Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.04.2019 року у справі №335/5634/18

Постанова

Іменем України

06 липня 2020 року

м. Київ

справа № 335/5634/18

провадження № 61-7305св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересована особа - Вознесенівський районний відділ у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Погосян Маргарита Арсенівна, на постанову Запорізького апеляційного суду у складі колегії суддів:

Бєлки В. Ю., Гончар М. С.,

Онищенко Е. А., від 06 лютого 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог заявника

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України.

Заяву мотивовано тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Єревані, Республіка Вірменія. У грудні 1989 року, у зв'язку з початком військових дій на території Вірменської РСР, з метою уникнення можливої небезпеки здоров'ю або навіть життю родини, він разом з батьками, переїхали до міста Запоріжжя та оселилися за місцем проживання родича (його дядька по материнській лінії) ОСОБА_2, який на той момент вже більш ніж 20 років проживав та прописаний у місті Запоріжжі, був одружений та мав дітей. Зазначає, що після цього його батьки неодноразово виїжджали на територію Вірменської РСР для вирішення побутових питань, але він постійно безвиїзно проживав з дядьком у місті Запоріжжі за адресою:

АДРЕСА_1.

З метою отримання паспорта громадянина України він звернувся до Вознесенівського районного відділу Державної міграційної служби України, де було встановлено його особу, але не встановлено його належність до громадянства будь-якої держави.

Вказує, що встановлення даного факту має для нього юридичне значення, оскільки надає йому можливість набути громадянство України.

Посилаючись на вказані обставини просив суд встановити факт того, що він постійно безвиїзно проживав на території України станом на 24 серпня

1991 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя у складі судді Рибалко Н. І. від 27 вересня 2018 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт, що ОСОБА_1, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у

м. Єревані, Республіка Вірменія, постійно проживав на території України станом на 24 серпня 1991 року.

У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Частково задовольняючи заяву про встановлення факту постійного проживання позивача на території України станом на 24 серпня 1991 року, суд першої інстанції виходив із того, що заявник підтвердив доказами зазначений факт у відповідності до приписів статті 3 Закону України "Про громадянство" та без встановлення цього факту не може отримати паспорт громадянина України. Разом з тим, суд вважав, що у задоволенні вимог заяви щодо встановлення факту саме безвиїзного проживання слід відмовити, оскільки вони не підтвердженні належними та допустимими доказами.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 06 лютого 2019 року апеляційну скаргу Вознесенівського районного відділу у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області задоволено. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя

від 27 вересня 2018 року в частині задоволення заяви скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що заявник не надав належних та допустимих доказів постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) ОСОБА_1 був малолітньою дитиною, відповідно постійним місцем його проживання було місце проживання його батьків (батька) у

м. Запоріжжі, що підтверджується належними та допустимими доказами.

Відзив на касаційну скаргу

У липні 2019 року від Вознесенівського районного відділу у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній вказує, що матеріали справи не містять доказів проживання батьків заявника станом на 24 серпня 1991 року на території України, а тому твердження заявника з цього приводу вважає необґрунтованими.

У запереченнях на відзив ОСОБА_1 зазначає, що обґрунтування відзиву не містить мотивацію стосовно спростування підстави скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

09 липня 2019 року справу передано судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З матеріалів справи вбачається, що заявник стверджує факт свого проживання в Україні з грудня 1989 року, а саме станом на 24 серпня

1991 року, на підтвердження чого надав копію медичної картки (історії розвитку дитини ОСОБА_1) дитячої поліклініки № 6 м. Запоріжжя, та копію своєї картки фізичної особи-платника податків ДПА в Запорізькій області від 28 листопада 2002 року.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій

статті 24 Конституції України.

Факт постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення громадянства України відповідно до Законом України "Про громадянство України", у відповідності до яких громадянами України є громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України "Про громадянство України" особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.

Відповідно до пункту 25 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами "а ", "в" пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.

У пункті 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Пунктом 22 Положення про паспортну систему в СРСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 року, встановлювалися вимоги щодо прописки громадян СРСР за місцем проживання громадян, що мали паспорти - по паспортам, а тих, що прибули на тимчасове проживання з одної місцевості у іншу на строк більше ніж півтора місяці, прописувалися тимчасово. Зазначеним пунктом Положення також встановлювалися обмеження у праві громадян на прописку за місцем проживання в разі відсутності в паспорті громадянина відмітки про виписку. Такі громадяни не підлягали прописці.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заяви, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 не доведено факт постійного (безперервного) проживання на законних підставах на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Суд апеляційної інстанції правильно вважав, що надана заявником на підтвердження постійного проживання на території України медична картка не може вважатися достатнім доказом для встановлення зазначеного факту, як і показання свідка ОСОБА_2. При цьому суд касаційної інстанції бере до уваги, що предметом доказування у цій справі є обставини майже тридцятирічної давнини і достовірність та точність повідомлених відомостей свідком можна обґрунтовано поставити під сумнів.

Судом апеляційної інстанції належним чином оцінено вказані докази, враховано вимоги нормативних актів щодо обов'язковості прописки та зроблено обґрунтований висновок, що позивачем беззаперечно не доведено факту постійного, безперервного проживання на законних підставах на території України протягом 1989-1991 років, враховуючи зокрема і тривалий строк (30 років), який минув з того часу.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Погосян Маргарита Арсенівна, залишити без задоволення,

а постанову Запорізького апеляційного суду від 06 лютого 2019 року -

без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара