Історія справи

Постанова КЦС ВП від 02.08.2023 року у справі №752/1421/21
Постанова КЦС ВП від 02.08.2023 року у справі №752/1421/21

Постанова Іменем України

02 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 752/1421/21

провадження № 61-2145св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2022 року в складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2023 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Кравець В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення боргу за договорами позики.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 14 травня 2009 року ОСОБА_3 як позикодавець та ОСОБА_2 як позичальник уклали договір позики

№ 14/05-09, відповідно до умов якого останній отримав у боргу 1 200 000 грн, що станом на час укладення договору становило еквівалент

157 372,92 дол. США. Відповідно до укладеного 25 листопада 2009 року між ОСОБА_3 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником договору позики № 25/11-09 останній отримав у борг 300 000 дол. США. Власноручно написаними розписками відповідач підтвердив отримання коштів у борг. Договорами позики визначено, що кошти повинні бути повернуті в повному обсязі за вимогою позикодавця.

За договорами про відступлення права вимоги від 19 квітня 2019 року позивач набув прав позикодавця (права вимоги до відповідача) за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09. На час укладення договорів про відступлення права вимоги грошові кошти позичальником не повернуто, тому 03 травня

2019 року на адресу відповідача направлено повідомлення про зміну кредитора та вимоги про повернення грошових коштів за договорами позики. Проте борг за договорами позики відповідач не повернув, зобов`язання за вказаними правочинами не виконав.

На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з ОСОБА_2 4 179 390,72 грн, що станом на час звернення до суду еквівалентно 157 372,92 дол. США, та 300 000 дол. США, що станом на час звернення до суду еквівалентно 7 967 172,60 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня

2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами існують договірні правовідносини щодо позики, а позичальник не виконав зобов`язання перед позикодавцем. Факт укладення договорів позики та написання відповідних розписок відповідач не заперечує. Доказів, які б вказували на фіктивність укладених договорів або безгрошовість таких договорів, суду не надано. Водночас у 2010 році первісний кредитор - ОСОБА_3 звертався до суду з аналогічними позовними вимогами до ОСОБА_2 як у цій справі (про стягнення заборгованості за договорами позики) та ухвалою суду Голосіївського районного суду міста Києва

від 06 квітня 2011 року у справі № 2-826/11 вказану позовну заяву залишено без розгляду. Зазначені обставини не заперечувалися та визнані у судовому засіданні новим кредитором ОСОБА_1 .

Заміна сторін у зобов`язанні відповідно до статті 262 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 19 квітня 2019 року первісним і новим кредиторами договорів відступлення права вимоги, строки звернення до суду для ОСОБА_1 підлягають обчисленню так само, як і для ОСОБА_3 . З даним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду у грудні 2020 року. З огляду на викладене суд першої інстанції вважав, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики від 14 травня 2009 року та від 25 листопада 2009 року. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правильними є висновки суду першої інстанції про доведення факту порушення прав позивача та наявності у відповідача обов`язку повернути борг за договорами позики. Водночас наявні правові підстави для відмови у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності. Відповідач, заявляючи вимоги про застосування позовної давності, надав суду копії ухвал Голосіївського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року та від 06 квітня 2011 року у справі № 2-826/11 на підтвердження доводів щодо розгляду справи про стягнення коштів за спірними договорами позики. Позивач не спростував доводів відповідача та не подав доказів існування інших договорів позики на суму 50 000 дол. США, за якими відбулося стягнення у справі № 2-826/11. Спірні правовідносини, які вирішувались у суді у 2010 році, стосувались саме договорів позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 на суму 157 372,92 дол. США та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09 на суму 300 000 дол. США, які є предметом позову у цій справі.

Водночас, звертаючись до суду з позовом, позивач не наводив доводів щодо укладення між первісним кредитором та відповідачем чотирьох договорів позики, про які вказує в апеляційній скарзі, позивач посилався на існування двох договорів. ОСОБА_1 під час розгляду справи в суді першої інстанції, а саме: в судовому засіданні 22 березня 2021 року та у письмових запереченнях на відзив підтвердив факт існування лише двох договорів позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09, а також звернення первісного кредитора ( ОСОБА_3 ) з аналогічними позовом до позичальника ( ОСОБА_2 ). При цьому ОСОБА_1 зазначав, що залишення такого позову ( ОСОБА_3 до

ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики) без розгляду не позбавляє його як нового кредитора права на повторне звернення до суду з аналогічним позовом після усунення умов, які стали підставами для залишення зазначеного позову без розгляду. Позицію щодо повторного звернення з аналогічним позовом позивач змінив вже після подання відповідачем заяви про застосування строків позовної давності.

Позивач не звертався з клопотанням про поновлення строку на звернення до суду з позовом та відповідно не надавав доказів про поважність причин пропуску строку позовної давності. Вимоги ОСОБА_1 про повернення коштів, направлені відповідачу 03 травня 2019 року, також не спростовують той факт, що у 2010 році первісний кредитор - ОСОБА_3 не звертався до суду з такими ж самими позовними вимогами як у цій справі. Матеріали справи не містять доказів переривання та (або) зупинення перебігу строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2023 року, справу передати на новий розгляд.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження постанови апеляційного суду Черкаська обласна прокуратура посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року

у справі № 444/9519/12, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц; Верховного Суду

від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15; Верховного Суду України

від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, від 08 червня 2016 року у справі

№ 6-3006цс15, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц. Зазначав, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не визначили, з якого саме часу почався відлік (перебіг) позовної давності для позивача у цій справі. Помилковими є висновки апеляційного суду, що вимоги ОСОБА_1 про повернення коштів, направлені відповідачу 03 травня 2019 року, також не спростовують той факт, що у 2010 році первісний кредитор - ОСОБА_3 не звертався до суду з такими ж самими позовними вимогами як у цій справі, оскільки встановлення саме цього факту про направлення первісним та новим кредитором боржнику вимог про повернення коштів, як того вимагають договори позики, є істотними у цій справі для визначення початку перебігу строків позовної давності.

Суди дійшли помилкового висновку про звернення первісного кредитора

( ОСОБА_3 ) з аналогічними позовними вимогами у 2009 році, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження таких обставин. Суди не дослідили матеріали архівної справи № 2-826/11 та на взяли до уваги той факт, що зі змісту ухвал Голосіївського районного суду міста Києва

від 06 квітня 2011 року у справі № 2-826/11 не вбачається, що ОСОБА_4 звертався до суду з позовними вимогами про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 на суму 157 372,92 дол. США та договором позики від 25 листопада 2009 року

№ 25/11-09 на суму 300 000 дол. США, які є предметом розгляду у цій справі. В ухвалі від 06 квітня 2011 року у справі № 2-826/11 не зазначено жодного реквізиту договорів позики, за якими звертався ОСОБА_3 до суду, зокрема, не вказано номер та дату договорів позики та суму заборгованості за ними. В указаних ухвалах зазначено лише про стягнення заборгованості за договорами позики. Крім того, ухвали від 06 квітня 2011 року у справі

№ 2-826/11 не завірені належним чином, тому вони не є належними та допустимими доказами. Не можна погодитися також з висновками апеляційного суду про те, що позивачем не доведено існування інших двох договорів позики на загальну суму 50 000 дол. США, що були укладені восени 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з терміном повернення таких позик через 3 місяці, оскільки такі висновки ґрунтуються на припущеннях.

Перебіг позовної давності за договором позики від 14 травня 2009 року

№ 14/05-09 від 25 листопада 2009 року № 25/11-09 почався після пред`явлення позивачем вимоги до відповідача, а саме 03 травня 2019 року та не сплив станом на час звернення до суду з позовом у цій справі (30 грудня 2020 року). Інших вимог до відповідача про повернення суми боргу за вказаними договорами позики матеріали справи не містять.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_3 через представника ОСОБА_5 подав до Верховного Суду відзив, в якому просив касаційну скаргу задовольнити у повному обсязі, оскільки оскаржувані судові рішення є незаконними. Вказував, що позивач дізнався про порушення його права відповідачем саме з моменту коли останній не задовольнив його вимоги від 03 травня 2019 року про повернення грошових коштів за договорами позики, тому позовна заява у цій справі подана в межах позовної давності. ОСОБА_3 не звертався до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом про стягнення коштів за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09, від 25 листопада 2009 року № 25/11-09. Предметом позову у 2010 році у справі № 2-826/11 було стягнення коштів за іншими договорами позики на 50 000 дол. США.

ОСОБА_2 через представника ОСОБА_6 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони

є законними та обґрунтованими. Вказував, що позивач пропустив позовну давність, тому суди правильно відмовили у задоволенні позову з цієї підстави. У матеріалах справи відсутні докази існування між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 будь-яких інших правовідносин за договорами позики, крім тих, які є предметом спору у цій справі.

Провадження у суді касаційної інстанції

16 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду

з касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 28 лютого 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2023 року, витребував справу із суду першої інстанції.

21 березня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 27 липня 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 14 травня 2009 року ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) уклали договір позики № 14/05-09, відповідно до пункту 1.1 якого позикодавець зобов`язався передати позичальнику у власність грошові кошти на умовах і в обсязі, передбаченому в цьому договорі, а позичальник - повернути позикодавцю кошти у встановлений цим договором термін.

Пунктом 1.2 договору позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 визначено, що загальний розмір коштів, що надаються позикодавцем, складає 1 200 000 грн, що станом на час укладення договору є еквівалентом 157 372,92 дол. США.

Відповідно до пункту 2 договору позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 кошти повинні бути повернені позикодавцю позичальником у повному обсязі за вимогою.

Згідно з розпискою від 14 травня 2009 року ОСОБА_2 відповідно до пунктів 1.1, 1.2, 1.3 договору позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 200 000 грн. Факт отримання зазначених грошових коштів позивач підтвердив своїм підписом.

ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) 25 листопада 2009 року уклали договір позики № 25/11-09, згідно з пунктом 1.1 якого позикодавець зобов`язався передати позичальнику у власність грошові кошти на умовах і в обсязі, передбаченому в цьому договорі,

а позичальник - повернути позикодавцю кошти у встановлений цим договором термін.

Пунктом 1.2 договору позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 визначено, що загальний розмір коштів, що надаються позикодавцем, складає 1 200 000 грн, що станом на час укладення договору є еквівалентом 157 372,92 дол. США.

За пунктом 1.2 договору позики від 25 листопада 2009 року

№ 25/11-09 загальний розмір коштів, що надаються позикодавцем, складає

2 397 000 грн, що станом на час укладення договору є еквівалентом 300 000 дол. США.

Відповідно до пункту 2 договору позики від 25 листопада 2009 року

№ 25/11-09 кошти повинні бути повернені позикодавцю позичальником у повному обсязі за вимогою.

Згідно з розпискою від 25 листопада 2009 року ОСОБА_2 відповідно до пунктів 1.1, 1.2, 1.3 договору позики від 25 листопада 2009 року № 25/11-09 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 300 000 дол. США. Факт отримання зазначених грошових коштів позивач підтвердив своїм підписом.

Пунктом 2.1 договору про відступлення права вимоги від 19 квітня 2019 року № 14/05-09 визначено, що ОСОБА_3 (первісний кредитор) відступив ОСОБА_1 (новому кредитору) належне первісному кредитору право вимоги до позичальника ОСОБА_2 за договором позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09.

За пунктом 2.1 договору про відступлення права вимоги від 19 квітня 2019 року № 25/11-09 ОСОБА_3 (первісний кредитор) відступив

ОСОБА_1 (новому кредитору) належне первісному кредитору право вимоги до позичальника ОСОБА_2 за договором позики

від 25 листопада 2009 року № 25/11-09.

ОСОБА_1 як новий кредитор 03 травня 2019 року звернувся до

ОСОБА_2 з вимогами щодо повернення грошових коштів за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09. Матеріали справи не містять доказів отримання ОСОБА_2 вказаних вимог.

Суд першої інстанції також встановив, що у 2010 році первісний кредитор - ОСОБА_3 звертався до Голосіївського районного суду міста Києва

з аналогічними позовними вимогами до ОСОБА_2 , що не заперечувалося та визнано у судовому засіданні новим кредитором ОСОБА_1 .

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2011 року у справі № 2-826/11 позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики залишено без розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій

статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 760/28272/17).

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого

2022 року у справі № 757/4041/18.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладено Верховним Судом у постанові від 17 липня 2023 року у справі № 635/4559/21.

Суди встановили, що відповідно до договорів позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09, від 25 листопада 2009 року № 25/11-09 та розписок позичальника від 14 травня 2009 року, від 25 листопада 2009 року, ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_3 : 1 200 000 грн та 300 000 дол. США, відповідно, та зобов`язався повернути вказані кошти у повному обсязі за вимогою.

Відповідно до договорів про відступлення права вимоги від 19 квітня

2019 року № 14/05-09 та № 25/11-09 ОСОБА_1 набув належне первісному кредитору ( ОСОБА_3 ) право вимоги до позичальника

ОСОБА_2 за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та

від 25 листопада 2009 року № 25/11-09.

ОСОБА_1 як новий кредитор 03 травня 2019 року звернувся до

ОСОБА_2 з вимогами щодо повернення грошових коштів за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09.

Судами не отримано відомостей на підставі належних та допустимих доказів про невідповідність волевиявлення учасника спірних договорів позики (відповідача) його внутрішній волі, про відсутність у нього бажання настання реальних наслідків правочину.

З огляду на викладене, суди дійшли правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають з договорів позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09; позичальник не виконав зобов`язання перед позикодавцем; факт укладення цих договорів позик та написання відповідних розписок відповідач не заперечує; доказів, які б вказували на фіктивність укладених договорів або безгрошовість таких договорів, суду не надано.

Суди, встановивши правову природу укладеного між сторонами договору, якими підтверджено правовідносини позики, факт передання позичальнику у позику коштів, його зобов`язання повернути кошти, їх розмір, спростували доводи відповідача щодо безгрошовості договору позики.

Водночас Верховний Суд погоджується і з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності у цій справі, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається в статті 261 ЦК України.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом

вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п`ята

статті 261 ЦК України).

Встановлено, що за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09 строк виконання зобов`язання (повернення коштів) визначений моментом вимоги (позичальник зобов`язався повернути позичені кошти у повному обсязі за вимогою).

Заявляючи про застосування позовної давності, відповідач вказував, що

у 2010 року позикодавець ( ОСОБА_3 ) звертався до позичальника з вимогами про стягнення заборгованості за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09, проте ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2011 року у справі № 2-826/11 такий позов залишено без розгляду.

На підтвердження вказаних обставин відповідач подав до суду ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року (про вжиття заходів забезпечення позову) та ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня 2011 року, якою позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики залишено без розгляду (справа № 2-826/11).

Суди встановили, що у 2010 році первісний кредитор - ОСОБА_3 звертався до суду з аналогічними позовними вимогами до ОСОБА_2 як у цій справі № 752/1421/21 (про стягнення заборгованості за договорами позики) та ухвалою суду Голосіївського районного суду міста Києва від 06 квітня

2011 року у справі № 2-826/11 вказану позовну заяву залишено без розгляду.

Водночас ОСОБА_1 в суді першої інстанції в судовому засіданні

22 березня 2021 року та у письмових запереченнях на відзив підтвердив факт існування лише двох договорів позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09, а також звернення первісного кредитора ( ОСОБА_3 ) з аналогічними позовом до позичальника

( ОСОБА_2 ).

При цьому ОСОБА_1 зазначав, що залишення такого позову ( ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики) без розгляду не позбавляє його як нового кредитора права на повторне звернення до суду з аналогічним позовом після усунення умов, які стали підставами для залишення зазначеного позову без розгляду. Позицію щодо повторного звернення з аналогічним позовом позивач змінив вже після подання відповідачем заяви про застосування строків позовної давності.

Встановлення початку перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання.

Реалізувавши своє право шляхом пред`явлення у 2010 році позову про стягнення заборгованості за договорами, позикодавець змінив строк виконання зобов`язання. Отже, після пред`явлення позикодавцем вимоги до позичальника шляхом звернення до суду з позовом у 2010 році почався перебіг позовної давності за договорами позики від 14 травня 2009 року

№ 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09.

Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Згідно зі статтею 262 ЦК України заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

У цій справі правонаступник позикодавця ( ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення боргу за договорами позики у грудні 2020 року, тобто з пропуском позовної давності.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем у суді першої інстанції. Позивач не вказував на поважність причин пропуску позовної давності..

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 як новий кредитор 03 травня 2019 року звернувся до ОСОБА_2 з вимогами щодо повернення грошових коштів за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09, оскільки переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах позовної давності, а не після її спливу.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12,

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 08 листопада

2019 року у справі № 127/15672/16-ц; Верховного Суду від 14 березня

2018 року у справі № 464/5089/15; Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 6-3006цс15 позикодавець звернувся до суду з позовом до позичальника про стягнення боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування коштів та пені за несвоєчасне виконання зобов`язань. Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності. Рішенням апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції та задоволено заявлені вимоги позикодавця, оскільки вчинення відповідачем дій щодо часткового погашення суми боргу перервало перебіг строку позовної давності, тому позивач не пропустив визначений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з даним позовом і відповідно на його користь підлягає стягненню неповернута сума основного боргу, інфляційні втрати, проценти за користування коштами та пеня з розрахунку двох облікових ставок

Національного банку України за весь час прострочення виконання. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у відкритті касаційного провадження відмовлено. Постановою Верховного Суду України від 08 червня 2016 року рішення апеляційного суду та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасовано в частині стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов`язання, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У зазначеній справі суди встановили, що 09 січня 2010 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу в борг грошові кошти в сумі 7 000 грн, які останній зобов`язався повернути у строк, визначений власноруч написаною розпискою. У червні та липні 2013 року позичальник у рахунок погашення боргу передав позикодавцеві грошові кошти в сумі 2 000 грн, решта позики до теперішнього часу не повернута. Касаційний суд вказував, що: письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику; початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд; правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені; право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права; стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Верховний Суд України також зазначив, що строк виконання зобов`язання позичальником настав

10 лютого 2010 року; отже, перебіг позовної давності почався з цієї дати (дня, коли у кредитора виникло право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання); кредитор звернувся до суду 20 серпня 2014 року з вимогами про стягнення заборгованості за позикою з урахуванням індексу інфляції, 3 % річних та пені; відповідач заявив про застосування позовної давності; таким чином, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначених норм матеріального права не врахував та безпідставно не застосував позовну давність до вимог про стягнення пені, дійшовши помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення пені за період з 09 січня 2010 року до 15 серпня 2014 року, що призвело до ухвалення незаконного рішення; апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не обґрунтував розміру пені, що підлягає стягненню, та не зазначив норми матеріального права, на підставі якої його обчислено, передчасно погодившись із наданим позивачем розрахунком пені.

Переглядаючи судові рішення у справі № 6-3006цс15 та у цій справі № 752/1421/21 суди виходили з доводів позовних вимог, конкретних обставин справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Висновки судів не є суперечливими.

У справі № 444/9519/12 банк звернувся до суду з позовом до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач зобов`язання за кредитним договором не виконував, тому станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість за кредитом, заборгованість за відсотками, заборгованість за пенею, штраф (фіксована та процентна складові). Постановою Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року залишено без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову. Касаційний суд вказував, що: позивач пропустив позовну давність; після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється; права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання; якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.

Прокуратура у справі № 183/1617/16 в інтересах держави в особі обласної державної адміністрації звернулася до суду з позовом сільської ради, фізичної особи, треті особи - державне підприємство, про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року судові рішення скасовано в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту рішення сільської ради та відмовлено у задоволенні вказаної вимоги; судові рішення змінено щодо вимоги про витребування земельної ділянки. Касаційний суд вказував, що: для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача; у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів; для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Також судом касаційної інстанції викладено висновки про витребування майна, зокрема, щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави.

Предметом позовних вимог банку до фізичних осіб у справі

№ 127/15672/16-ц є стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання (кредитного договору). Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції, закрито провадження в частині вимог до двох фізичних осіб про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року до травня 2015 року закрито, в іншій частині відмовлено

у задоволенні позову. Постановою Великої Палати Верховного Суду

від 08 листопада 2019 року скасовано судові рішення в частині вимог до однієї фізичної особи (поручителя) про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд вказував, що: оскільки позивач звернувся за стягненням з фізичної особи (поручителя) 3 % річних за час прострочення, який, як він вважав, тривав з липня 2012 року до липня 2015 року, то суд повинен установити, чи дотримано строки позовної давності з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду; крім того, позивач надав розрахунок суми річних, який судом не перевірявся та охоплює увесь зазначений період; за таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню; суд фактично обчислив перебіг позовної давності від дати видачі виконавчого листа, що не відповідає вищезазначеним вимогам закону; оскільки судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором виконано 21 квітня

2015 року і з цього дня зобов`язання відповідачів перед банком за кредитним договором припинилося в силу положень статті 599 ЦК України, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог банку про стягнення коштів, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за період з червня до липня 2015 року.

Фізична особа у справі № 464/5089/15 звернулася до суду з позовом до банку, треті особи: фізична особа, приватний нотаріус, про визнання іпотечного договору недійсним та зобов`язати вчинити дії. Судовими рішеннями

у задоволенні позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 14 березня 2018 року судові рішення залишено без змін. Касаційний суд вказував, що: позивачем пропущено позовну давність про застосування якої просив відповідач у своїй заяві від 22 липня 2015 року; тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог; вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист; для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину; натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання; тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.

У справі № 6-75цс15 фізична особа звернулась до суду з позовом до іншої фізичної особи, акціонерного товариства про визнання договору іпотеки недійсним та зобов`язання вчинити дії. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, позов задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовлено у відкритті касаційного провадження. Постановою Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд вказував, що: перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину; суди апеляційної й касаційної інстанцій помилково погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності для пред`явлення вимог про визнання недійсним спірного договору іпотеки починається зі спливом строку його виконання і, як наслідок, про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до цих вимог.

Предметом позовних вимог банку до фізичних осіб у справі № 644/6558/15-ц є стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалами апеляційного суду та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позов задоволено частково. Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення заборгованості з поручителя, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з наданими позивачем розрахунками заборгованості останній платіж на погашення кредиту боржник сплатив у травні 2014 року, проте банк звернувся до суду з цим позовом лише у червні 2015 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку, тому наявні правові підстави для відмови в позові до поручителя у зв`язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. Постановою Верховного Суду України від 14 червня 2017 року скасовано судові рішення в частині відмови у задоволенні позову, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції; у решті позовних вимог судові рішення залишити без змін. Касаційний суд вказував, що: в разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу; суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов`язань шляхом здійснення ануїтетних платежів (щомісячних платежів згідно з графіком), а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов`язаннями останнього за основним договором, та не з`ясували, чи пред`явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє.

У зазначених справах № 444/9519/12, № 183/1617/16, № 127/15672/16-ц, № 464/5089/15, № 6-75цс15, № 644/6558/15-ц не вирішувалося питання щодо стягнення заборгованості за договором позики на користь правонаступника позикодавця та застосування до таких правовідносин позовної давності.

Висновки суду касаційної інстанції у зазначених справах (№ 444/9519/12,

№ 183/1617/16, № 127/15672/16-ц, № 464/5089/15, № 6-75цс15,

№ 644/6558/15-ц)ґрунтувалися, виходячи з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Спірні правовідносини у порівнюваній ситуації, враховуючи їхні риси насамперед за змістом, а також суб`єктний і об`єктний критерії, не є подібними.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду. Висновки судів не є суперечливими.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених належними та допустимими доказами, які були досліджені

в судовому засіданні.

Разом із тим встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними

є висновки суду апеляційної інстанції по суті заявлених вимог.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що ОСОБА_3 не звертався до суду з позовом у 2010 році про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 за договорами позики від 14 травня 2009 року № 14/05-09 та від 25 листопада 2009 року № 25/11-09, оскільки такі доводи спростовуються зібраними

у справі доказам, зокрема, ухвалами Голосіївського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року та від 06 квітня 2011 року у справі

№ 2-826/11, яким надана належна правова оцінка. Крім того, ОСОБА_1 в суді першої інстанції не заперечував вказані обставини, проте змінив свою позицією (зокрема щодо повторного звернення з аналогічним позовом) вже після подання відповідачем заяви про застосування строків позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен учасник діє добросовісно, як добрий господар, який є виваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки (постанова Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 759/17745/18).

Суди правильно враховали, що позивач до звернення відповідача із заявою про застосування позовної давності визнавав факт звернення первісного позикодавця з аналогічними позовними вимогами у 2010 році, проте у подальшому змінив свої доводи, що на думку колегії суддів свідчить про суперечливу поведінку правонаступника позикодавця у ці справі та недотримання мінімальних стандартів добросовісної поведінки сторони у судовому процесі, на які вправі розраховувати як суд, так і протилежна у спорі сторона.

Під час розгляду справи в порушення частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів існування між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов`язань за іншим договором позики на суму 50 000 дол. США, за яким останній нібито і звертався до суду з позовом у справі № 2-826/11. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, тому їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук