Історія справи

Постанова

іменем України

08 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 161/3720/20

провадження № 51-2639 км 22

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_4,

суддів ОСОБА_5, ОСОБА_6,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_7,

прокурора ОСОБА_8,

захисника ОСОБА_9,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 травня 2021 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року у кримінальному провадженні № 12020030010000376 від 29 січня 2020 року за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ),

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК України.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 травня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 369 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 вересня 2020 року, яким ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік та на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік, постановлено виконувати самостійно.

Згідно з вироком ОСОБА_1 було визнано винуватим у тому, що він вчинив протиправні дії, які виразились у пропозиції службовій особі надати неправомірну вигоду за невчинення службовою особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє та надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади, за наступних обставин.

28 жовтня 2019 року командир роти №4 батальйону управління патрульної поліції у Волинській області капітан поліції ОСОБА_2 (далі - капітан поліції ОСОБА_2 ) та поліцейський взводу №2 роти №3 батальйону управління патрульної поліції у Волинській області капрал поліції ОСОБА_3 (далі - капрал поліції ОСОБА_3 ), будучи у форменому одязі із знаками розрізнення, отримавши табельну вогнепальну зброю та спеціальні засоби, заступили на чергування на патрульному автомобілі марки «Mitsubishi Outlender», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , у складі екіпажу «Цунамі 0151», згідно розстановки нарядів Управління патрульної поліції у Волинській області з 07:00 по 19:00 28 жовтня 2019 року. Відповідно до закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та закону України «Про Національну поліцію», вказані працівники поліції є службовими особами правоохоронного органу - Національної поліції.

Того ж дня вищезазначені працівники поліції, виконуючи свої службові обов`язки з охорони громадського порядку, на вул. Глушець у м. Луцьку помітили транспортний засіб марки «DodgeRAM VAN», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , водій якого рухався з порушенням п. 31.4.3 Правил дорожнього руху, а саме на вказаному транспортному засобі була відсутня права передня фара, у зв`язку з цим, перед круговим перехрестям вул. Шопена та просп. Перемоги даний транспортний засіб було зупинено. Підійшовши до вищевказаного автомобіля, працівниками поліції було встановлено, що ним керував ОСОБА_1 , який мав ознаки перебування у стані наркотичного сп`яніння. З метою підтвердження або спростування факту вживання наркотичних засобів чи психотропних речовин ОСОБА_1 було запропоновано проїхати до Волинського обласного наркологічного диспансеру, що по вул. Карбишева, 2 в м. Луцьку, де пройти освідування працівниками вказаного медичного закладу.

Після цього, в подальшому, ОСОБА_1 , перебуваючи на задньому сидінні патрульного автомобіля, де на передніх сидіннях також знаходились капітан поліції ОСОБА_2 та капрал поліції ОСОБА_3 , усвідомлюючи, що працівники поліції є службовими особами та виконують свої службові обов`язки, перебуваючи в стані наркотичного сп`яніння, висловив пропозицію про надання поліцейським неправомірної вигоди за невчинення відносно нього дій з використанням працівниками поліції службового становища, а саме не притягнення його до адміністративної відповідальності та не складання протоколу про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 130 КУпАП. Після чого капітан поліції ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_1 про те, що такі дії є неправомірними і за їх вчинення передбачена кримінальна відповідальність згідно ст. 369 КК України. Однак не зважаючи на це, ОСОБА_1 , на втілення своїх злочинних дій, направлених на пропозицію службовій особі надати неправомірну вигоду за не притягнення його до адміністративної відповідальності, з метою переконання в тому, що неправомірна вигода буде безперешкодно прийнята працівниками поліції, і що вони її не відхилять, продемонстрував свою готовність надати неправомірну вигоду, вийнявши з кишені свого одягу грошові кошти в сумі 500 гривень та намагався їх покласти у кишеню форменого одягу капітана поліції ОСОБА_2 .

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_1 залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.

Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд в суді першої інстанції. При цьому вказує, що інкримінований йому злочин він не вчиняв, а обвинувальний вирок щодо нього ґрунтується лише на припущеннях та неналежних і недопустимих доказах.

