті

ОСОБА_3 в ІНФОРМАЦІЯ_1 та його дочки ОСОБА_4.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 18 березня 2002 року рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 7 грудня 2001 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_1 змінено. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_9 на 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_8 на 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1; визнано недійсним свідоцтво про право на спадкування за заповітом, видане П'ятою харківської державної нотаріальною конторою 14 квітня 1999 року ОСОБА_1, та

7 листопада 1998 року - ОСОБА_2 на 1/2 частку будинку кожному по АДРЕСА_1; анульовано правову реєстрацію в Харківському бюро технічної інвентаризації, проведену на підставі зазначених свідоцтв, код № -219513; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Таким чином, судовим рішенням, яке набрало законної сили, за

ОСОБА_2 визнано право власності 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1, за ОСОБА_1 - право власності в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_8 на 2/3 частки зазначеного житлового будинку.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 18 грудня 2012 року, яке набрало законної сили, у задоволені позову ОСОБА_2 до Комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації",

ОСОБА_1, ОСОБА_10 про визнання права власності, здійснення правової реєстрації, виселення, відшкодування майнової та моральної шкоди відмовлено. Рішення суду набрало законної сили.

Відповідно до частини 5 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Пунктом 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 5 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 5 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 5 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Разом з цим, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню із дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. При цьому, оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, який, однак, є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України"

від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду

від 3 вересня 2018 року у справі № 683/1540/16-ц.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Вирішуючи справу, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не погоджується з ухваленими раніше судовими рішеннями стосовно спадкових прав на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 (у 1944 році адреса:

АДРЕСА_1), і в позові просить відновити становище, яке існувало до ухвалення наявних у справі судових рішень, тобто він висловлює незгоду з даними рішеннями судів, що свідчить про відсутність вимог позивача про захист реально існуючого порушеного його права на час розгляду даної справи.

Вимога позивача про відновлення становища та захист матеріальних прав з підстав непогодження з ухваленими раніше судовими рішеннями стосовно спадкових прав на житловий будинок, під час розгляду яких, як він вважає, не розглянуто частину позовних вимог і порушено його права, не може забезпечити поновлення його прав на спірний житловий будинок, тим більше, що порушення прав позивача суди не встановили.

Посилання заявника на те, що справа стосується спору про спадкування, не може розглядатися у спрощеному позовному провадженні і застосуванню підлягають норми матеріального права, встановлені Книгою шостою ЦК України, є безпідставними і спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення; суди не вважали справу такою, що виникла у спорі щодо спадкування, і підстав для застосування відповідних спадкових норм не встановили.

Беручи до уваги наведене, суд касаційної інстанції погоджується з правильним висновком апеляційного суду про відхилення апеляційної скарги і відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги є аналогічними викладеним позивачем у апеляційній скарзі і не свідчать про неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки суд апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанцій без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 17 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук