Постанова

Іменем України

1 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 711/3159/14-ц

провадження № 61-1364 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Черняк Ю.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3;

представники позивача: ОСОБА_4, ОСОБА_5;

відповідач - приватне підприємство «Надія»;

представник відповідача - СтанкевичОлена Олександрівна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 6 жовтня 2015 року у складі судді Позарецької С. М. та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 грудня 2015 року у складі колегії суддів: Вініченка Б. Б., Храпка В. Ф., Новікова О. М.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до приватного підприємства «Надія» (далі - ПП «Надія») про відшкодування майнової та моральної шкоди, зобов'язання вчинити дії.

Позовна заява мотивована тим, що 21 листопада 2007 року між нею, як інвестором, та ПП «Надія» було укладено договір про інвестування будівництва офісно-торгівельного приміщення по АДРЕСА_1.

Згідно з додатковою угодою від 25 грудня 2007 року № 1 до договору про інвестування вона сплатила 100% вартості об'єкту інвестування в розмірі 600 тис. грн. За умовами договору запланований термін введення об'єкта до експлуатації - ІV квартал 2009 року, проте будівлю було введено до експлуатації лише 12 вересня 2012 року, тобто було прострочено виконання зобов'язань відповідачем майже на три роки. Посилаючись на положення Закону України «Про захист прав споживачів», зазначала, що належне їй на праві власності нежитлове приміщення введено до експлуатації з істотними недоліками, які унеможливлюють його використання за призначенням, а саме: користування в зимовий період приміщенням неможливе, оскільки сконструйована система теплопостачання не дозволяє підтримувати нормальну температуру в приміщенні. На її вимоги усунути недоліки системи опалення відповідач не реагує.

Вважала, що унаслідок несвоєчасної здачі до експлуатації офісно-торгівельного приміщення та несвоєчасного оформлення права власності на нього за період з 31 грудня 2009 року по 12 вересня 2012 року вона недоотримала доходи в сумі 228 489 грн 59 коп., які розраховувала отримати від здачі приміщення в оренду. Неправомірними діями відповідача їй було завдано моральної шкоди.

З урахуванням наведеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_3 просила суд зобов'язати відповідача за свій рахунок усунути недоліки будівництва, а саме: спроектувати і змонтувати систему опалення приміщення, яка зможе якісно обігрівати приміщення по АДРЕСА_1, що їй належить на праві власності; на підставі статей 549, 550 ЦК України стягнути з відповідача на її користь 253 620 грн на відшкодування майнової шкоди (упущена вигода за трирічне порушення строків здачі об'єкту до експлуатації) та неустойку в розмірі 20 тис. грн за невиконання зобов'язань, передбачених договором інвестування; стягнути з відповідача на її користь 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, а також понесені нею судові витрати.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 6 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивач прийняла виконання договору, підписавши акт прийому-передачі від 30 травня 2012 року, та зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості. Обставин, які б свідчили про те, що система опалення в нежитловому приміщенні не відповідає проектній документації та державним будівельним нормам, судом не встановлено, а наявність перегородки, яка розділяє приміщення на два окремі, одне з яких належить на праві власності позивачці, не свідчить про порушення відповідачем її прав.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 грудня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 6 жовтня 2015 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що шляхом підписання акту прийому-передачі відповідачем позивачу були передані майнові права на об'єкт нерухомості і позивачкою було реалізовано право на оформлення права власності нього, що свідчить про визнання нею правомірності такого акту. Позивачем не доведено того, що вона замовляла у ПП «Надія» внесення змін у проектну документацію та проведення будівельно-монтажних робіт по встановленню перегородки, яка відокремлює належне їй приміщення від сусіднього, а при будівництві об'єкту відповідач керувався затвердженим проектом будівництва з дотриманням норм та стандартів. Перебудова з власної ініціативи власниками та іншими зацікавленими особами не передбачає покладення на відповідача обов'язку внесення змін у проектну документацію та удосконалення опалювальної системи.

У квітні 2016 року ОСОБА_3подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що належне їй на праві власності нежитлове приміщення відповідачем було введено до експлуатації з порушенням строків, передбачених договором та з істотними недоліками, які унеможливлюють його використання за призначенням, користування в зимовий період приміщенням неможливе, оскільки встановлена система теплопостачання не дозволяє підтримувати нормальну температуру в приміщенні. Крім того, зазначала, що вона не підписувала акт прийому-передачі приміщення від 30 травня 2012 року, та як він містить підпис іншої особи.

Також посилалася на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги її клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю явки її представника.

У травні 2016 року ПП «Надія» подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що судові рішення є законними і обґрунтованими. При цьому вказало, що на підставі доказів, наявних в матеріалах справи, встановлено, що 21 листопада 2007 року між позивачем та відповідачем було укладено договір про інвестування, предметом якого була частина офісно-торгівельного приміщення по АДРЕСА_1 у багатоквартирному будинку. Відповідно до затвердженого проекту будівництва зазначена частина приміщення не виділена в натурі. Під час будівництва позивачем не пред'являлось жодних вимог щодо дострокового розірвання договору та повернення інвестованої суми коштів. Після здачі об'єкта будівництва до експлуатації між сторонами було підписано акт прийому-передачі частини приміщення, яким підтверджується відсутність будь-яких претензій позивачки і на підставі якого вона в подальшому оформила право власності на частину приміщення. Також відповідач зазначив, що ним дотримувались усі норми та стандарти і жодних порушень не допускав. Приміщення за ініціативою позивача та власника іншої частини приміщення було переплановано та розділено перегородкою, яка згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 3 серпня 2015 року № 50/14 /буд. безпосередньо зумовлює неспроможність існуючої системи опалення забезпечити належний температурний режим. Проте, на думку відповідача, він не повинен нести відповідальність за вказані недоліки, оскільки вони не є результатом порушень з його боку і спричинені діями самого позивача.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом установлено, що 1 листопада 2007 року між ПП «Надія» та інвестором ОСОБА_3 укладено договір, за умовами якого підприємство зобов'язується на свій ризик, своїми силами і засобами виконати будівельно-монтажні роботи згідно проектно-кошторисної документації за адресою: АДРЕСА_1 та після закінчення будівництва і здачі будівлі до експлуатації передати у власність інвестору об'єкт інвестування (частину магазину) на умовах, встановлених договором. Інвестор зобов'язується прийняти його у власність та здійснювати інвестиції згідно умов договору.

Пунктами 1.2, 1.3 договору про інвестування строк закінчення будівництва об'єкту і здачі його в експлуатацію визначено у IV кварталі 2009 року. Предметом договору є частина магазину на першому поверсі за вищевказаною адресою, площею 120 кв. м (при загальній площі магазину 193,8 кв. м.

Відповідно до додаткової угоди від 21 листопада 2007 року № 1 до договору про інвестування вартість об'єкту інвестування становила 600 тис. грн, яка була сплачена ОСОБА_3 в повному обсязі.

Судом встановлено, що вказане будівництво визнано закінченим будівництвом готовим до експлуатації 22 березня 2012 року згідно з декларацією про готовність об'єкта до експлуатації державною архітектурно-будівельною інспекцією України інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Черкаській області.

Судом також встановлено, що 30 травня 2012 року ПП «Надія» передало, а ОСОБА_3 як інвестор прийняла частину приміщення, площею 140,9 кв. м, по АДРЕСА_1 згідно акту прийому-передачі офісно-торгівельного приміщення.

Пунктом 9.2 договору інвестування від 1 листопада 2007 року визначено, що організація вважається такою, що повністю виконала свої зобов'язання по цьому договору з моменту підписання акту прийому-передачі об'єкту інвестування.

11 вересня 2012 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на вказане нерухоме майно.

Відповідно до частин першої і другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто за змістом цих норм упущеною вигодою вважаються неотримані доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушеним. Позивач повинен довести, що з вини відповідачів він не отримав прибуток, на який мав право розраховувати. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України враховуються заходи, вжиті кредитором для їх одержання.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Вирішуючи спір, суди дійшли правильного висновку про необґрунтованість вимог позивача щодо відшкодування шкоди (упущеної вигоди) у зв'язку із затримкою здачі об'єкта будівництва до експлуатації, так як умовами договору про інвестування не передбачено покладання відповідальності на підприємство за порушення строків здачі об'єкта будівництва до експлуатації. Натомість умовами договору визначено право інвестора розірвати договір та право отримати від підприємства внесену суму інвестиції у місячний строк (пункт 4.7 договору), проте позивачка таким правом не скористалась і вимоги щодо дострокового розірванні договору та повернення інвестиції не пред'явила.

Наданий позивачем договір оренди, укладений 17 жовтня 2009 року із приватним підприємцем ОСОБА_4, є попереднім договором і не підтверджує реальну можливість на отримання позивачкою плати за оренду приміщення, відтак не може бути безспірним доказам того, що нею вживались реальні заходи для одержання доходів (частина четверта статті 623 ЦК України).

Також суди дійшли вірного висновку про те, що між сторонами укладено договір про інвестування будівництва комерційної нерухомості, яким відшкодування моральної шкоди не передбачено.

Обґрунтовуючи позов ОСОБА_3 посилалась на те, що вона не підписувала акт прийому-передачі приміщення від 30 травня 2012 року. При цьому, судом встановлено, що позивачкою було реалізовано право на оформлення права власності шляхом отримання свідоцтва про право власності на підставі вказаного акту прийому-передачі, що свідчить про визнання останньою правомірності такого акту. Клопотання про призначення відповідної судово-почеркознавчої експертизи не заявлялось.

Крім того, ОСОБА_3 посилалась на те, що при проведенні будівельно-монтажних робіт ПП «Надія» по встановленню перегородки, якою було відокремлене належне їй приміщення від сусіднього, не були враховані характеристики системи опалення та потужності опалювальних приладів, унаслідок чого система теплопостачання у належному їй приміщенні має суттєві недоліки.

Такі твердження позивачки є необґрунтованими, так як судом встановлено, що заявою від 20 листопада 2007 року ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_3 просили ПП «Надія» надати згоду провести зміни в плануванні магазину № 4 і листом від 31 січня 2008 року ПП «Надія» повідомило, що не заперечує проти перепланування магазину.

Пунктами 4.9 - 4.10 договору інвестування передбачено, що ПП «Надія» не несе відповідальності за наслідки для інвестора та третіх осіб, якщо інвестором самостійно проводяться будь-які переобладнання та зміни в плануванні об'єкту інвестування, що не були передбачені проектом; не несе відповідальності за зменшення загальної площі об'єкту інвестування внаслідок внутрішньо будівельно-оздоблювальних робіт, окрім випадку змін в проектно-кошторисній документації.

Відповідно до вимог частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями договору про інвестування предметом договору є частина офісно-торгівельного приміщення у багатоквартирному будинку, яка не виділена в натурі. Після здачі об'єкта будівництва в експлуатацію між сторонами було підписано акт прийому-передачі частини приміщення, яким підтверджується відсутність будь-яких претензій ОСОБА_3 і на підставі якого вона в подальшому оформила право власності на частину приміщення.

Доказів того, що між сторонами було укладено додаткову угоду про встановлення перегородки та внесення відповідних змін забудовником до проектної документації, позивачем суду не надано.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, вірно застосувавши наведені вище положення ЦК України, на підставі положень договору про інвестування, дійшли до правильного висновку про те, що відповідно до частини другої статті 22 ЦК України упущеною вигодою є ті доходи, що особа могла реально отримати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Також для такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність сукупності елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між ними, вини. Перебудова приміщення з власної ініціативи позивачкою з іншими зацікавленими особами не може бути підставою для покладення на відповідача обов'язку внесення змін у проектну документацію та удосконалення опалювальної системи.

Відповідно до частини першої статті 38 ЦПК України 2004 року сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Згідно статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення.

Учасник процесу зобов'язаний добросовісно користуватись своїми процесуальними правами (частина третя статті 27 ЦПК України 2004 року).

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відтак, необґрунтованими є доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення позивача та її представників про розгляд справи, так як судом неодноразово призначався розгляд справи по суті і тривав з квітня 2014 року по жовтень 2015 року. При цьому, неможливість явки в судове засідання одного з представників позивачки, не позбавляє саму позивачку та іншого її представника права та можливості з'явитися в судове засідання.

Крім того, апеляційна інстанція позбавлена процесуальних прав на скасування рішення суду з направленням справи на новий судовий розгляд, а всі процесуальні права сторін були реалізовані в суді апеляційної інстанції.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відмову у позові, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 6 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 грудня 2015 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк