Історія справи

Постанова

Іменем України

07 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 199/4535/20

провадження № 61-188св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Державна іпотечна установа,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державної іпотечної установи на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 28 січня 2021 року у складі судді Руденко В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Державної іпотечної установи, третя особа - ОСОБА_2 , про захист прав споживачів шляхом визнання частково недійсним кредитного договору.

На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 01 грудня 2005 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», укладений кредитний договір № 148/05-ФЛ/04, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 35 700 доларів США зі сплатою 12 % річних та строком повернення до 30 листопада 2025 року.

За умовами пункту 4.7 кредитного договору позичальник щомісяця в строк до 10 числа кожного місяця сплачує комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів у розмірі 0,33 % від суми наданих кредитних ресурсів. У зазначений термін сплачується комісійна винагорода за попередній календарний місяць. Зазначена в цьому пункті комісійна винагорода сплачується позичальником щомісяця, за весь період до моменту повного виконання позичальником зобов`язань по поверненню отриманих кредитних ресурсів.

Додатковою угодою від 25 липня 2007 року № 1 до пункту 4.7 кредитного договору були внесені зміни, згідно з якими позичальник щомісяця в строк до 10 числа кожного місяця, сплачує комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів у розмірі 0,33 % від суми наданих кредитних ресурсів, згідно пункту 2.1 цього договору в розмірі, починаючи з вересня 2007 року розмір щомісячної комісійної винагороди складатиме 0,19 %, що становить 342,54 грн. У зазначений термін сплачується комісійна винагорода за попередній календарний місяць.

Відповідно до пункту 4.8 кредитного договору позичальник щомісяця в строк до 10 числа кожного місяця, сплачує комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів у розмірі 10 грн. За пунктом 7.7 кредитного договору позичальник сплачує банку комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій у розмірі 1,00 % від суми наданих кредитних ресурсів, згідно пункту 2.1 цього договору (одноразово). Позичальник сплачує банку комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій у розмірі 100 гривень (одноразово).

Вважає, що умови пунктів 4.7, 4.8, 7.7 кредитного договору, якими визначений обов`язок сплачувати, крім відсотків за користування кредитними ресурсами, ще і додаткову комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів та здійснення розрахунково-касового обслуговування при проведенні кредитних операцій, є такими, що суперечать нормам чинного законодавства та є несправедливими умовами договору щодо нього як споживача відповідно до норм статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а тому є підставою для визнання цих умов недійсними з моменту укладання кредитного договору.

Посилаючись на наведене, позивач просив суд:

- визнати кредитний договір від 01 грудня 2005 року, укладений між ним та ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», в частині пункту 4.7 та пункту 4.8 щодо обов`язку позичальника сплачувати щомісячну комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів, а також у частині пункту 7.7 щодо обов`язку позичальника сплачувати комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій недійсними з моменту укладання договору;

- зобов`язати Державну іпотечну установу здійснити перерахунок платежів, що були сплачені згідно з пунктами 4.7, 4.8, 7.7 кредитного договору від 01 грудня 2005 року за період із 01 грудня 2005 року до дати ухвалення рішення суду шляхом їх зарахування в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано кредитний договір від 01 грудня 2005 року № 148/05-ФЛ/04, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», у частині пункту 4.7 та пункту 4.8 щодо обов`язку ОСОБА_1 сплачувати щомісячну комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів та в частині пункту 7.7 щодо обов`язку ОСОБА_1 сплачувати комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій недійсним із моменту укладення договору.

Зобов`язано Державну іпотечну установу здійснити перерахунок платежів, що були сплачені ОСОБА_1 згідно з пунктами 4.7, 4.8, 7.7 кредитного договору від 01 грудня 2005 року № 148/05-ФЛ/04 за період із 01 грудня 2005 року до 26 жовтня 2020 року шляхом їх зарахування в рахунок погашення заборгованості за кредитними ресурсами.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів (пункти 4.7, 4.8 кредитного договору) та комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій (пункт 7.7. кредитного договору) не можна вважати витратами позивача за оформлення кредиту, оскільки такі витрати передбачені кредитним договором. Сплачена позивачем комісійна винагорода на підставі недійсних пунктів 4.7, 4.8, 7.7 кредитного договору має бути зарахована в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2021 року Державна іпотечна установа звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове про відмову у позові.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі № 743/534/16-ц та постановах Верховного Суду: від 04 квітня 2018 року в справі № 637/992/16-ц, від 23 березня 2020 року в справі № 331/7975/13-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 917/1307/18, від 02 грудня 2019 року в справі № 301/1283/17, від 10 жовтня 2019 року в справі № 718/194/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, які подали касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні справи.

На правовідносини між сторонами щодо укладення, виконання та припинення спірного кредитного договору не поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів». Укладений між ними кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення цього договору позивач був ознайомлений із його умовами, висловив своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час, до дня відступлення прав вимоги на користь Державної іпотечної установи, виконував його умови, що свідчить про прийняття ним таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Суди попередніх інстанції дійшли обґрунтованих висновків про задоволення позовних вимог, ухвалили законне та обґрунтоване рішення на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судами із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська цивільну справу № 199/4535/20 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Державної іпотечної установи, третя особа - ОСОБА_2 , про захист прав споживачів шляхом визнання частково недійсним кредитного договору.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року справу № 199/4535/20 призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 199/4535/20 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду у касаційному порядку справи № 363/1834/17.

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2022 року касаційне провадження у справі № 199/4535/20 поновлено.

Обставини справи

Суди встановили, що 01 грудня 2005 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), та ОСОБА_1 укладений кредитний договір, за яким останній отримав кредит у розмірі 35 700,00 доларів США для придбання трикімнатної квартири АДРЕСА_1 зі сплатою 12,00 % річних та терміном повернення до 30 листопада 2025 року.

Відповідно до пункту 4.7 кредитного договору позичальник щомісяця в строк до 10 числа кожного місяця сплачує комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів у розмірі 0,33 % від суми наданих кредитних ресурсів згідно пункту 2.1 договору. Зазначена в цьому пункті комісійна винагорода сплачується позичальником щомісяця, за весь період до моменту повного виконання позичальником зобов`язань по поверненню отриманих кредитних ресурсів.

Додатковою угодою від 25 липня 2007 року № 1 до пункту 4.7 кредитного договору внесені зміни, згідно з якими, зокрема, позичальник щомісяця в строк до 10 числа кожного місяця, сплачує комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів у розмірі 0,33 % від суми наданих кредитних ресурсів, згідно пункту 2.1 цього договору в розмірі, починаючи з вересня 2007 року розмір щомісячної комісійної винагороди складатиме 0,19 %, що становить 342,54 грн.

Згідно з пунктом 4.8 кредитного договору позичальник щомісяця, в строк до 10 числа кожного місяця, сплачує комісійну винагороду за надання Кредитних ресурсів у розмірі 10,00 гривень. Зазначена в цьому пункті комісійна винагорода сплачується позичальником щомісяця, за весь період до моменту повного виконання позичальником зобов`язань по поверненню отриманих кредитних ресурсів.

У пункті 7.7 кредитного договору визначено, що позичальник сплачує банку комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій у розмірі 1,00 % від суми наданих кредитних ресурсів згідно пункту 2.1 цього договору (одноразово).

Позичальник сплачує банку комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій у розмірі 100,00 гривень (одноразово). Комісія сплачується позичальником у момент укладення цього договору на рахунок № НОМЕР_1 .

За договором відступлення права вимоги від 11 лютого 2015 року, укладеним між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою, банк відступив, а Державна іпотечна установа набула всі права та обов`язки за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 01 грудня 2005 року. Повідомленням про відступлення права вимоги Державна іпотечна установа повідомила ОСОБА_1 про те, що з 17 вересня 2015 року є новим кредитором.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що умови кредитного договору, за якими він повинен щомісячно вносити відповідачеві, окрім процентів за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливою в силу приписів статті 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у зв`язку з чим просив визнати їх недійсними та зобов`язати банківську установу здійснити перерахунок платежів, що були сплачені за цими пунктами договору.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 28 січня 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі № 743/534/16-ц та постановах Верховного Суду: від 04 квітня 2018 року в справі № 637/992/16-ц, від 23 березня 2020 року в справі № 331/7975/13-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 917/1307/18, від 02 грудня 2019 року в справі № 301/1283/17, від 10 жовтня 2019 року в справі № 718/194/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Позиція Верховного Суду

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). За змістом цього припису об`єктом зобов`язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити відсотки (частина перша статті 1054 ЦК України). Отже, суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року (далі - Закон № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди встановили, що у пунктах 4.7, 4.8 та 7.7 кредитного договору сторони погодили комісійну винагороду за надання кредитних ресурсівта комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій.

У цих пунктах сторони також визначили, що позичальник повинен вносити таку плату щомісяця, за весь період до моменту повного виконання ним зобов`язань з повернення отриманих кредитних коштів.

Велика Палата Верховного Суду 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зауважила, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року (далі - Закон № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.

Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина перша цієї статті у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові 13 липня 2022 року (справа № 363/1834/17) зазначила, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни.

Застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII.

У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III).

Верховний Суд під час перегляду цієї справи вважає, що наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані після подання касаційних скарг, підлягають застосуванню на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України, якою передбачено, що суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи необхідно врахувати висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За змістом частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III оспорювані пункти 4.7, 4.8 та 7.7 кредитного договору зобов`язали позивача придбати платну послугу з управління кредитом, чим обмежили надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту.

Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України такі умови необхідно визнати недійсними, є правильними.

Окрім того, позивач просив зобов`язати відповідача перерахувати його заборгованість за кредитним договором.

У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата вказала, що задоволення вимоги боржника зобов`язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном. Якщо він не має наміру сплачувати борг, бо не згоден із визначеним кредитором розміром, а кредитор на вимогу боржника суму заборгованості не перераховує та не звертається до суду за її стягненням, то боржник надалі одержуватиме від кредитора вимоги про сплату боргу у розмірі, визначеному кредитором, із яким боржник не погоджується. Це може провокувати останнього помилково, всупереч волі сплатити суму боргу.

З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані висновки щодо недійсності пунктів 4.7, 4.8 та 7.7 кредитного договору, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимоги позивача про зобов`язання Державної іпотечної установи здійснити перерахунок платежів, що були сплачені ним згідно з цими пунктами кредитного договору.

Задоволення цих вимог, з огляду на встановлення незаконності нарахування плати за управління кредитом, унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18).

Судами попередніх інстанцій правильно застосовано норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допущено порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржених судових рішень, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.

На підставі приписів статті 55 Закону № 2121-III, частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 3161-IV, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України може визнати недійсною умову про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі про надання споживчого кредиту, укладеному до 13 січня 2006 року.

Що стосується доводів заявника щодо неврахування судами наведених у постановах Верховного Суду висновків, зазначених у касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє, оскільки суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, у даному випадку, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Окрім того, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, які сформулював Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, на яку, зокрема, посилався заявник у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги у їх сукупності зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння заявником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. З урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної іпотечної установи залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 28 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун