Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.03.2019 року у справі №619/3555/18

Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 619/3555/18

провадження № 61-4408св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Жданової В. С., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2018 року у складі головуючого судді Нечипоренко І. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року у складі суддів: Яцини В. Б., Кіся П.

В., Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що відповідно до договору позики від 15 березня 2017 року відповідач взяв в борг у ОСОБА_3 15 000 доларів США, які зобов'язався повернути протягом трьох місяців, проте свої зобов'язання не виконав, суму позики не повернув, у зв'язку з чим станом на 27 серпня 2018 року має заборгованість в розмірі 418 278,00 грн.

02 серпня 2018 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір відступлення права вимоги, згідно якого він набув право вимоги за договором позики від 15 березня 2017 року.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики в розмірі 507 205,04
грн, яка складається з суми боргу за договором позики в розмірі 418 278,00 грн, що еквівалентно 15 000,00 доларів США та відсотків за користування позикою в розмірі 88 927,04 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, що між ОСОБА_3, яка відступила йому право вимоги, та відповідачем був укладений договір позики, оскільки надана позивачем розписка не містить необхідних згідно вимог статей 1046, 1049 ЦК України відомостей про сторону позикодавця, про отримання саме від нього суми позики та про зобов'язання позичальника повернути суму боргу цьому позикодавцю.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки між ОСОБА_3, яка відступила право грошової вимоги позивачу, та ОСОБА_2 не встановлено наявність правовідносин за договором позики, виходячи зі змісту наданої розписки, на підставі якої доказується факт укладення договору позики і його умов.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій замість застосування положень статей 202, 207, 545, 640, 1046 ЦК України та статей 12, 81 ЦПК України, як підставі для задоволення позову, застосували положення статті 1047 ЦК України та статей 76, 77, 78, 79, 80 ЦПК України, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову, залишивши поза увагою те, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 15 березня 2017 року був укладений договір позики, на підтвердження чого відповідач видав власноруч написану розписку про те, що взяв в борг грошову суму, яку зобов'язався повернути протягом трьох місяців, проте свої зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення суми позики не виконав, у зв'язку з чим виникла заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача, оскільки право вимоги за договором позики перейшло до нього на підставі договору відступлення права вимоги від 02 серпня 2018 року, укладеного з первісним кредитором ОСОБА_3. Судами не враховано, що розписка видана відповідачем про отримання коштів в борг містить всі вимоги, які мають бути необхідними для стягнення з нього коштів, доказів неправомірного заволодіння нею, відповідачем не надано. Така розписка є дійсною, борг за нею не погашений, що свідчить про те, що суди помилилися щодо дійсних обставин справи та перевірки їх доказами і ухвалили незаконні та необґрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

У поданому 08 травня 2019 року відзиві, ОСОБА_2 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень, оскільки у відповідача відсутні жодні боргові зобов'язання перед ОСОБА_3, жодних договорів з нею він не укладав, а встановлення особи дійсного кредитора за розпискою відповідача під час вирішення даного спору не здійснювалося, оскільки позивач вважав цю обставину такою, що не входить до предмету доказування.

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що відповідно до розписки від 15 березня 2017 року ОСОБА_2 взяв в борг 15 000 доларів США, які зобов'язався повернути протягом трьох місяців.

Ця розписка не містить відомостей щодо особи позикодавця, й відповідно зобов'язань щодо повернення суми боргу за цим договором певному кредитору.

02 серпня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір відступлення права вимоги, згідно з умовами якого ОСОБА_3 відступила новому кредитору ОСОБА_1 право вимоги за договором позики від 15 березня 2017 року на суму 15 000,00 доларів США, укладеним між нею та ОСОБА_2.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною 1 статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог частиною 1 статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 640/219/14-ц (провадження № 61-206св19).

Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій, у порушення вищевказаних положень закону фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не встановили, не звернули уваги на те, що факт укладення між ОСОБА_3 та відповідачем договору позики підтверджується розпискою від 15 березня 2017 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відповідно до зазначених вище положень закону сам факт наявності розписки у позивача, до якого перейшли всі права як позикодавця, написаної відповідачем, як позичальником, підтверджує укладення договору позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Інше відповідачем не доведено, оскільки у силу частини 3 статті 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. До того ж оригінал розписки від 15 березня 2017 року приєднаний позивачем до матеріалів справи (а. с. 52).

Згідно з частиною 1 статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У частині 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частині 1 статті 81 ЦПК України.

Посилання апеляційного суду на відсутність у розписці, від імені ОСОБА_2 зобов'язання повернути позику є безпідставними, так як розписку слід оцінювати (тлумачити), виходячи із повного змісту, тексту. Так у розписці зазначено, що ОСОБА_2 зайняв кошти і розписка знаходилась у ОСОБА_3, яка передала її позивачеві за договором відступлення права вимоги, й доказів протиправності її знаходження у останнього відповідач не надав, а зі змісту статті 1046 ЦК України терміну "зайняв" кореспондує зобов'язання "повернути".

При цьому ОСОБА_2 відповідно до вимог статті 1051 ЦК України не оспорював договір позики, та належними та допустимими доказами не спростував його.

За таких обставин висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Отже, Верховний Суд доходить висновку, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики, зобов'язання перед позикодавцем позичальником не виконані, кошти, отримані у позику, не повернуті, та з урахуванням встановленої статтею 204 ЦК України презумпції правомірності правочину наявні підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача суми основної заборгованості в розмірі 418 278,00 грн, що є еквівалентом 15 000,00 доларів США станом на 27 серпня 2018 року. Верховний Суд бере до уваги розрахунок наведений позивачем, оскільки позивач скористався своїм процесуальним правом обирати валюту зобов'язання та пред'явив позовну вимогу щодо стягнення заборгованості в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 27 серпня 2018 року. Відтак, з цієї дати валютою заборгованості стала національна валюта України - гривня.

Частиною 1 статті 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Зі змісту розписки вбачається, що сторони не визначили порядок та розмір нарахування процентів на суму боргу.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач просив стягнути з відповідача проценти за користування цими коштами, розмір яких станом на 27 серпня 2018 року визначений позивачем згідно наведеного розрахунку у сумі 88 927,04 грн та відповідачем не спростований.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, що відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України, є підставою для скасування ухвалених судових рішень.

З урахуванням того, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову з підстав, викладених вище.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу позивача задоволено, то з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути судовий збір в сумі 22 827,56 грн, який складається: з судового збору в розмірі 5 072,06 грн, сплаченого за подання ОСОБА_1 позовної заяви, судового збору в розмірі 7 609,50 грн, сплаченого ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги, судового збору, сплаченого ОСОБА_1 в розмірі 10 146,00 грн за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року скасувати та ухвалити нове.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) заборгованість за договором позики від 15 березня 2017 року в розмірі 418 278,00 грн (чотириста вісімнадцять тисяч двісті сімдесят вісім гривень), що є еквівалентом 15 000,00 доларів США; проценти за користування позикою в розмірі 88 927,04 грн (вісімдесят вісім тисяч дев'ятсот двадцять сім гривень 04 копійок) та судовий збір в сумі 22 827,56 грн (двадцять дві тисячі вісімсот двадцять сім гривень 56 копійок).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов