Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.10.2024 року у справі №307/1769/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 307/1769/20

провадження № 61-1116св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора, ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 19 листопада 2021 року у складі судді Сойми М. М. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року у складі колегії суддів Джуги С. Д., Куштана Б. П., Фазикош Г. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора, ОСОБА_4 , про визнання договору дарування квартири удаваним правочином та вчинення правочину - договору купівлі-продажу квартири, визнання нерухомого майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на ідеальну частку квартири.

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора, ОСОБА_4 , про визнання договору дарування квартири удаваним правочином та вчинення правочину - договору купівлі-продажу квартири, визнання нерухомого майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на ідеальну частку квартири.

Позов мотивувала тим, що 07 жовтня 2008 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який було зареєстровано за актовим записом від 07 жовтня 2008 року № 12. В шлюбі у них народилася дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Перебуваючи в шлюбі та маючи на утриманні дочку, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 у 2015 році вирішили придбати квартиру, яку в майбутньому планували подарувати дочці.

У грудні 2015 року на каналі ІСТV в «cтрічці оголошень» позивач побачила оголошення про продаж квартири на АДРЕСА_1 за 15 000 дол. США, в якому також був зазначений номер телефону. Вона зателефонувала за цим номером і на дзвінок відповіла ОСОБА_4 , дружина власника цієї квартири ОСОБА_3 . На зустрічі, яка відбулася у грудні 2015 року, в якій брали участь ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_8 , учасники домовилися про укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 за 15 000 дол. США та про оплату вартості квартири частинами. ОСОБА_1 виконала умови усної домовленості між ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_4 та передала в якості передоплати грошові кошти в сумі 15 000 дол. США за квартиру АДРЕСА_2 .

Після передачі позивачем всіх грошових коштів за квартиру, ОСОБА_3 зобов`язався укласти нотаріальний договір купівлі-продажу зазначеної квартири на користь дочки позивача ОСОБА_6 . Для укладення договору купівлі-продажу квартири позивач надала відповідачу ОСОБА_2 всі необхідні документи для оформлення такого договору купівлі-продажу на ім`я їх дочки ОСОБА_6 , які відповідач зобов`язався віднести до нотаріуса для підготовки та укладення договору купівлі-продажу та його нотаріального посвідчення.

Однак, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом обману таємно від позивача уклали не договір купівлі-продажу квартири в інтересах неповнолітньої дочки, а договір дарування і оформили його не на неповнолітню дочку, як було домовлено, а через представника ОСОБА_9 , який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 17 жовтня 2016 року № 1429, уклали договір дарування від 20 жовтня 2016 року вказаної квартири, з реєстраційним номером № 1-1448, відповідно до якого цю квартиру було подаровано відповідачу ОСОБА_2 .

На запитання позивача, коли їй необхідно буде з`явитися для підписання договору-купівлі продажу квартири в інтересах неповнолітньої дочки як законного представника, відповідач ОСОБА_2 постійно посилався на відсутність нотаріуса та неможливість продавця ОСОБА_3 з`явитися до нотаріуса.

Про те, що 20 жовтня 2016 року цю квартиру було подаровано відповідачу ОСОБА_2 позивач дізналася після винесення судом 26 липня 2017 року рішення про розірвання між ними шлюбу.

Після цього, позивач 20 квітня 2018 року звернулася до суду з позовом про визнання договору дарування удаваним правочином (справа № 307/1110/18), однак, з невідомих причин представник позивача подав заяву про залишення позову без розгляду.

Для придбання нової квартири позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 продали спільну квартиру АДРЕСА_3 покупцю ОСОБА_10 за 9 000 дол. США, які за усною домовленістю за покупця ОСОБА_10 сплачувала його сестра ОСОБА_11 . Вказана сума була виплачена частинами.

Тячівський районний суд Закарпатської області рішенням від 26 липня 2017 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвав. 28 вересня 2018 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до Тячівського районного суду Закарпатської області з позовом до ОСОБА_1 про визнання особистою власністю майна, набутого за час окремого проживання у зв`язку із фактичним припиненням шлюбних відносин, у якому просив суд визнати особистою власністю квартиру, яка подарована йому під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 за договором дарування від 20 жовтня 2016 року, реєстраційний номер № 1-1448, номер справи № 307/2930/18.

Тячівський районний суд Закарпатської області рішенням від 03 квітня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовив в повному обсязі в зв`язку з недоведеністю, вказане рішення набрало законної сили.

Позивач вказувала, що між сторонами договору дарування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відсутні будь-які родинні стосунки чи дружні зв`язки, беручи до уваги факт передачі позивачем коштів дружині відповідача ОСОБА_4 за придбання квартири та ті обставини, що до укладення цього договору вони не були знайомі, свідчить про те, що цей правочин є удаваним та його вчинено з метою приховування іншого правочину - договору купівлі-продажу квартири.

Як на підставу позовних вимог також посилалася на 65 СК України та зазначала, що в договорі дарування квартири від 20 жовтня 2016 року № 1-1448 відсутні відомості про надання згоди дружини дарувальника на укладення договору дарування.

Також, зазначала, що оскільки майно було придбане ними спільно в період шлюбу, то воно належить їм як подружжю на праві спільної сумісної власності, а тому вона має намір поділити вищезазначене майно шляхом визначення за нею частки квартири в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки спірна квартира є неподільною річчю, вважала за необхідне просити суд визнати ідеальні частки подружжя цієї квартири без її реального поділу. Оскільки відповідно до частини третьої статті 372 ЦК України у зв`язку з поділом майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється, а тому просила припинити право спільної сумісної власності на це майно.

Відповідно до вказаного, позивач просила суд:

- визнати договір дарування квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , посвідчений державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В., серія та номер: 1-1448 від 20 жовтня 2016 року, удаваним правочином, застосувавши до такого договору норми, які регулюють відносини за договором купівлі-продажу;

- визнати вказану квартиру об`єктом спільної сумісної власності, набутим сторонами в період шлюбу та здійснити поділ майна - вказаної квартири, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя;

- в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за нею право власності на ідеальну частку квартири та припинити право спільної сумісної власності на це майно;

- в порядку поділу спільного майна подружжя визнати право власності на ідеальну частку цієї квартири за ОСОБА_2 та припинити право спільної сумісної власності на це майно;

- судові витрати покласти солідарно на відповідачів.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Тячівський районний суд Закарпатської області рішенням від 19 листопада 2021 року позов задовольнив частково.

Визнав договір дарування квартири АДРЕСА_2 , який укладений 20 жовтня 2016 року між дарувальником ОСОБА_3 та обдаровуваним ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-1448, удаваним правочином, та визнав, що сторонами цього договору ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вчинено правочин - укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .

Визнав квартиру АДРЕСА_2 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Поділив квартиру АДРЕСА_2 та визнав ідеальні частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_2 , по частці за кожним без реального поділу зазначеної квартири.

Залишив квартиру АДРЕСА_2 у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

В решті вимог позову відмовив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 681,60 грн судового збору та 15 000 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, щодоговір дарування квартири АДРЕСА_2 (перейменована на Подольського) від 20 жовтня 2016 року є удаваним правочином і насправді сторони уклали договір купівлі-продажу. Вказана квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і позивач, відповідно, має право на частку цієї квартири.

Що стосується вимоги позивача ОСОБА_5 в частині припинення права спільної сумісної власності на цю спірну квартиру, то у цій частині позову відмовлено з тих підстав, що вказана квартира на час розгляду справи не перебуває у сторін на праві спільної сумісної власності.

Закарпатський апеляційний суд постановою від 08 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_12 , задовольнив частково.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 19 листопада 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 681,60 грн судового збору та 15 000 грн судових витрат на професійну правничу допомогу скасував і ухвалив в цій частині нове рішення.

Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 з кожного по 845,65 грн судового збору та по 7 500 грн судових витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

В решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 з кожного по 7 500 грн судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив, що 20 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали відплатний правочин, волевиявлення учасників правочину не відповідало їх внутрішній волі на укладення договору дарування, їх волевиявлення та дії були спрямовані на приховання іншого правочину і досягнення за укладеним правочином інших правових наслідків, тому місцевий суд обґрунтовано дійшов до висновку, що договір дарування спірної квартири є удаваним правочином, та визнав, що сторони цього договору ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вчинили насправді інший правочин - уклали договір купівлі-продажу квартири.

Відповідач ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільності права власності на вказану квартиру.

Суд першої інстанції правильно встановив та зазначив, що оскільки спірна квартира є неподільною, то належить визнати ідеальні частки за ОСОБА_5 та ОСОБА_2 по частині за кожним без реального її поділу та залишити її у спільній частковій власності.

Разом з тим, суд першої інстанції неправильно вирішив питання про судові витрати, стягнувши їх лише з одного відповідача, з посиланням на те, що цей спір стосується правовідносин, що виникли між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 , оскільки такі є помилковими і не ґрунтуються на законі.

З матеріалів справи відомо, що позивач пред`явив позов до двох відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , спірні правовідносини та заявлені позовні вимоги є взаємопов`язаними і стосуються цих обох відповідачів, саме на цих обох відповідачів позивач вказує як на порушників свого права, а тому саме на обох відповідачів в рівних частках повинен бути покладений обов`язок сплати понесених позивачем судових витрат.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_12 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Тячівського районного суду Закарпатської області.

03 лютого 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги те, що укладаючи спірний договір дарування, сторони договору повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, у тому числі договір купівлі-продажу. Позивач не обґрунтувала удаваність договору дарування спірного нерухомого майна з метою приховання договору купівлі-продажу нерухомості, не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 правочином.

Оплата за договором дарування від 20 жовтня 2016 року не здійснювалася.

Суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно дійшли до висновку, що договір дарування є удаваним правочином, оскільки не врахували, що всі заяви від імені ОСОБА_13 , якими обґрунтовано заявлений позов, є договірними - договором позики, за яким сторони передбачили строк повернення грошових коштів. В цих заявах вказано про умовні одиниці (в іноземній валюті), однак в якій саме валюті не зазначено, що спростовує твердження позивача про купівлю квартири за 15 000 дол. США. Ці заяви не є належними, достовірними та достатніми доказами, які підтверджують укладення договору купівлі-продажу.

Суди дійшли неправильних висновків, що спірна квартира є спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки сторони спільно не проживали, спільне господарство не вели, спільного бюджету не мали.

Суддя місцевого суду ОСОБА_14 повинна була заявити самовідвід, оскільки оскаржуване рішення у справі прийнято в помсту тривалих родинних неприязних відносин.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2023 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

У лютому 2023 року ОСОБА_1 надіслала заяву про розподіл судових витрат в якій просить вирішити питання розподілу судових витрат у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що сторони ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 07 жовтня 2008 року, який рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року розірвано.

Від шлюбу сторони ОСОБА_5 та ОСОБА_2 мають неповнолітню дочку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

25 червня 2018 року позивач уклала шлюб з ОСОБА_1 та після державної реєстрації цього шлюбу їй присвоєно прізвище ОСОБА_15 .

За період спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_16 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ними як покупцями та ОСОБА_17 як продавцем 19 червня 2007 року, придбали у власність квартиру АДРЕСА_3 , що підтверджено договором купівлі-продажу квартири від 19 червня 2007 року.

В подальшому, за час перебування в зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 прийняли спільне рішення про продаж цієї однокімнатної квартири АДРЕСА_3 , з метою придбання квартири з більшою житловою площею, знайшли покупця ОСОБА_10 та 22 березня 2016 року позивач ОСОБА_5 отримала від сестри покупця ОСОБА_11 в якості авансу 2 000 дол. США за квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджено її заявою, справжність підпису на якій посвідчена секретарем виконкому Дубівської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, а в подальшому, згідно відміток на цій заяві, позивач ОСОБА_5 отримала від ОСОБА_11 різними сумами 7 000 дол. США, всього 9 000 дол. США.

Після отримання цих коштів, вказану однокімнатну квартиру ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 липня 2017 року відчужили ОСОБА_10 .

Також, за час перебування в шлюбі сторони ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , прийняли спільне рішення про придбання двохкімнатної квартири АДРЕСА_2 , яка перебувала у власності ОСОБА_3 .

На виконання усної домовленості про оплату вартості цієї квартири позивач ОСОБА_5 передала дружині власника цієї квартири ОСОБА_4 частинами кошти в загальній сумі 15 000 дол. США в якості попередньої оплати за квартиру АДРЕСА_2 .

Позивач передала дружині власника квартири ОСОБА_4 : 31 грудня 2015 року грошові кошти в сумі 5 000 дол. США, факт отримання ОСОБА_4 цих коштів підтверджується її заявою від 31 грудня 2015 року, підпис якої було посвідчено секретарем виконавчого комітету Дубівської селищної ради Тячівського району Закарпатської області ОСОБА_18 ; 06 квітня 2016 року грошові кошти в сумі 2 000 дол. США, факт отримання ОСОБА_4 цих коштів підтверджується її заявою від 06 квітня 2016 року, підпис якої було посвідчено секретарем виконавчого комітету Дубівської селищної ради Тячівського району Закарпатської області; 12 травня 2016 року грошові кошти в сумі 4 000 дол. США, факт отримання ОСОБА_4 цих коштів підтверджується її заявою від 12 травня 2016 року, підпис якої було посвідчено секретарем виконавчого комітету Дубівської селищної ради Тячівського району Закарпатської області ОСОБА_18 ; 01 серпня 2016 року грошові кошти в сумі 4 000 дол. США, факт отримання ОСОБА_4 цих коштів підтверджується її заявою від 01 серпня 2016 року, підпис якої було посвідчено секретарем виконавчого комітету Дубівської селищної ради Тячівського району Закарпатської області Михалчич Д. І.

В період перебування в шлюбі ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , 20 жовтня 2016 року ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) уклали договір дарування квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-1448, відповідно до якого ОСОБА_19 подарував спірну квартиру ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 717 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Правова конструкція статті 235 ЦК України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Суди повинні оцінити зазначені доводи, подані сторонами докази та здійснити правильну кваліфікацію правочину, виходячи із відносин, які реально склались між його сторонами.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено правовий висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про визнання його недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц та постанові Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі № 295/7967/23.

За частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

З матеріалів справи відомо, що 20 жовтня 2016 року ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний), уклали договір дарування квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-1448, відповідно до якого ОСОБА_19 подарував спірну квартиру ОСОБА_2

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що дарувальник за вказаним договором ОСОБА_3 не є родичем обдаровуваного ОСОБА_2 чи близькою особою. Також, встановлено, що між зазначеними особами відсутні дружні стосунки або наявні будь-які зобов`язальні відносини, які б стали мотивом та підставою для ОСОБА_3 для передання подарунку у виді нерухомого майна сторонній особі - відповідачу ОСОБА_2 .

У матеріалах справи наявні заяви ОСОБА_4 від 31 грудня 2015 року, 06 квітня 2016 року, 12 травня 2016 року, 01 серпня 2016 року, якими підтверджується, що дружина відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 отримала від позивача ОСОБА_5 грошові кошти в загальній сумі 15 000 дол. США за квартиру, яка є предметом дарування, яка була обумовлена попередньою домовленістю між колишнім подружжям ОСОБА_20 та подружжям ОСОБА_21 про купівлю-продаж спірної квартири (т. 1 а. с. 24-28).

Отримання коштів від ОСОБА_5 та продаж спірної квартири подружжям ОСОБА_21 , підтверджується, також, (як встановили суди) показаннями свідків.

Відповідно до вказаного, суди першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано дійшли до висновку про те, що 20 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали оплатний правочин. Волевиявлення учасників цього правочину не відповідало їхній внутрішній волі на укладення договору дарування. Дії та наміри сторін були спрямовані на приховування справжньої суті правочину і на досягнення правових наслідків, які не відповідали тим, що передбачаються договором дарування. Тобто, договір дарування спірної квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , є удаваним правочином.

Сторони насправді уклали не договір дарування, а інший правочин - договір купівлі-продажу квартири. Це означає, що сторони діяли з метою приховати справжню природу правочину, підписавши договір дарування, тоді як фактично мала місце угода про продаж квартири. У результаті суди встановили, що правовідносини між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були пов`язані з купівлею-продажем, що і стало основою для відповідного рішення.

Доводи касаційної скарги про те, що всі заяви, які подані від імені ОСОБА_5 на підтримку позову, є договірними й обґрунтовані договором позики, за яким було встановлено строк повернення грошових коштів, є безпідставними та не заслуговують на увагу. Зміст заяв ОСОБА_4 від 31 грудня 2015 року, 06 квітня 2016 року, 12 травня 2016 року та 01 серпня 2016 року, які були додані до позовної заяви та якими позивач обґрунтовує свої вимоги, свідчить про те, що ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_5 грошові кошти за квартиру, яка згодом стала предметом договору дарування, укладеного 20 жовтня 2016 року. При цьому, зі змісту цих заяв не вбачається наявності зобов`язань, що могли б виникати з договору позики.

Іншими словами, обставини, викладені у вказаних заявах, не містять жодних ознак того, що між сторонами було укладено договір позики або що існують зобов`язання щодо повернення коштів, які могли б випливати з такого договору.

Не заслуговують на увагу аргументи, наведені в касаційній скарзі про те, що у поданих заявах (які вказані вище) зазначено про «умовні одиниці» (в іноземній валюті), проте не уточнено, про яку саме валюту йдеться. Це не спростовує твердження позивача про купівлю квартири за 15 000 дол. США. Факт передачі та отримання коштів, незалежно від того, в якій валюті вони були отримані за договором дарування, вказує на те, що сторони насправді вчиняли правочин з метою приховати інший правочин, а саме договір купівлі-продажу квартири.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Оскільки матеріалами справи встановлено, що договір дарування від 20 жовтня 2016 року є удаваним правочином, спірна квартира фактично була набута відповідачем ОСОБА_2 в період зареєстрованого шлюбу з позивачем ОСОБА_5 на підставі оплатного договору. Це свідчить про те, що квартира була придбана за спільні кошти подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Відповідач ОСОБА_2 не надав належних доказів, які б могли спростувати презумпцію спільності права власності на цю квартиру.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Враховуючи зазначене, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат

У лютому 2023 року ОСОБА_1 надіслала заяву про розподіл судових витрат в якій просить вирішити питання розподілу судових витрат у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, а саме стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму в розмірі 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку із розглядом цієї справи у Верховному Суді.

До основних засад (принципів) цивільного судочинства належить відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.

У пункті 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року

№ 23-рп/2009 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з висновку про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно із частинами першою та третьою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

До заявипро розподіл судових витрат представник позивача додала докази понесених витрат, а саме: меморіальний ордер від 22 лютого 2023 року на суму 10 000 грн, квитанцію про сплату ОСОБА_1 10 000 грн за надання правової допомоги, договір про надання правової допомоги від 14 лютого 2023 року, акт про надання правової допомоги № 1/23 та рахунок від 14 лютого 2023 року № 1.

Відповідно до частини п`ятої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Відповідачі не заявляли будь-яких письмових клопотань чи заперечень щодо заявленої суми понесених витрат на правничу допомогу у зв`язку з її неспівмірністю.

Таким чином, заява ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, які поніс позивач у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції підлягає задоволенню частково (без солідарного їх стягнення).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 141 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 19 листопада 2021 року у нескасованій апеляційним судом частині та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 з кожного по 5 000 (п`ять тисяч) гривень 00 коп. судових витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров