Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.10.2018 року у справі №2-1938/11

Постанова

Іменем України

10 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 2-1938/11

провадження № 61-12521св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 серпня 2016 року у складі судді Пепеляшкова С. С. та рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Суворова В. О., Сватаненка В. І., Артеменка І. А.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що за усним договором доручення він передав ОСОБА_2 15 500 доларів США для купівлі квартири АДРЕСА_1, яку після придбання вона зобов'язана була переоформити на вказану ним особу. Згідно з договором купівлі-продажу від 01 лютого 2005 року зазначена квартира була придбана ОСОБА_2 за його кошти, однак в подальшому не була переоформлена на його ім'я. Предмет та підстави позову ОСОБА_1 неодноразово змінювалися. З урахуванням останньої заяви про уточнення позовних вимог від 29 серпня 2016 року він просив стягнути з відповідача на свою користь суму в розмірі 390 383 грн, еквівалентну 15 500 доларів США, на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відповідач ОСОБА_2 заперечила проти задоволення позову та вказала, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки ніякого договору вона з ОСОБА_1 не укладала, а квартиру купила за свої гроші. Однією сім'єю з позивачем сторони не проживали.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 серпня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не доведено наявності договірних правовідносин між сторонам, а також не надано оригіналу розписки на підтвердження факту передачі ОСОБА_1 грошей ОСОБА_2 Крім того, позивачем пропущено строк звернення до суду з даним позовом.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 серпня 2016 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з інших підстав.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що позивач просив стягнути з відповідач еквівалент 15 500 доларів США, які вона отримала від нього на придбання квартири, а оскільки договір купівлі-продажу квартири є чинним, то відсутні причини вважати, що відповідач отримала зазначені кошти безпідставно. Місцевий суд помилково відмовив у задоволенні позову одночасно як за його необґрунтованістю, так і у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки пропуск такого строку є самостійною підставою для відмови в позові у разі його обґрунтованості.

У січні 20167 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 грудня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний судом в порушення вимог статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), дійшов безпідставного висновку про те, що між сторонами існують договірні правовідносини, так як, заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вказувала на відсутність таких відносин з приводу укладення договору доручення. Він погоджується з таким твердженням відповідача та вважає, що вказані обставини не підлягають доказуванню. Місцевий суд не розглянув його заяву про залишення без розгляду вимоги щодо визнання договору доручення недійсним та не постановив з цього питання ухвали, при цьому вирішив позовні вимоги, які не були ним заявлені. Суд апеляційної інстанції послався на неіснуючі положення договору доручення та не застосував до спірних правовідносин статтю 1212 ЦК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

ОСОБА_2 продала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що станом на час подання скарги позивач вчетверте змінив позицію в цій справі, вказавши, що він начебто передавав їй кошти за надання йому довідкової інформації відносно договору купівлі-продажу, хоча раніше він стверджував, що квартира була придбана нею в період їх спільного проживання. Однак рішенням Апеляційного суду Одеської області від 27 грудня 2010 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до неї про встановлення факту спільного проживання, визнання договору частково недійсним в частині покупця, визнання права власності на 1/2 квартири та виселення йому було відмовлено. Крім того, у березні 2017 року ОСОБА_1 подано до Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області позов до неї про визнання договору купівлі-продажу від 01 лютого 2005 року квартири по АДРЕСА_1 удаваним та визнання зазначеного договору частково недійсним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

05 березня 2018 року справу № 2-1938/11 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Апеляційним судом встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 01 лютого 2005 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 продали, а ОСОБА_2 купила квартиру АДРЕСА_1.

Пунктом 2.1 вказаного договору передбачено, що продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 37 676 грн, які продавці одержали від покупця повністю до підписання договору.

Позивач стверджував, що він надав кошти для придбання квартири ОСОБА_2, яка всупереч умовам усного договору доручення уклала договір купівлі-продажу на своє ім'я, та оформила квартиру на себе замість того, щоб зробити це на його ім'я.

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надав розписки, виконані ОСОБА_2 наступного змісту: «Я, ОСОБА_2, отримала від ОСОБА_1 гроші і на цю суму придбала трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 01 лютого 2005 року. В понеділок 22 жовтня зобов'язуюсь переоформити трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, оформлену на мене. Гроші на купівлю квартири дав власнику в моїй присутності та в присутності дружини власника ОСОБА_1 За деякими міркувань дана квартира була оформлена на мене. З огляду на життєві обставини та вище перераховане, зобов'язуюся дану квартиру 23 жовтня 2006 року оформити на того громадянина, на якого погодиться ОСОБА_1 Всі суперечки між нами згодна вирішити мирним шляхом. 22 жовтня 2006 року.»

Заперечуючи проти позову, відповідач вказувала, що придбала квартиру за кошти, які позичила у знайомих, позивач не передавав їй кошти для придбання квартири, розписки вона написала під фізичним та психічним тиском зі сторони позивача.

ОСОБА_1 звертався з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання, визнання договору частково недійсним в частині покупця, визнання права власності на 1/2 квартири та виселення. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 27 грудня 2010 року в задоволенні цього позову відмовлено.

Спірні правовідносини між сторонами виникли щодо договору купівлі-продажу від 01 лютого 2005 року квартири АДРЕСА_1 в частині власника грошових коштів, за які була придбана квартира. Вказаний договір на час розгляду справи в апеляційному суді був чинним.

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.

Системний аналіз положень пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов'язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Якщо ж зобов'язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604 - 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов'язання). Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним.

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватися тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.

Зазначений висновок про застосування норм статті 1212 ЦК України наведений у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15.

Доводи касаційної скарги про безпідставність висновку суду апеляційної інстанції про те, що між сторонами існують договірні правовідносини, є неспроможними, так як відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд не робив висновку про існування таких правовідносин.

Посилання на те, що місцевий суд не розглянув заяву позивача про залишення без розгляду вимоги про визнання договору доручення недійсним та не постановив з цього питання ухвали, на правильність оскаржуваного рішення не впливає з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За змістом статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Частиною другою статті 31 ЦПК України 2004 року передбачено, що крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Протягом розгляду справи в суді першої інстанції позивач неодноразово змінював предмет та підстави позову. В останній редакції позовної заяви від 29 серпня 2016 року він просив стягнути з відповідача суму в розмірі 390 383 грн, що еквівалентно 15 500 доларів США, на підставі статті 1212 ЦК України. Вказані позовні вимоги були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій.

Аргументи касаційної скарги про те, що при прийнятті рішення апеляційний суд посилався на неіснуючі положення договору доручення та не застосував до спірних правовідносин статтю 1212 ЦК України, Верховний Суд відхиляє, виходячи з такого.

Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок іншої особи поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, незалежно від того, чи було це результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна, які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Таким чином, відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки відсутня ознака безпідставності отримання відповідачем грошових коштів, а договір купівлі-продажу квартири від 01 лютого 2005 року є чинним. Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним. В даному випадку позивач не позбавлений права на захист за допомогою інших, спеціальних способів захисту, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин статті 1212 ЦК України.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 30 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, й підстави для його скасування відсутні.

Оскільки апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасоване у повному обсязі, вимоги заявника про скасування рішення місцевого суду не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик