Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 760/24364/21

провадження № 51-81км25

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального

суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового

засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),

захисника ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурорів на вирок Київського апеляційного суду від 8 жовтня 2024 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020100090003839, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 і ч. 1 ст. 115 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Органом досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався у вчиненні закінченого замаху на умисне вбивство потерпілого ОСОБА_8 за таких обставин.

Так, згідно з обвинувальним актом 9 червня 2020 року приблизно о 02:00, у ОСОБА_6 , який перебував у парку, що розташований позаду непрацюючого кінотеатру « Тампере » (вул. Героїв Севастополя, 42 у м. Київ), на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин виник умисел на умисне противоправне заподіяння смерті ОСОБА_8 .

Тоді ОСОБА_6 , після виниклого словесного конфлікту з потерпілим, коли останній стояв напроти нього, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи наслідки у вигляді настання смерті ОСОБА_8 та бажаючи їх настання, схопив його лівою рукою за шию ззаду, нахилив до себе та тримаючи у правій руці невстановлений предмет, схожий на ніж, почав завдавати останньому удари, яких було не менше п`яти, в ліву частині тіла, а саме в область грудної клітки та живота, тобто в місце розташування життєво важливих органів, заподіявши потерпілому тяжких і легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, після чого залишив його та втік.

Тим самим ОСОБА_6 здійснив усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, однак ОСОБА_8 в подальшому було своєчасно надано медичну допомогу.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_6 , приблизно о 02:00 9 червня 2020 року, перебуваючи у парку за покинутим кінотеатром «Тампере», завдав тяжких тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_8 , які є небезпечними для життя.

Вироком Солом`янського районного суду м. Києва від 2 листопада 2023 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та на підставі статей 75 76 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і покладено на нього певні обов`язки.

Апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу прокурора, скасував вирок районного суду в частині призначеного покарання та ухвалив в цій частині новий вирок, яким призначив ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 121 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. В решті вирок залишив без зміни.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційних скаргах прокурори, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через м`якість, просять скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді.

Скаржники вважають, що поза увагою апеляційного суду залишився той факт, що потерпілому було спричинено значну кількість ударів в місця, де знаходяться життєво важливі органи людини, а також не враховано поведінку обвинуваченого після вчинення злочину (втік з місця події, не надав і не намагався надати допомогу потерпілому, переховувався від правоохоронних органів), що вказує на наявність у нього умислу саме на спричинення смерті потерпілому.

Отже, суд апеляційної інстанції не застосував закон, який підлягав застосуванню, а саме ч. 2 ст. 15 і ч. 1 ст. 115 КК, безпідставно відмовив стороні обвинувачення в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів, та залишивши апеляційну скаргу прокурора без задоволення не зазначив підстав, з яких визнав її необґрунтованою.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор підтримав касаційні скарги і просив їх задовольнити. Засуджений і його захисник заперечували проти задоволення цих скарги.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до положень статей 370 420 КПК суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення, необхідності застосувати більш суворе покарання, а також у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції або ж у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Касаційний суд при перевірці матеріалів кримінального провадження встановив, що суд апеляційної інстанції дотримався зазначених вимог закону.

Зі змісту касаційних скарг прокурорів убачається, що вони, не оспорюючи фактичні обставини справи, не погоджуються з кваліфікацією дій засудженого за ч. 1 ст. 121 КК, оскільки вважають, що останній, завдаючи ударів потерпілому предметом, зовні схожим на ніж, діяв з умислом, направленим на позбавлення його життя.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_6 було пред`явлено обвинувачення у вчиненні закінченого замаху на вбивство потерпілого ОСОБА_8 .

Під час постановлення вироку судом було встановлено фактичні обставини кримінального провадження та дії ОСОБА_6 перекваліфіковані на ч. 1 ст. 121 КК (умисне тяжке тілесне ушкодження).

При цьому, судом було допитано засудженого ОСОБА_6 , потерпілого ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , а також безпосередньо досліджено докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного, а саме: протоколи прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення, огляду та додаткового огляду місця події, проведення слідчих експериментів, пред`явлення особи для впізнання, висновки експертиз, довідку з лікарні щодо тілесних ушкоджень виявлених при огляді потерпілого та інші. Також судом були досліджені письмові матеріали, що характеризують особу винного.

Зокрема, потерпілий ОСОБА_8 у суді підтвердив, що в результаті штовханини та боротьби на землі він отримав в ліву частину тулуба декілька ударів гострим предметом. Пояснив, що бійка припинилась також спонтанно як і розпочалась, він піднявся і тримаючись за груди направився в сторону своїх товаришів, яким повідомив, що його підрізали. Зазначив, що уклав угоду про примирення з обвинуваченим, будь-яких претензій до нього не має, просив призначити останньому покарання не пов`язане з позбавленням волі.

Засуджений ОСОБА_6 підтвердив, що він заступився за свою дівчину, між ним і потерпілим виникла словесна лайка, в результаті якої останній першим завдав йому удару кулаком в обличчя і розпочалась штовханина та сутичка між ними. Внаслідок чого вони обидва впали на землю і він, коли ОСОБА_8 був зверху на ньому, завдав йому декілька ударів, можливо ножем. Сутичка тривала декілька десятків секунд, бійка стрімко завершилась, потерпілий встав і пішов в напрямку своїх друзів.

З дослідженого судом висновку судово-медичної експертизи від 9 вересня 2020 року вбачається, що потерпілому ОСОБА_8 завдано два проникаючи колото-різані поранення в області тулуба, які є тяжкими тілесними ушкодженнями. Що стосується інших непроникаючих колото-різаних поранень по поперековій ділянці, по лівій кісті, правої щічної ділянки, то вони є легкими тілесними ушкодженнями, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, а тому не могли бути розцінені як нанесені в життєво важливі органи, оскільки не потягли за собою небезпеки для життя в момент заподіяння.

Дослідивши вищенаведені докази, суд дійшов висновку про необґрунтованість обвинувачення в частині наявності у ОСОБА_6 прямого умислу саме на убивство потерпілого і, що цей злочин не був доведений до кінця з причин, які не залежали від його волі, оскільки це спростовуються дослідженими доказами.

Зокрема, як встановлено судом і що підтвердили свідки, вночі 9 червня 2020 року вони відпочивали в парку разом з потерпілим ОСОБА_8 , куди згодом підійшли ОСОБА_6 зі своєю дівчиною ОСОБА_9 , у якої з потерпілим виник конфлікти і в нього втрутився ОСОБА_6 . Як наносились тілесні ушкодження потерпілому ніхто із присутніх в компанії не бачив, після їх нанесення потерпілий піднявся і пішов у їх бік за допомогою, а ОСОБА_6 втік.

Суд першої інстанції, виходячи із встановлених обставин справи, з яких убачається, що потерпілому було нанесено одного удару в ліву частину грудної клітки та один удар в область черевної порожнини (тяжкі тілесні ушкодження), зазначив, що неможливо зробити висновок про те, що ОСОБА_6 діяв з прямим умислом направленим саме на умисне протиправне заподіяння смерті потерпілому, оскільки якщо б він мав таку мету, то скоріш за все удари були б нанесені в більшій кількості.

При цьому, всі інші тілесні ушкодження є легкими, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, а тому не могли бути розцінені як нанесені в життєво важливі органи, оскільки не потягли за собою небезпеки для життя в момент заподіяння.

Крім того, характер інтенсивність та локалізація ушкоджень, нанесених потерпілому предметом, схожим на ніж (який не було знайдено), із яких лише два становило небезпеку для життя, не дають достатніх підстав вважати, що ОСОБА_6 діяв з прямим умислом на умисне вбивство, оскільки цей предмет міг використовуватись як з метою вбивства, так і з метою умисного спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

Місцевий суд також зазначив, що враховуючи встановлені обставини кримінального правопорушення, при наявності у ОСОБА_6 прямого умислу на умисне вбивство потерпілого, йому нічого не заважало довести свої дії до кінця, оскільки вони з ОСОБА_8 знаходились на відстані від компанії та у нього було достатньо часу і можливостей завдати потерпілому таку кількість ударів у життєво важливі органи, які б у будь-якому випадку потягли за собою настання смерті, незалежно від можливості надання останньому медичної допомоги.

Водночас, суд звернув увагу на деяку невідповідність фактичних обставин справи, які зазначені в обвинувальному акті, а саме, що обвинувачений схопив потерпілого лівою рукою за шию, нахилив до себе та тримаючи у правій руці невстановлений предмет, ззовні схожий на ніж, почав завдавати йому удари у різні частини тулуба.

Суд зазначив, що як обвинувачений, так і потерпілий у засіданні повідомили, що в процесі сварки вони впали на землю, де ОСОБА_6 , коли на ньому зверху знаходився потерпілий, завдав останньому тілесні ушкодження. Також судом надано оцінку діям потерпілого, котрий перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, своєю поведінкою та образливими висловлюваннями в адресу ОСОБА_6 спровокував конфліктну ситуацію, яка перейшла у бійку з відповідними наслідками.

Отже, дослідивши та оцінивши вищезазначені докази з точки зору належності, допустимості та достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд правильно встановив обставини кримінального провадження та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 в умисному заподіянні потерпілому ОСОБА_8 тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, та кваліфікував його за ч. 1 ст. 121 КК.

За встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження, дії ОСОБА_6 кваліфіковано правильно.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою прокурора, з дотриманням вимог статей 404 405 КПК перевірив зазначені в ній вимоги, проаналізував їх та дав на них вичерпну відповідь. Суд зазначив про необґрунтованість доводів прокурора в частині неправильної, на думку останнього, кваліфікації дій ОСОБА_6 , при цьому, погодився з твердженнями сторони обвинувачення відносно безпідставного застосування до засудженого вимог ст. 75 КК.

Обґрунтовуючи своє рішення відносно кваліфікації дій засудженого, суд зазначив, що замах на злочин може бути вчинений лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання). Отже, якщо винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство.

При цьому питання про наявність у діях особи умислу на вбивство слід вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, потрібно враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передували події, їхні стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

З матеріалів кримінального провадження убачається, що під час конфлікту з потерпілим ОСОБА_6 завдав йому не менше ніж п`ять хаотичних ударів в різні частини тіла. При цьому, встановлені місцевим судом обставини справи вказують на те, що у випадку наявності у ОСОБА_6 умислу на вбивство потерпілого, він мав можливість довести задумане до кінця. Завдавши ОСОБА_8 кількох хаотичних ударів він бачив, що останній живий, однак свідомо припинив свої дії і з місця злочину втік.

Отже, наведене свідчить про відсутність у діях ОСОБА_6 умислу на вбивство потерпілого та доводить, що у вказаній ситуації він діяв з непрямим умислом, припускаючи можливість заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю останнього, в тому числі і смерті, а тому повинен нести кримінальну відповідальність за фактично заподіяні наслідки.

В даному випадку дії засудженого повністю охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 121 КК як умисне тяжке тілесне ушкодження небезпечне для життя в момент заподіяння. З таким висновком погоджується й колегія суддів Верховного Суду та вважає безпідставними доводи прокурорів про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_6 .

В супереч твердженням сторони обвинувачення, суд апеляційної інстанції перевірив усі доводи апеляційної скарги прокурора та дав на них ґрунтовні відповіді.

Також, в касаційній скарзі прокурор стверджує, що суд апеляційної інстанції приймаючи рішення про призначення покарання ОСОБА_6 у виді позбавлення волі за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, залишив не вирішеним питання про визнання останнього винуватим у його вчиненні, що свідчить про те, що судом ОСОБА_6 фактично призначено реальну міру покарання без визнання його вини у вчиненні будь-якого злочину.

Колегія суддів вважає вказані доводи прокурора безпідставними, оскільки як вбачається з матеріалів кримінального провадження вироком районного суду ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, а вироком апеляційного суду рішення місцевого суду було скасовано лише в частині призначеного покарання, а не в частині кваліфікації дій засудженого. Отже, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 121 КК і не повинен був приймити аналогічне рішення в цій частині, як вважає прокурор.

Що стосується аргументів сторони обвинувачення про порушення судом апеляційної інстанції вимог щодо безпосередності дослідження доказів, оскільки ним було відмовлено в задоволенні клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, то слід зазначити наступне.

Так, положеннями ст. 404 КПК чітко регламентовано, що за клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджувалися місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що апеляційний суд належним чином відреагував на заявлене клопотання прокурора про повторне дослідження доказів. З огляду на те, що будь яких обґрунтувань, які б вказували, що докази сторін були досліджені судом першої інстанції не повністю чи з порушеннями клопотання не містило, а підстав, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК для повторного їх дослідження, апеляційним судом встановлено не було, тому суд вірно відмовив у його задоволенні.

Обмежившись аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, апеляційний суд не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду. За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій ст. 23 КПК засаді безпосередності судового розгляду, як про те безпідставно йдеться у касаційній скарзі.

Доводи сторони обвинувачення про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через м`якість, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Статтями 50 і 65 КК визначено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що при призначенні ОСОБА_6 покарання суд першої інстанції врахував характер та ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного (раніше не судимий, до затримання працював на СТО, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, має постійне місце реєстрації та проживання, позитивно характеризується), наявність обставин, що пом`якшують покарання (щире каяття, добровільне відшкодування завданих збитків), та відсутність обставин, що його обтяжують.

При цьому, врахувавши обставини вчиненого злочину, щире каяття обвинуваченого, позитивні характеристики, добровільне відшкодування завданого збитку, а також думку потерпілого, місцевий суд дійшов висновку про можливість звільнення ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням на підставі статей 75 76 КК. Однак, з таким рішенням суду не погодився прокурор та оскаржив його в апеляційному порядку.

Під час розгляду кримінального провадження апеляційний суд обґрунтовуючи свій висновок щодо виду й міри покарання, і приймаючи рішення про необхідність призначення покарання, яке ОСОБА_6 має відбувати реально, правильно зазначив, що місцевим судом не враховано в повній мірі тяжкість скоєного злочину та обставини його вчинення, а саме, що обвинувачений наніс потерпілому не менше п`яти ударів ножем, заподіяв тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, в тому числі й тяжкі, з місця вчинення злочину зник, допомогу не надав, а шкоду відшкодував потерпілому лише після затримання.

Враховуючи наведене, апеляційний суд погодився з доводами сторони обвинувачення про те, що звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням є незаконним, оскільки не забезпечить його виправлення та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Відтак, апеляційний суд дійшов висновку про те, що до обвинуваченого було застосовано положення ст. 75 КК без передбачених законом підстав.

Отже, суд апеляційної інстанції скасував вирок районного суду в частині призначеного покарання та ухвалив в цій частині новий вирок, яким призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Верховний Суд вважає, що покарання ОСОБА_6 призначено з дотриманням вимог статей 50, 65 КК, воно є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Правових підстав вважати його явно несправедливим через м`якість немає.

Вирок апеляційного суду є належним чином обґрунтованим та вмотивованим і за змістом відповідає вимогам статей 370 та 420 КПК.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, судове рішення слід залишити без зміни, а касаційні скарги прокурорів - без задоволення.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Суд

ухвалив:

Вирок Київського апеляційного суду від 8 жовтня 2024 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги прокурорів- без задоволення.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3