Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.08.2020 року у справі №264/7450/19

Постанова

Іменем України

03 грудня 2020 року

м. Київ

справа №264/7450/19

провадження № 61-10847св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та постанову Донецького апеляційного суду від 07 липня 2020 року у складі колегії суддів Гаврилової Г. Л., Зайцевої С. А., Пономарьової О. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 з позовом, який уточнила під час розгляду справи та просила визнати за нею право користування квартирою АДРЕСА_1.

Позов мотивовано тим, що 05 вересня 1961 року батькові позивача -

ОСОБА_3 на підставі ордеру була надана квартира АДРЕСА_1. До списку осіб, які вселялись за ордером внесені позивач, її мати ОСОБА_4 та брат ОСОБА_2. Після смерті батька, основним квартиронаймачем визнано - ОСОБА_4. В квартирі також зареєстрований відповідач.

З письмового дозволу матері, у 2017 році ОСОБА_1 вселилась до спірної квартири та почала постійно проживати разом з нею та вітчимом ОСОБА_5 однією сім'єю, мали взаємні права та обов'язки, ОСОБА_1 піклувалась за ними, готувала їжу, придбала необхідні продукти харчування, ліки, допомагала в оплаті комунальних послуг.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, та вони з матір'ю залишились проживати у квартирі.

Маючи наміри зареєструватись за адресою свого постійного місця проживання, як член сім'ї наймача, позивач 13 листопада 2019 року звернулись до Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради, однак у зв'язку з відсутністю згоди на реєстрацію відповідача

ОСОБА_2, у реєстрації місця проживання було відмовлено.

ІНФОРМАЦІЯ_2 мати позивача - ОСОБА_4 померла.

Відповідач ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживає більше двадцяти років, у зв'язку з чим отримання його згоди на вселення, відповідно до вимог статті 65 ЖК УРСР не потрібно.

Позивач не має нерухомого майна у власності, але має право на площу у спірній квартирі згідно ордеру, квартира є постійним її місцем проживання з 2017 року, при зайнятті спірного жилого приміщення дотримано порядок вселення, тому у неї виникло право на користування квартирою на законних підставах.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 травня 2020 року у складі судді Матвєєвої Ю. О. позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору в розмірі 768,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 у встановленому законодавством порядку з письмового дозволу основного квартиронаймача вселилась до спірної квартири, в якій постійно проживала однією сім'єю з матір'ю ОСОБА_4 та вітчимом ОСОБА_5, доглядала та піклувалася за ними, понесла витрати на поховання матері.

Не зважаючи на те, що письмова згода на вселення від імені ОСОБА_5 відсутня, за обставинами справи безспірно встановлено, що він висловлював таку згоду, не заперечував проти проживання позивача у квартирі. Основний квартиронаймач ОСОБА_4 мала намір зареєструвати місце проживання дочки - позивача у квартирі, однак відповідач чинив цьому перешкоди.

ОСОБА_1 не має у власності іншого нерухомого майна, адреса реєстрації місця проживання відсутня. Таким чином, у позивача на законних підставах виникло право користування спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 07 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не довела, що з 2017 року саме постійно проживала з матір'ю та усіма іншими членами сім'ї, зокрема, відповідачем, однією сім'єю у спірній квартирі, що вони вели спільне господарство, а також, що нею був дотриманий порядок вселення в квартиру.

Суд першої інстанції не перевірив дотримання позивачем вимог чинного законодавства при вселенні у квартиру, зокрема відсутності письмової згоди на вселення позивача, доказів наявності обумовленої угоди між позивачем та наймачем цього жилого приміщення щодо порядку користування ним, що призвело до помилкового висновку про набуття позивачкою самостійного права на користування спірним приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту у справі апеляційним судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права, при цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Також заявник посилається на підстави, передбачені пунктом 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, оскільки постанова суду апеляційної інстанції оскаржується і з підстав, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, з урахуванням положень статей 64, 65 ЖК УРСР у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини 1 , 2 статті 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача приміщення якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживали з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Під час вирішення даного спору суд апеляційної інстанції в порушення норм процесуального права визнав неналежними доказами покази свідків, якими підтверджується постійне та тривале проживання позивача у квартирі, ведення спільного господарства позивача з наймачем, тривале непроживання відповідача у спірній квартирі, у зв'язку з чим не потребувало його згоди на вселення позивача до квартири.

Згідно Акту про фактичне проживання №597 від 19 листопада 2019 року, посвідченого головою КСН "Центральний І", в квартирі АДРЕСА_1 фактично проживає ОСОБА_1 разом з матір'ю ОСОБА_4. Більше в квартирі ніхто не мешкає.

Апеляційним судом не надано належної оцінки наведеному доказу та не враховано, що після затвердження Маріупольською міською радою нової форми Актів про фактичне проживання, в них зазначається інформація лише стосовно про осіб, які проживають в квартирі на час огляду, без зазначення конкретного періоду проживання.

Також суд апеляційної інстанції визнав неналежним доказом записку від 10 жовтня 2017 року, в якій мати ОСОБА_4 дозволяє вселитися своїй дочці до квартири на постійне місце проживання, оскільки вона не містить адресата та відомості про її реєстрацію або отримання будь-яким державним органом або будь-якою іншою особою.

Проте, апеляційний суд не врахував, що законодавством не встановлено форми, в якій має бути викладена згода на вселення члена сім'ї до квартири згідно статті 65 ЖК УРСР, у зв'язку з чим вона і викладена у вільній формі. Вказана згода на вселення написана власноруч матір'ю сторін, яка за життя являлась основним квартиронаймачем спірної квартири та була надана позивачу на зберігання.

При цьому, навіть відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Судом апеляційної інстанції взагалі не надана оцінка відмові Департаменту адміністративних послуг від 13 листопада 2019 року у здійсненні реєстрації місця проживання позивачки у спірній квартирі, в якій мати (основний квартиронаймач) просила зареєструвати та відповідно надала свою згоду на реєстрацію дочки в спірній квартирі.

Не зважаючи на те, що письмова згода на вселення від імені ОСОБА_5 відсутня, за обставинами справи безспірно встановлено, що він висловлював таку згоду, не заперечував проти проживання позивача у квартирі.

На підтвердження відсутності у позивачки майна надана інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20 листопада 2019 року, згідно якої інформація про наявність у позивачки нерухомого майна відсутня. Вказані відомості стороною відповідача не спростовані.

Суд апеляційної інстанції не прийняв значну кількість вагомих обставин, по кожній окремо, які в своїй сукупності свідчать про обґрунтованість позовних вимог в повному обсязі.

Позивачка довела належними та достовірними доказами, що з 2017 року вона постійно проживала з матір'ю та вітчимом однією сім'єю в спірній квартирі, між ним був узгоджений порядок користування квартирою, де вони вели спільне господарство, відповідач в цей період в квартирі не мешкав, вселення ОСОБА_1 відбулось у встановленому законодавством порядку.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 заперечує проти доводів заявника та просить залишити прийняту у справі постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною 1 статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 61 статей 64 та 65 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року № 6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини 1 та 2 статті 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина 2 статті 65 ЖК УРСР).

При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім'ї наймача, в розумінні частини 2 статті 64 ЖК УРСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.

За змістом статті 65 ЖК УРСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

У справі, яка переглядається, установлено, що основним наймачем квартири АДРЕСА_1, була ОСОБА_4, у квартирі також зареєстровані: з 15 лютого 1980 року - син ОСОБА_2, а у період з 08 листопада 2012 року по 13 січня 2019 року був зареєстрований чоловік наймача ОСОБА_5.

З 10 лютого 1979 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7, та з 02 липня 1992 року по 15 листопада 2019 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2.

13 листопада 2019 року ОСОБА_4 подавала заяву до Департаменту адміністративних послуг про реєстрацію місця проживання її дочки ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3, та надала згоду на реєстрацію її місця проживання за вказаною адресою. Відмітка про згоду ОСОБА_2 на реєстрацію позивача у вказаній квартирі відсутня. Інспектором Департаменту адміністративних послуг відмовлено у реєстрації місця проживання із посиланням на пп. 4 п. 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №207 від 02 березня 2016 року, зокрема у зв'язку з відсутністю згоди членів сім'ї наймача (ОСОБА_2).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.

Рішенням колегії Кальміуської районної адміністрації Маріупольської міської ради від 29 січня 2020 року ЖКП "КК "Кальміуська" дозволено змінити договір найму на квартиру АДРЕСА_1 на ОСОБА_2, складом сім'ї - одна особа, у зв'язку зі смертю наймача ОСОБА_4.

На підставі цього рішення ЖПК "КК Кальміуська" у зв'язку зі смертю наймача ОСОБА_4 змінено договір найму на квартиру АДРЕСА_1 на ОСОБА_2.

Установивши, що з 02 липня 1992 року по 15 листопада 2019 року ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, тобто зберігала постійне місце проживання у іншому жилому приміщенні, з реєстраційного обліку у якому знялася за 5 днів до звернення до суду з даним позовом (20 листопада 2019 року), суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що за вказаний період, зокрема до 15 листопада 2019 року, позивач не могла бути визнана такою, що відповідно до встановленого статтями 64, 65, 156 ЖК УРСР порядку набула право користування квартирою АДРЕСА_1, наймачем якої за життя була ОСОБА_4.

При цьому, станом на час смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 (наймача квартири), після зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання 15 листопада 2019 року позивач не отримала згоди усіх членів сім'ї наймача на вселення та реєстрацію у спірній квартирі, а також не довела належними і допустимими доказами факт постійного та тривалого проживання у спірній квартирі, ведення спільного господарства із ОСОБА_4, участь у витратах та утримання спірної квартири, відсутність у неї іншого житла, з урахуванням того, що до 15 листопада 2019 року зберігала постійне місце проживання у іншому жилому приміщенні.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довела факту дотримання встановленого статтями 64, 65, 156 ЖК УРСР порядку вселення у спірну квартиру, зокрема відсутність у неї права користування іншим житлом за життя наймача, отримання згоди на вселення від інших членів сім'ї наймача, а також набуття нею статусу члена сім'ї наймача за фактом постійного та тривалого проживання у спірній квартирі, ведення спільного господарства із ОСОБА_4.

Особи, які вселились в квартиру з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.

Оскільки позивач не довела факту набуття нею відповідно до норм ЖК УРСР права на користування спірною квартирою, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявленого нею позову.

У якості підстави для перегляду рішення апеляційного суду в касаційному порядку позивач у касаційній скарзі посилалась на неправильність застосування судом норм матеріального права та відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. При цьому, заявник посилалась на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 липня 2012 року у справі №6-60цс12 та обставини, які за цим висновком мали бути обов'язково встановлені судами у даній категорії справ.

Вказані посилання у касаційній інстанції є необґрунтованими, оскільки апеляційний суд, з урахуванням встановлених у цій справі обставин правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах, врахував висновки, наведені у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі №6-60цс12, та перевірив усі факти і обставини, які мали значення і підлягали встановленню для вирішення спору щодо визнання за позивачем права користування спірною квартирою.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердились.

Усі доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника свідчить про набуття нею права на користування спірною квартирою, проте ці обставини були спростовані під час апеляційного розгляду справи.

Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може з тих підстав, що встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків цього суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 07 липня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І. В. Литвиненко

І. М. Фаловська