Постанова КЦС ВП від 08.10.2025 року у справі №752/16861/20

Друк

Пошук

50

Переглядів

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.10.2025 року у справі №752/16861/20

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 752/16861/20

провадження № 61-4061св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Калараша А. А., Литвиненко І. В.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - Акціонерне товариство «Універсал Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска Ірина Анатоліївна,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Універсал Банк»,

треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска Ірина Анатоліївна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуАкціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 червня 2023 року у складі судді Хоменко В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2024 року у складі колегії суддів Головачова Я. В., Нежури В. А., Невідомої Т. О. у справі за позовом Акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска Ірина Анатоліївна, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Універсал Банк», треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска Ірина Анатоліївна, про визнання добросовісним набувачем та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року Акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - АТ«Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска І. А., у якому просило:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 27 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарскою І. А.;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 травня 2016 року, індексний номер 29493242, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарскою І. А.;

- скасувати запис від 27 квітня 2016 року № 14396903 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 .

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 15 травня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), яке змінило найменування на АТ«Універсал Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 072-2008-1522, за умовами якого позичальник отримав кредит для придбання квартири АДРЕСА_1 у розмірі 170 000,00 дол. США із кінцевим терміном повернення до 10 травня 2038 року.

Цього ж дня, 15 травня 2008 року, між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вказаним кредитним договором 15 травня 2008 року між ВАТ«Універсал Банк» та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є належна іпотекодавцю квартира АДРЕСА_1 .

Кредитні зобов`язання позичальника також були забезпечені договорами поруки № 072-2008-1522-Р, № 072-2008-1522-Р/1, № 072-2008-1522-Р/2, укладеними 15 травня 2008 року між ВАТ«Універсал Банк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , за якими кожен із поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором.

Іллінецький районний суд Вінницької області рішенням від 24 січня 2011 року у справі № 2-101/11, серед іншого, визнав недійсними з моменту їх укладення кредитний договір від 15 травня 2008 року № 072-2008-1522, договір іпотеки від 15 травня 2008 року, договори поруки від 15 травня 2008 року № 072-2008-1522-Р, № 072-2008-1522-Р/1 та № 072-2008-1522-Р/2. Зобов`язав приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З. З. виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек відповідні записи щодо обтяження майна, яке є предметом іпотеки на підставі договору іпотеки від 15 травня 2008 року. Стягнув із АТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_3 грошові кошти, безпідставно одержані банком від нього на виконання кредитного договору від 15 травня 2008 року № 072-2008-1522 та завдані збитки.

22 березня 2011 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк З. З. вилучив з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек записи щодо обтяження предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 .

15 квітня 2011 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черемхою Н. І.

Апеляційний суд Вінницької області рішенням від 17 червня 2013 року у справі № 2-101/11 скасував рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 24 січня 2011 року та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до АТ «Універсал Банк» про визнання недійсними кредитного та забезпечувальних договорів.

Голосіївський районний суд міста Києва заочним рішенням від 14 жовтня 2014 року у справі № 752/16463/13-ц позовні вимоги АТ «Універсал Банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 15 травня 2008 року № 072-2008-1522 у розмірі 755 920,00 грн та звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на спірну квартиру за банком задовольнив.

Апеляційний суд міста Києва рішенням від 09 грудня 2015 року у справі № 752/16463/13-ц скасував рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2014 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за АТ «Універсал Банк» права власності на квартиру. Виклав резолютивну частину рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки у такій редакції: звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за АТ «Універсал Банк» права власності на трикімнатну квартиру, загальною площею 72,60 кв. м, житловою площею 42,40 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 15 квітня 2011 року, за ринковою вартістю станом на 24 листопада 2015 року в сумі 61 300,00 дол. США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) еквівалентно 1 475 100,00 грн. Зупинив виконання звернення стягнення на підставі Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Іллінецький районний суд Вінницької області ухвалою від 17 серпня 2015 року задовольнив заяву АТ «Універсал Банк» про поворот виконання рішення у цивільній справі № 2-101/2011. Зобов`язав приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З. З. поновити в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис щодо обтяження предмета іпотеки.

Однак, незважаючи на наявність ухвали Іллінецького районного суду Вінницької області від 17 серпня 2015 року про поворот виконання рішення, а також рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2015 року, яким за банком визнано право власності на предмет іпотеки, ОСОБА_2 , не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності, 27 квітня 2016 року продала спірну квартиру ОСОБА_1 , що відповідно до вимог статей 203 215 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) свідчить про недійсність договору купівлі-продажу.

Крім того, оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки спочатку ОСОБА_3 відчужив квартиру ОСОБА_2 , яка у подальшому продала її ОСОБА_1 . Таким чином, простежується ланцюг незаконних дій фізичних осіб, спрямованих на незаконне відчуження предмета іпотеки з метою уникнення відповідальності.

Зазначені дії порушують права банку як іпотекодержателя та позбавляють його права на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки, хоча іпотека є дійсною для набувача нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовомдо АТ «Універсал Банк», треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска І. А., у якому просив:

- визнати його добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати за ним право власності на спірну квартиру.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він як добросовісний покупець покладався на відомості з Державного реєстру прав на нерухоме майно, згідно з якими ОСОБА_2 була власником спірної квартири, майно в іпотеці не перебувало, що і стало підставою для укладення договору купівлі-продажу квартири.

Вказував, що АТ «Універсал Банк» не вчиняло жодних та своєчасних дій із відновлення свого права, а тому безпідставно порушує питання щодо правомірності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 06 червня 2023 року у задоволенні первісного позову АТ «Універсал Банк» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовив. Скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 02 листопада 2020 року.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач за первісним позовом не довів належними та допустимими доказами обставин, які б свідчили про фіктивність договору купівлі-продажу квартири від 27 квітня 2016 року або про недобросовісність ОСОБА_1 як набувача спірної квартири.

На час укладення та нотаріального посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу були відсутні будь-які обмеження щодо розпорядження спірною квартирою, а також заборона на її відчуження. Тому за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

ОСОБА_1 на законних підставах згідно з договором купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом, придбав спірну квартиру. Майно вибуло з власності ОСОБА_2 за її волею за відплатним правочином.

Вказані обставини підтверджують реальність правовідносин, що виникли між сторонами оспорюваного договору купівлі-продажу, на виконання якого продавець передала покупцю нерухоме майно, що виключає можливість визнання такого правочину фіктивним.

ОСОБА_1 не міг і не повинен був передбачати наявність ризику того, що право власності на спірну квартиру може бути припинено у зв`язку з тим, що ухвалою Іллінецького районного суду Вінницької області від 17 серпня 2015 року задоволено заяву АТ «Універсал Банк» про поворот виконання рішення у цивільній справі № 2-101/2011.

Суд також зазначив, що банк, достовірно знаючи про наявність судових справ, скористався своїми правами на власний розсуд, і, зокрема, з питанням щодо виконання ухвали Іллінецького районного суду Вінницької області від 17 серпня 2015 року звернувся до приватного нотаріуса лише у 2020 році, а отримавши від останнього відповідь у лютому 2020 року, звернувся до суду з цим позовом тільки у вересні 2020 року.

З огляду на викладене відсутні підстави для задоволення позовних вимог АТ «Універсал Банк», оскільки у цьому випадку на відповідача ОСОБА_1 , який є добросовісним набувачем спірного об`єкта нерухомого майна на підставі відплатного договору, буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, що приведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції керувався тим, що позовна вимога про визнання добросовісним набувачем не є належним способом судового захисту, адже добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що підлягає доказуванню.

Оскільки ОСОБА_1 є власником спірної квартири на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, який не розірвано і не визнано недійсним, то відсутні підстави для визнання за ним права власності на цю квартиру ще й за рішенням суду.

Київський апеляційний суд постановою від 30 січня 2024 року апеляційну скаргу АТ «Універсал Банк» залишив без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 червня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Водночас колегія суддів звернула увагу на суб`єктний склад учасників цієї справи, вказавши, що зі змісту оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 27 квітня 2016 року відомо, що покупець ОСОБА_1 діяв за згодою своєї дружини ОСОБА_9 ; квартира, яка є предметом цього договору, належатиме покупцю на праві спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_9 .

Наведене свідчить, що спірна квартира належить ОСОБА_1 та ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності (допоки ця презумпція не буде спростована), а тому незалучення до участі у справі ОСОБА_9 як співвласника спірного майна є безумовним порушенням її права, що також є самостійною підставою для відмови у задоволенні відповідного позову.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2024 року АТ «Універсал Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17, від 19 квітня 2023 у справі № 726/2166/19, від 13 вересня 2023 року у справі № 522/21486/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу АТ «Універсал Банк»мотивувало тим, що ОСОБА_2 , до якої перейшло право власності на предмет іпотеки на підставі укладеного з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу спірної квартири від 15 квітня 2011 року, набула статус іпотекодавця та мала всі його права й несла всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки.

Незважаючи на наявність ухвали Іллінецького районного суду Вінницької області від 17 серпня 2015 року про поворот виконання рішення, а також рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2015 року, яким за банком визнано право власності на предмет іпотеки, ОСОБА_2 , не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності, 27 квітня 2016 року продала спірну квартиру ОСОБА_1 , що свідчить про недійсність договору купівлі-продажу.

Боржник (іпотекодавець), який відчужує майно після пред`явлення до нього позову та ухвалення судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

На час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу розпорядник майна ОСОБА_2 фактично не була власником спірного майна, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, приховала факт існування рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Суд першої інстанції залишив поза увагою те, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Водночас апеляційний суд не спростував і не надав правової оцінки наведеним в апеляційній скарзі доводам, обмежившись лише формальними висновками про те, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, а доводи апеляційної скарги нібито не ґрунтуються на нормах законодавства.

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 04 квітня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.

21 травня 2024 року справу № 752/16861/20 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 27 серпня 2025 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

15 травня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», яке змінило найменування на АТ «Універсал Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 072-2008-1522, за умовами якого позичальник отримав кредит для придбання квартири АДРЕСА_1 у розмірі 170 000,00 дол. США із кінцевим терміном повернення до 10 травня 2038 року (том 1, а. с. 13-18).

Цього ж дня, 15 травня 2008 року, між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 21).

Іллінецький районний суд Вінницької області рішенням від 24 січня 2011 року у справі № 2-101/11 позов ОСОБА_3 до АТ «Універсал Банк» про визнання недійсними кредитного та забезпечувальних договорів, встановлення наслідків недійсності правочинів, зобов`язання нотаріуса вчинити певні дії задовольнив. Визнав недійсними з моменту їх укладення кредитний договір від 15 травня 2008 року № 072-2008-1522, договір іпотеки від 15 травня 2008 року, договори поруки від 15 травня 2008 року № 072-2008-1522-Р, № 072-2008-1522-Р/1 та № 072-2008-1522-Р/2. Зобов`язав приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З. З. виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек відповідні записи щодо обтяження майна, яке є предметом іпотеки на підставі договору іпотеки від 15 травня 2008 року. Стягнув із АТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_3 грошові кошти, безпідставно одержані банком від нього на виконання кредитного договору від 15 травня 2008 року № 072-2008-1522, та завдані збитки.

15 квітня 2011 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черемхою Н. І. та зареєстрований за № 1602, за яким ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд міста Києва рішенням від 19 березня 2015 року у справі № 752/16463/13-ц скасував рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2014 року, у задоволенні позовних вимог АТ «Універсал Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив, стягнув на користь банку заборгованість за кредитним договором (том 1, а. с. 27-31).

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 липня 2015 року у справі № 752/16463/13-ц скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 березня 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог АТ «Універсал Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (том 1, а. с. 32-35).

Апеляційний суд міста Києва рішенням від 09 грудня 2015 року у справі № 752/16463/13-ц скасував рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2014 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за АТ «Універсал Банк» права власності на трикімнатну квартиру, загальною площею 72,60 кв. м, житловою площею 42,40 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 15 травня 2008 року, за початковою ціною 703 000,00 грн скасував. Виклав резолютивну частину рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки у такій редакції: звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за АТ «Універсал Банк» права власності на трикімнатну квартиру, загальною площею 72,60 кв. м, житловою площею 42,40 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 15 квітня 2011 року, за ринковою вартістю станом на 24 листопада 2015 року в сумі 61 300,00 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 475 100,00 грн. Зупинив виконання звернення стягнення на підставі Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (том 1, а. с. 36-38).

Іллінецький районний суд Вінницької області ухвалою від 17 серпня 2015 року задовольнив заяву АТ «Універсал Банк» про поворот виконання рішення цього ж суду від 24 січня 2011 року у цивільній справі № 2-101/2011. Зобов`язав приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З. З. поновити в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис № 7186118 та в Державному реєстрі іпотек запис № 7186526 щодо обтяження квартири АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки на підставі нотаріально посвідченого договору іпотеки від 15 травня 2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ВАТ «Універсал Банк», у день отримання рішення суду (том 1, а. с. 39, 40).

27 квітня 2016 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарскою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 252, за умовами якого ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 , за ціною 1 288 921,00 грн (том 1, а. с. 161-163).

Згідно з пунктом 4.4 договору купівлі-продажу квартири від 27 квітня 2016 року покупець діє за згодою своєї дружини ОСОБА_9 , справжність підпису якої на заяві про згоду засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войнарскою І. А. 27 квітня 2016 року та зареєстровано в реєстрі за № 251. Покупцю квартира, яка є предметом цього договору, належатиме на праві спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_9 .

Цього ж дня, 27 квітня 2016 року, за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на вказану квартиру (том 1, а. с. 164).

18 вересня 2019 року АТ «Універсал Банк» звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З. З. із заявою про забезпечення виконання ухвали Іллінецького районного суду Вінницької області від 17 серпня 2015 року про поворот виконання судового рішення у цивільній справі № 2-101/2011 (том 1, а. с. 42).

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк З. З. листом від 19 лютого 2020 року повідомив АТ «Універсал Банк» про відсутність технічної можливості поновити відповідні записи в Державному реєстрі прав та Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (том 1, а. с. 41).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються тільки в частині відмови у задоволенні первісного позову, тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці судові рішення лише в означеній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції повною мірою не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Звертаючись до суду з цим позовом, АТ «Універсал Банк» обґрунтовувало свої вимоги, зокрема, тим, що відповідачі уклали договір купівлі-продажу квартири у період існування ухвали Іллінецького районного суду Вінницької області від 17 серпня 2015 року про поворот виконання рішення цього ж суду від 24 січня 2011 року у цивільній справі № 2-101/2011, а також рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2015 року, яким за банком визнано право власності на предмет іпотеки, а отже, оспорюваний правочин є фраудаторним, оскільки мав на меті такий наслідок, як унеможливлення звернення стягнення на це майно у майбутньому, тому може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства та зловживання правом.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У статті 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає у тому, що воно дає змогу задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання. Забезпечення виконання зобов`язання іпотекою гарантує право кредитора одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, зокрема, в позасудовому порядку переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 9.6 постанови від 15червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) дійшла висновку, що виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Конституційний Суд України Рішенням від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнав, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказав, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, за якого оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує у межах захисних правовідносин (зобов`язань).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

У справі, що переглядається, встановлено, що 09 грудня 2015 року, тобто до укладення між відповідачами за первісним позовом оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 27 квітня 2016 року, Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення у справі № 752/16463/13-ц, яким звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за АТ «Універсал Банк» права власності на трикімнатну квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та належить ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 15 квітня 2011 року. Водночас апеляційний суд зупинив виконання звернення стягнення на підставі Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Отже, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений зазначеним Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Указаний Закон діяв до 23 вересня 2021 року і не дозволяв органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

У разі відчуження іпотекодавцем предмета іпотеки під час зупинення виконання рішення суду про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем таке відчуження може бути оскаржене іпотекодержателем. Зупинення виконання рішення суду не скасовує самого рішення та не позбавляє іпотекодержателя права на звернення стягнення на предмет іпотеки після закінчення дії мораторію або скасування зупинення.

Мораторій на виконання судових рішень (або рішення про зупинення виконання) обмежує можливість іпотекодержателя реалізувати свої права на предмет іпотеки на певний час. Однак це не змінює суті рішення суду, яке залишається чинним.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.

У частині першій статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Тобто у справі, що переглядається, позивач має судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (спірну квартиру, яка відчужена на підставі оспорюваного правочину) та пред`явив цей позов для того, щоб виконати судове рішення, яке набрало законної сили.

У разі відчуження предмета іпотеки іпотекодавцем під час зупинення виконання рішення суду про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, останній має право оскаржити такий правочин у судовому порядку та вимагати його визнання недійсним.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника (майнового поручителя) та, відповідно, може бути визнаний недійсним, у тому числі, на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Однак усупереч вимогам статей 89 263 264 367 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції не надав оцінки та не спростував доводів позивача про те, що ОСОБА_2 , до якої перейшло право власності на предмет іпотеки на підставі укладеного з ОСОБА_3 (первісним іпотекодавцем) договору купівлі-продажу спірної квартири від 15 квітня 2011 року, набула статус іпотекодавця та мала всі його права й несла всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки, що підтверджено рішенням Апеляційного суду міста Києва від 09 грудня 2015 у справі № 752/16463/13-ц, яким звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за АТ «Універсал Банк» права власності на спірну квартиру.

Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідку вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У цьому випадку важливим є врахування, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину.

У контексті правової оцінки доводів позивача колегія суддів зауважує, що апеляційний суд не звернув належної уваги на усі фактичні обставини спірних правовідносин та не надав їм повної правової оцінки.

Отже, передчасними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що будь-які права та інтереси АТ «Універсал Банк» оспорюваним правочином не порушені.

Колегія суддів також зауважує, що висновки апеляційного суду про те, що спірна квартира належить ОСОБА_1 та ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності (допоки ця презумпція не буде спростована), а тому незалучення до участі у справі ОСОБА_9 як співвласника спірного майна є самостійною підставою для відмови у задоволенні первісного позову, є помилковими, оскільки такі висновки суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 15 вересня 2021 року у справах № 754/4108/18 (провадження № 61-14888св20) і № 344/17464/15-ц (провадження № 61-11184св20), від 04 травня 2022 року у справі № 274/4134/15-ц (провадження № 61-806св22), від 14 травня 2025 року у справі № 676/4537/23 (провадження № 61-1620св25), за змістом яких право подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя врегульовано у статті 65 СК України. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Під час укладення договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Законодавець у вказаній нормі передбачив як загальне правило так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим із подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, що потребують обов`язкового нотаріального посвідчення (частина третя статті 65 СК України). Права одного з подружжя, який надавав тільки згоду на відчуження чи на вчинення договору іпотеки спільного майна, але не був стороною договору, у разі розгляду справи про визнання договору відчуження (дарування, міни, купівлі-продажу) майна недійсним і позовних вимог до нього не пред`явлено, не порушуються, оскільки ці права захищаються тим із подружжя, який уклав договір, і є відповідачем у справі.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).

У контексті наведеного Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції допустив поверховий підхід до вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасних висновків про наявність правових підстав для відмови у задоволенні первісного позову з наведених в оскаржуваній постанові мотивів.

За положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити в означеній частині нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, ухвалене ним судове рішення у частині вирішення первісного позову не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи у цій частині на новий розгляд.Верховний Суд врахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2024 року в частині вирішення первісного позову Акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко А. А. Калараш І. В. Литвиненко