Так, на переконання засудженого, місцевим судом безпідставно було взято до уваги показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки вказані особи є працівниками поліції, які саме і створили ситуацію, внаслідок якої відбулося вчинення кримінального правопорушення, а тому їх показання слід вважати не об`єктивними. При цьому засуджений переконаний, що показання вказаних осіб про те, що він пропонував їм неправомірну вигоду, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку, оскільки вони не підтверджуються іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження.

Одночасно ОСОБА_1 також посилається на недопустимість як доказу протоколу огляду документу (відеозапису) від 25 листопада 2019 року, оскільки у вказаному процесуальному документі не зазначено конкретні фрагменти відеозаписів, із яких можливо було б встановити його причетність до надання пропозиції неправомірної вигоди. При цьому наголошує, що досліджені судом відеозаписи з нагрудних камер працівників патрульної поліції є неналежними доказами, оскільки, на думку засудженого, вони не містять даних, які б підтверджували його причетність до вчинення інкримінованого злочину.

Разом з тим засуджений стверджує, що вказані докази також є недопустимими і з підстав того, що були отримані в результаті провокації працівників поліції. Так, засуджений, посилаючись на практику рішень ЄСПЛ, зазначає, що працівники поліції самі запропонували йому сісти в їх автомобіль, де в процесі розмови вони неодноразово запитували «що будемо робити» та скільки коштів у нього є, чим провокували його на надання неправомірної вигоди.

Крім того, засуджений зазначає, що місцевим судом належним чином не було встановлено подію та спосіб вчинення ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК України.

Також засуджений вказує, що суд першої інстанції не мав належних та законних підстав для висновку про вчинення ним злочину в стані, викликаному вживанням наркотичних засобів, та врахування зазначеної обставини такою, що обтяжує покарання, оскільки працівники поліції не доставляли його до медичного закладу для проходження огляду на стан сп`яніння, а матеріали кримінального провадження не містять інших доказів, які б підтверджували вказаний факт.

Одночасно засуджений зауважує, що апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури, вищенаведені порушення не усунув та, як наслідок, постановив незаконне та необґрунтоване рішення.

Разом з тим у своїй касаційній скарзі засуджений зазначає, що апеляційним судом при постановленні рішення було враховано показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також дані, які містяться на відеозаписах з нагрудних камер працівників поліції, однак вказані докази не були предметом безпосереднього дослідження під час апеляційного розгляду, що, в свою чергу, свідчить про порушення судом вимог статей 23 370 КПК України. При цьому наголошує, що апеляційним судом в принципі не було досліджено жодного доказу, наявного в матеріалах кримінального провадження, незважаючи на заявлене захисником клопотання.

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу засудженого не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_9 підтримав касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 та просив її задовольнити у повному обсязі.

Прокурор ОСОБА_8 заперечував щодо задоволення касаційної скарги, просив вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. При вирішенні питання про наявність зазначених у пунктах 1, 2 ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-413 КПК України. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 стверджує, що протокол огляду документа (відеозапису) від 25 листопада 2019 року є недопустимим доказом, оскільки у вказаному процесуальному документі не зазначено конкретні фрагменти відеозапису, із яких можливо було б встановити його причетність до надання пропозиції неправомірної вигоди. Крім того, також наголошує, що досліджені судом відеозаписи з нагрудних камер працівників патрульної поліції є неналежними доказами, оскільки, на думку засудженого, вони не містять даних, які б підтверджували його причетність до вчинення інкримінованого злочину. При цьому вказує, що з урахуванням зазначених обставин такі докази не можуть бути враховані судом під час ухвалення судового рішення.

Однак колегія суддів вважає, що така позиція ОСОБА_1 в даному випадку зводиться виключно до надання ним власної оцінки вказаним доказам, тобто засуджений, оскаржуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, посилається на невідповідність їх висновків фактичним обставинам справи, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 433 КПК України не може бути предметом касаційного розгляду, а тому такі доводи не підлягають перевірці у касаційному порядку.

Також у своїй касаційній скарзі засуджений посилається на незаконність вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, вважає, що такі рішення постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального законодавства.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК України, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.

Зокрема, до таких висновків місцевий суд дійшов на підставі показань свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які надавали поясненнящодо обставин вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК України. Зокрема, вказані особи зазначали, що ОСОБА_1 пропонував їм як працівникам поліції неправомірну вигоду у сумі 500 грн за не складання протоколу про адміністративне правопорушення.

Заслухавши вказаних осіб, які були приведені до присяги та попереджені про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих показань, місцевий суд дійшов висновку, що їх показання є достовірними, послідовними та такими, що узгоджуються з іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження. Підстав не довіряти вказаним свідкам, зокрема і внаслідок того, що вони є працівниками поліції, місцевим судом встановлено не було.

Крім того, судом також було допитано і обвинуваченого ОСОБА_1 , який заперечував свою вину та, з-поміж іншого, вказував, що грошові кошти він мав намір передати працівникам поліції в рахунок оплати штрафу. Однак суд критично поставився до таких показань, аргументуючи свою позицію тим, що таким чином ОСОБА_1 намагається уникнути передбаченої законом відповідальності за вчинений злочин.

В ході перевірки матеріалів кримінального провадження колегією суддів встановлено, що допит обвинуваченого та свідків було проведено з дотриманням положень статей 351 352 КПК України.

Крім того, місцевим судом досліджено як докази винуватості ОСОБА_1 фактичні дані, що містяться: у протоколі огляду місця події від 28 жовтня 2019 року; у постанові слідчого від 28 жовтня 2019 року про визнання речовими доказами грошових коштів, які були вилучені у ОСОБА_1 ; у протоколі огляду предмету (відеозапису) від 25 листопада 2019 року, згідно якого слідчим було оглянуто відеозаписи з нагрудних камер поліцейських, на яких зафіксовано факт пропозиції службовим особам неправомірної вигоди. Судом також було досліджено самі відеозаписи із нагрудних камер поліцейських, на яких зафіксовано усі фактичні обставини справи, зокрема, висловлення ОСОБА_1 працівникам поліції пропозиції надання неправомірної вигоди, та інші докази, досліджені судом, які наведені у вироку і у своїй сукупності переконливо спростовували доводи засудженого про відсутність даних, що підтверджують його винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК України.

Ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні докази, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, місцевий суд обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв`язку є достатніми для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_1 .

Таким чином, у вироку в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. Зі змісту вироку вбачається, що суд у його мотивувальній частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, та з достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час та спосіб вчинення злочину.

Досліджуючи матеріали кримінального провадження, колегія суддів не встановила істотних порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, як не встановила і підстав для визнання доказів недопустимими.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що вирок суду першої інстанції повною мірою відповідає вимогам статей 370 374 КПК України.

Апеляційний суд, перевіряючи вирок місцевого суду, належним чином оцінив показання обвинуваченого, свідків, документальні та інші докази, які є послідовними й узгоджуються між собою, та мотивовано спростував доводи обвинуваченого про відсутність достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження його винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК України.

Що ж стосується тверджень у касаційній скарзі засудженого про порушення апеляційним судом вимог статей 23 370 КПК України, то колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки, як убачається з матеріалів провадження, зазначені у вироку докази були предметом перегляду суду першої інстанції, який надав їм належну оцінку, при цьому апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду про те, що такі докази є належними, допустимими та повною мірою підтверджують винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, в силу вимог ст. 404 КПК України не був зобов`язаний безпосередньо їх досліджувати.

За таких обставин колегія суддів вважає, що апеляційний суд в даному конкретному випадку не порушив принцип безпосередності дослідження доказів, а тому доводи засудженого ОСОБА_1 у цій частині задоволенню не підлягають.

Ураховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що кваліфікація дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 369 КК України з огляду на обсяг висунутого обвинувачення, досліджені судом докази та встановлені фактичні обставини є правильною, а посилання засудженого на те, що судами попередніх інстанцій не встановлено відповідних даних, які б підтверджували його винуватість у вчиненні інкримінованого злочину, на переконання Суду, є надуманими, необґрунтованими та безпідставними, а тому касаційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає.

Доводи, зазначені в касаційній скарзі засудженого про те, що мала місце провокація злочину з боку працівників поліції, на думку колегії суддів, є необґрунтованими виходячи з наступного.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, з чим погодився і апеляційний суд, перевіряючи версію сторони захисту щодо провокації працівниками поліції вчинення злочину, дійшов висновку, що вона не знайшла свого об`єктивного підтвердження в ході судового розгляду. Разом з тим суд зазначив, що при спілкуванні з ОСОБА_1 працівники поліції частину розмов вели з ним на побутові теми, однак ця обставина сама по собі не є провокацією злочину, як про це стверджував захисник, оскільки ініціатива вчинити кримінальне правопорушення, а саме запропонувати неправомірну вигоду працівникам поліції, виходила саме від обвинуваченого, при цьому об`єктивних даних про те, що працівники поліції спонукали обвинуваченого до таких неправомірних дій або ж спеціально створили умови, за яких ОСОБА_1 був змушений їм запропонувати неправомірну вигоду, судом із дослідженого відеозапису з місця події не встановлено.

Отже, матеріалами кримінального провадження встановлено, що органи досудового розслідування діяли у пасивний спосіб і не провокували засудженого до вчинення злочину.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що посилання у касаційній скарзі засудженого на рішення ЄСПЛ у справі «Раманаускас проти Литви», «Худобін проти російської федерації», «Тейшейро де Кастро проти Португалії» та «Ваньян проти російської федерації» є безпідставними, оскільки такі рішення в конкретному випадку є нерелевантними, тому що стосуються обставин, за яких було встановлено факт здійснення працівниками правоохоронних органів провокації вчинення злочину, що не відповідає встановленим судами попередніх інстанцій фактичним обставинам кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 , відповідно до яких останній за власної ініціативи, з метою уникнення притягнення до адміністративної відповідальності, висловив працівникам поліції пропозицію надання їм неправомірної вигоди за невчинення ними дій з використанням наданої їм влади.

Ураховуючи вищенаведене, Верховний Суд вважає, що посилання засудженого на наявність провокації злочину з боку працівників поліції є голослівними, оскільки не знайшли свого підтвердження у ході перевірки матеріалів провадження в судах попередніх інстанцій, а тому касаційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає. При цьому, ураховуючи зазначене, колегія суддів також не погоджується з доводами ОСОБА_1 про недопустимість як доказів протоколу огляду предмета (відеозапису) від 25 листопада 2019 року та відеозаписів із нагрудних камер поліцейських, оскільки не вбачає підстав, які б свідчили про те, що наведені докази було отримано внаслідок істотного порушення прав і свобод засудженого.

Твердження засудженого про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно врахували як обтяжуючу покарання обставину, вчинення злочину у стані наркотичного сп`яніння, колегія суддів відхиляє, оскільки факт перебування останнього в момент вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК України, під впливом наркотичних засобів підтверджується встановленими судами першої та апеляційної інстанцій доказами, зокрема показаннями свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які в ході допиту в суді першої інстанції вказували, що під час спілкування з ОСОБА_1 було виявлено, що останній перебуває у стані наркотичного сп`яніння, внаслідок чого йому було запропоновано пройти огляд, від якого він відмовився. При цьому колегія суддів звертає увагу, що відсутність в матеріалах провадження письмових доказів на підтвердження у обвинуваченого стану наркотичного сп`яніння, за наявності іншої доказової бази, жодним чином не спростовує такого факту та не свідчить про безпідставність висновків судів в цій частині.

Посилання засудженого на безпідставну відмову апеляційним судом у задоволенні клопотання захисника щодо повторного допиту свідків та дослідження наявних в матеріалах провадження письмових доказів, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може (але не зобов`язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, а саме журналу судового засідання від 18 серпня 2022 року, апеляційний суд розглянув заявлене захисником клопотання та в процесуальному порядку відмовив у його задоволенні.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд приходить до висновку, що доводи засудженого щодо безпідставної відмови у задоволенні поданого стороною захисту клопотання є необґрунтованими, оскільки процесуальних порушень судом апеляційної інстанції під час касаційного розгляду встановлено не було, а безпосередня наявність клопотання не є підставою для обов`язкового його задоволення.

При цьому, за результатами касаційного розгляду колегія суддів встановила, що апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду в апеляційному порядку, дав належну оцінку викладеним у апеляційній скарзі обвинуваченого доводам і обґрунтовано дійшов висновку про необхідність залишення її без задоволення. При цьому істотних порушень процесуального закону, які б були підставою для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Колегія суддів вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а істотних порушень норм кримінального процесуального закону не встановлено, то касаційну скаргу засудженого слід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 залишити без задоволення, а вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 травня 2021 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6