Історія справи

Ухвала КГС ВП від 08.08.2018 року у справі №902/753/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2018 року

м. Київ

Справа № 902/753/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Булгакової І.В. і Львова Б.Ю.

розглянув у порядку письмового провадження

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Кемікалс" (далі - Товариство)

на рішення господарського суду Вінницької області від 22.03.2018 (суддя Нешик О.С.) та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 (головуючий суддя - Крейбух О.Г., судді Миханюк М.В. і Савченко Г.І.)

за позовом Товариства

до дочірнього підприємства "Біріт-Надія" (далі - Підприємство)

про стягнення 291 134,45 грн.,

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про стягнення заборгованості у розмірі 1 121 834,45 грн., яка складається із суми попередньої оплати у розмірі 830 700 грн. за договором поставки від 28.04.2015 № 2-04/15 (далі - Договір) та процентів у розмірі 291 134,45 грн. нарахованих відповідно до частини третьої статті 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов Договору щодо поставки сільськогосподарської продукції та повернення сплачених позивачем грошових коштів.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачем подано докази повернення відповідачем суми попередньої оплати в розмірі 830 706 грн. У зв'язку з цим позивачем подано заяву про зменшення розміру позовних вимог, в якій позивач просив стягнути з відповідача 291 134,45 грн. процентів у порядку частини третьої статті 693 ЦК України, нарахованих на рівні облікової ставки Національного банку України, виходячи із загальних засад і змісту законодавства (застосовуючи аналогію права).

Рішенням господарського суду Вінницької області від 22.03.2018, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13.06.2018, у задоволенні позову відмовлено.

Прийняті судові акти мотивовані тим, що за приписами статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Оскільки всупереч статті 536 ЦК України Договором розмір таких процентів за користування чужими грошовими коштами не встановлено, а пунктом 5.5 Договору сторони погодили відсутність жодних претензій одна до одної у разі повернення передоплати, у задоволенні позову слід відмовити.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою в якій зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та просить: скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 22.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13.06.2018; ухвалити нове рішення про задоволення позову та стягнення з відповідача процентів за користування передоплатою по Договору згідно з частиною третьою статті 693 ЦК України за період з 01.09.2015 по 11.07.2017 у сумі 291 134, 45 грн.; стягнути з Підприємства на користь Товариства судові витрати. Згідно з доводами касаційної скарги:

- суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний господарський суд розтлумачив по-своєму норму частини третьої статті 693 ЦК України без врахування інших норм законодавства та їх логічного співставлення, з порушенням принципу справедливості, зробив висновок, що проценти можуть стягуватися за умови встановлення договором такого обов'язку;

- суди не здійснили аналіз норми частини першої статті 536 ЦК України у взаємозв'язку з частиною третьою статті 693 ЦК України, а тому дійшли неправильного висновку про можливість нарахування процентів від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати, незалежно від наявності такого застереження у договорі;

- суди не звернули уваги на умови пункту 10.1 Договору, за змістом якого усі правовідносини, що виникають з цього Договору або пов'язані із ним, регламентуються цим Договором та відповідними нормами чинного в Україні законодавства, а також застосованими до таких правовідносин звичаями ділового обороту на підставі принципів добросовісності, розумності та справедливості, що не суперечить частини третьої статті 11 ЦК України (цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства). Таким чином, правовідносини, які не врегульовані у тексті договору, регулюються нормами законодавства;

- стаття 536 ЦК України не визначає конкретний розмір процентів, але встановлює певну послідовність (пріоритет) у тому, який розмір підлягає застосуванню. Основним джерелом його розміру є договір, а за відсутності його визначення у останньому - закон або інший акт цивільного законодавства; фабула частини другої статті 536 ЦК України не містить умови про встановлення процентів лише договором, що знову ж таки спростовує висновки судів про обов'язковість закріплення їх встановлення у договорі;

- з огляду на те, що відповідач з 01.09.2015 (дата наступної за граничним терміном виконання договору поставки) знав про те, що він безпідставно утримує у себе грошові кошти позивача, і такі його дії є недобросовісними, відповідачу підлягають нарахування проценти за користування чужими грошовими коштами на рівні облікової ставки Національного банку України, оскільки, як правило, така ставка найчастіше передбачається сторонами у договорах як міра відповідальності за порушення грошових зобов'язань, і така ставка застосовується у національному законодавстві як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання у випадку порушеннях умов багатьох видів договорів у ЦК України і Господарському кодексі України;

- таким чином, суди попередніх інстанцій повинні були ухвалити справедливе та законне рішення про стягнення процентів за період від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного повернення суми попередньої оплати на рівні облікової ставки Національного банку України, виходячи з аналогії закону або права.

Розгляд касаційної скарги здійснено судом касаційної інстанції без повідомлення учасників справи, у відповідності до частини четвертої статті 301 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, зокрема, таке.

Відповідно до умов укладеного Товариством (покупець) та Підприємством (постачальник) Договору:

- постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти і оплатити сільськогосподарську продукцію в майбутньому, у терміни і на умовах, вказаних в Договорі (пункт 1.1);

- постачальник постачає ріпак (продукція) у кількості 250 тонн по ціні 8 307 грн. за одну тонну, що еквівалентно 370 дол. США згідно з офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на дату укладання Договору (пункт 1.2);

- постачальник зобов'язується постачати покупцеві продукцію у відповідності із специфікацією, зазначеною у пункті 1.2 цього Договору, в період з 01.07.2015 по 31.08.2015 (пункт 2.2);

- за поставку продукції у строки відповідно до вимог даного Договору покупець зобов'язується зробити 50% передоплати вартості продукції, визначеної у пункті 1.2 Договору, шляхом перерахування на розрахунковий рахунок постачальника грошових коштів. Решта суми в розмірі 50% вартості продукції буде сплачена покупцем після здійснення постачальником поставки товару з урахуванням пунктів 2.1, 2.4, 5.1 Договору (пункт 5.3);

- покупець зобов'язується здійснити передоплату до 15.05.2015 (пункт 5.4);

- якщо постачальник не здійснить поставку продукції у строки, визначені п.4.1.1 Договору (до 31.08.2015), продавець має право відмовитись від подальшої поставки. У такому випадку постачальник зобов'язаний повернути передоплату покупцю у розмірі зазначеному в пункті 5.3 даного Договору. У разі повернення постачальником грошових коштів (передоплати), сторони жодних претензій одна до одної не матимуть (пункт 5.5);

- у випадку порушення зобов'язання, що виникає з цього Договору, сторона несе відповідальність, визначену цим Договором та чинним в Україні законодавством (пункт 6.1);

- договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання повноважними представниками сторін та скріплення печатками. Договір діє з дня його підписання та до повного виконання зобов'язань за цим договором (пункт 9.1).

На виконання умов Договору Товариство здійснило попередню оплату за ріпак, що підтверджується платіжними дорученнями від 29.04.2015 № 4332 на суму 519 187,50 грн., від 12.05.2015 № 4379 на суму 519 187,50 грн.

Підприємство у визначений Договором строк не здійснило поставку продукції Товариству та повернуло в добровільному порядку частину попередньої оплати в сумі 207 675 грн. за платіжним дорученням від 10.02.2016 № 42.

12.07.2017 Товариство надіслало Підприємству претензію № 1 про перерахування здійсненої позивачем предоплати в розмірі 830 700 грн. за Договором та процентів нарахованих згідно з частиною третьою статті 693 ЦК України за період з 01.09.2015 до 11.07.2017 у сумі 291 134,45 грн. у зв'язку з невиконанням умов Договору щодо поставки продукції.

Згадана претензія Товариства залишена Підприємством без відповіді та задоволення, що стало причиною для звернення Товариства з позовом до суду.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачем надано докази повернення відповідачем суми попередньої оплати в розмірі 830 706 грн., у зв'язку з чим позивач подав заяву про зменшення розміру позовних вимог та просив стягнути з відповідача 291 134,45 грн. процентів у порядку частини третьої статті 693 ЦК України, нарахованих на рівні облікової ставки Національного банку України, виходячи із загальних засад і змісту законодавства (застосовуючи аналогію права).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що: оскільки всупереч статті 536 ЦК України Договором розмір таких процентів за користування чужими грошовими коштами не встановлено, а пунктом 5.5 Договору сторони погодили відсутність жодних претензій одна до одної у разі повернення передоплати, позовні вимоги не підлягають задоволенню; посилання позивача на те, що в даному випадку слід виходити із розміру процентів, встановлених законом, виходячи із загальних засад і змісту законодавства, застосовуючи аналогію права (частина друга статті 8 ЦК України) та визначити розмір процентів у правовідносинах, що склались між сторонами, на рівні облікової ставки НБУ, не береться до уваги, оскільки аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин; правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають з договорів позики, ренти, на які скаржником звертається увага та правовідносини, що склались між сторонами за договором поставки в результаті безпідставного збереження грошових коштів, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої статтею 8 ЦК України.

Причиною виникнення спору зі справи стала незгода Товариства з відмовою у задоволенні позову.

Відповідно до частини третьої статті 693 ЦК України на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Згідно із статтею 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України).

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України).

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій, встановивши, що: всупереч статті 536 ЦК України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами Договором не встановлено; позивачем надано докази повернення відповідачем суми попередньої оплати; пунктом 5.5 Договору сторони погодили відсутність жодних претензій одна до одної у разі повернення передоплати, - дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги даного висновку не спростовують з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Отже, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин.

Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із договорів позики, ренти, банківського вкладу та правовідносин, які склалися між сторонами за договором поставки в результаті безпідставного збереження грошових коштів, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої статтею 8 ЦК України.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі № 910/2899/14, і Касаційний господарський суд не вбачає підстав для відступу від даного висновку.

Посилання скаржника на постанову Вищого господарського суду України від 14.06.2017 у справі № 910/29514/14 не приймається судом, тому що висновки, викладені у рішеннях Вищого господарського суду України, не мають обов'язкового характеру для Верховного Суду, оскільки це не визначено законом.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи Касаційний господарський суд вважає, що інші доводи, викладені в касаційній скарзі, є необґрунтованими та зводяться до помилкового тлумачення норм матеріального права, спростовуються висновками судів попередніх інстанцій, зробленими на підставі системного аналізу правових норм.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Поряд з тим, як відзначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України" (заява № 24465/14), право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули цієї Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права, одним з основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхні рішення, що набрали законної сили, не може ставитися під сумнів (див. також справу "Брумареску проти Румунії, заява № 28342/95). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (справа "Рябих проти Росії", заява № 52854/99), існування яких скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції - без змін як таких, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, які застосовані судами з урахуванням встановлених ними фактичних обставин справи і наявних у ній доказів.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалене судове рішення, витрати з оплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Кемікалс" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Вінницької області від 22.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 у справі №902/753/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов