Історія справи

Постанова КЦС ВП від 11.07.2023 року у справі №642/127/21
Постанова КЦС ВП від 11.07.2023 року у справі №642/127/21
Постанова КЦС ВП від 11.07.2023 року у справі №642/127/21
Постанова КЦС ВП від 11.07.2023 року у справі №642/127/21

Постанова

Іменем України

11 липня 2023 року

м. Київ

справа № 642/127/21

провадження № 61-6346св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 23 липня 2021 року у складі судді Бородіної О. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 березня 2023 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В. Хіль Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення, виселення без надання іншого житлового приміщення.

Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі договору дарування

від 08 грудня 2020 року він є власником квартири АДРЕСА_1 , де зареєстрований його син - ОСОБА_3 . Останньому зазначена квартира належала на праві власності на підставі договору дарування від 26 квітня 2005 року, укладеного між ОСОБА_4 та позивачем як законним представником на той час малолітнього сина ОСОБА_3 .

Зазначає, що відповідач ОСОБА_2 без будь-яких правових підстав займає належну йому квартиру, не є членом сім`ї позивача, має інше місце реєстрації, між нею та позивачем договір найму житлового приміщення не укладався, будь-які домовленості щодо проживання разом з членами родини у квартирі відсутні, що свідчить про самоправне зайняття житлового приміщення.

Крім того, позивач мав намір вселитися до належного йому житла, але відповідач створює перешкоди у вселенні.

Посилаючись на викладене, позивач просив вселити його до зазначеної квартири та виселити відповідача із цієї нерухомості без надання їй іншого житлового приміщення.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 23 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 28 березня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2 із квартири за адресою: АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Вселено ОСОБА_1 до вказаної квартири.

Судові рішення мотивовано тим, спірна квартира фактично перебуває у володінні відповідача без належних правових підстав та вона безпідставно у ній проживає. Оскільки відповідач самовільно займає належну позивачу квартиру, чим порушує права та законні інтереси власника на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, а тому ОСОБА_2 підлягає виселенню із спірної квартири. Права позивача підлягають поновленню шляхом його вселення у належне йому житлове приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

01 травня 2023 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» від імені ОСОБА_2 адвокат Сєрий В. В. подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2021 року справа № 609/1231/19, від 20 травня 2020 року справа № 303/6974/16, від 08 лютого 2022 року справа № 160/6762/21, від 13 липня 2022 року справа

№ 199/8324/19, від 19 травня 2020 року справа № 916/1608/18, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що вона є спадкоємицею після смерті

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , якій належала спірна квартира, та вчасно прийняла спадщину у вигляді цієї квартири, однак не зареєструвала за собою право власності на спадкове майно, проте відсутність такої реєстрації не зумовлює позбавлення особи права користування та володіння належним їй майном. Зазначає, що позивач не набув права власності на спірну квартиру, оскільки договір дарування від 26 квітня 2005 року є неукладеним, з огляду на непроведення його державної реєстрації (статі 210 і 640 ЦК України), а тому не створює прав та обов`язків для сторін такого правочину. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно прийняв докази позивача, які одержані ним з порушенням встановленого законом порядку, безпідставно відмовивши у її, відповідачки, клопотанні про допит свідків, не розглянув клопотання про витребування доказів, безпідставно відмовив у зупиненні провадження по справі до розгляду справи за її позовними вимогами, які спочатку були заявлені нею як зустрічні, однак районний суд відмовив у прийнятті до спільного розгляду.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

За договором дарування від 26 квітня 2005 року, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мороз Г. І., ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_3 , законним представником якого був ОСОБА_1 , прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 14 листопада 2017 року, яке набрало законної сили 31 травня 2018 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири від 26 квітня 2005 року відмовлено.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 12 березня 2019 року, яке набрало чинності 16 квітня 2019 року, задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 тавизнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 26 квітня 2005, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Визнано недійсним спадковий договір стосовно спірної квартири

від 08 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на підставі спадкового договору 08 червня 2018 року.

Відповідно до договору дарування квартири від 08 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І. М., ОСОБА_3 подарував зазначену квартиру ОСОБА_1 . Вказаний договір став підставою для реєстрації у Державному реєстру речових прав на нерухоме майно права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні, у вказаній квартирі з 28 серпня 2019 року зареєстрований ОСОБА_3

ОСОБА_1 у листопаді та грудні 2020 року звертався до Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області з відповідними заявами щодо протиправних дій з боку відповідача стосовно перешкод у користуванні власністю, що були розглянуті в порядку Закону України «Про звернення громадян» та роз`яснено, що для вирішення даного питання необхідно звертатися до суду.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

При вирішенні спору щодо позбавлення особи права користування житловим приміщенням необхідно встановлювати характер спірних правовідносин, відрізняти норми, які регулюють різні за змістом відносини та застосовувати норми права, які регулюють саме цей вид правовідносин. У випадках коли спір стосується права користування державним чи комунальним житловим фондом, то ці правовідносини регулюються нормами ЖК Української РСР, а коли спір стосується права користування приватним житлом, то такі відносини регулюються також цивільним законодавством.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Установивши, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 , а відповідач, яка не є членом сім`ї позивача і з якою будь-яких домовленостей щодо її проживання у квартирі між сторонами не існує, чинить перешкоди позивачуу користуванні власністю, дійшли правильного висновку про усунення позивачу перешкод шляхом виселення відповідачки та вселення позивача до свого житла.

Суди врахували, що відповідачка не надала належних і допустимих доказів правомірності свого проживання у квартирі, яка належить на праві власності позивачу.

Доводи касаційної скарги про незаконність набуття позивачем права власності на спірну квартиру колегія суддів відхиляє як помилкові, оскільки обставини правомірності набуття права власності на спірну квартиру спочатку ОСОБА_3 згідно з договором дарування від 26 квітня 2005 року, а потім ОСОБА_1 відповідно до договору дарування від 08 грудня 2020 року встановлені чинними судовими рішеннями, а саме рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 14 листопада 2017 року (справа № 642/968/16-ц) та рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2019 року (справа №642/4237/18).

Із цих же підстав суд апеляційної інстанції правильно відхилив доводи відповідача про те, що попередній власник (обдарований) ОСОБА_3 не здійснив державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, тому договір дарування є неукладеним та невчиненим. Такі твердження відповідачки є довільним тлумаченням вказаних чинних рішень суду, якими встановлені преюдиційні для даної справи обставини та є спробою переоцінити їх висновки на власну користь.

Отже, за наявності судових рішень, які набрали законної сили, якими встановлені обставини правомірності набуття ОСОБА_3 право власності на спірну квартиру, які не підлягають доказуванню в силу частини четвертої статті 82 ЦПК України, усі доводи касаційної скарги щодо незгоди відповідача з набуттям спочатку ОСОБА_3 , а потім позивачем права власності на квартиру є помилковими та безпідставними.

Суд апеляційної інстанції правильно відхилив доводи відповідачки про порушення судом першої інстанції норм процесуального права стосовно неприйняття поданих нею доказів, оскільки таке не вплинуло на правильність висновку суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову. Відповідачкою не наведено доказів, крім незгоди з судовими рішеннями, які б спростували факт правомірності набуття позивачем права власності на спірний об`єкт нерухомості. Посилання на свідків, які б могли підтвердити заявлені нею обставини на заперечення позовних вимог, зводяться знову ж таки до заперечення визнаного судовим рішенням права ОСОБА_3 на спірне житло, яке ним реалізовано та передано квартиру за договором дарування позивачу.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 18 лютого 2021 року справа № 609/1231/19, від 20 травня 2020 року справа № 303/6974/16, від 08 лютого 2022 року справа № 160/6762/21,

від 13 липня 2022 року справа № 199/8324/19, від 19 травня 2020 року справа № 916/1608/18 не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах встановлені різні фактичні обставини у порівнянні зі справою, що є предметом перегляду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, що її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим Верховний Суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача як власника спірного майна захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Колегія суддів, оцінивши виселення відповідача із спірної квартири на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшла висновку, що виселення відповідає принципу пропорційності, з огляду на те, що відповідач має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 . Слід зазначити, що реєстрація місця проживання особи тісно пов`язана з її правами на володіння та користування житлом, а тому відповідач не є тією особою, що може стати безхатченком.

Таке виселення відповідача переслідує легітимну мету, зазначену у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, - захист права власності на спірне майно позивача. Отже виселення відповідача із спірної квартири не є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення,

а рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 23 липня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 березня 2023 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара