Історія справи

Ухвала КАС ВП від 25.03.2019 року у справі №810/339/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

Київ

26 березня 2019 року

справа №810/339/16

адміністративне провадження №К/9901/26833/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Ханової Р.Ф.(суддя-доповідач),

суддів: Гончарової І.А., Олендера І.Я.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс»

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року у складі суддів Балаклицького А.І., Лапія С.М., Щавінського В.Р.,

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2016 року у складі Кузьменка В.В., Василенка Я.М., Степанюка А.Г.,

у справі №810/339/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс»

до Державної фіскальної служби України,

Головного управління ДФС у Київській області,

Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області

про визнання незаконними рішень, зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В :

02 лютого 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс" (далі - Товариство, платник податків, позивач у справі) звернулося до суду із позовом до Державної фіскальної служби України (далі - податковий орган, власна назва, перший позивач у справі), Головного управління ДФС у Київській області (далі - податковий орган, власна назва, другий відповідач у справі), Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області (далі - податковий орган, власна назва, третій відповідач у справі) про визнання незаконним та скасування рішення (лист) ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області від 13 липня 2015 року №8400/10/10-13-11-02-10, визнання незаконним та скасування рішення Головного управління ДФС у Київській області про результати розгляду скарги від 10 вересня 2015 року №2399/10/10-36-11-01-10, визнання незаконним та скасування рішення ДФС України про результати розгляду скарги від 23 листопада 2015 року №24883/6/99-99-11-02-02-15, зобов'язання ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області включити відомості з поданої Товариством податкової декларації з податку на додану вартість за червень 2015 року (з доповненнями та додатками до неї) до облікових даних позивача в інформаційних базах даних ДФС України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив про те, що Державною податковою інспекцією у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області безпідставно відмовлено у прийнятті податкової декларації з податку на додану вартість за червень 2015 року, яка подана Товариством у паперовій формі, з наданням їй статусу неподаткової звітності, оскільки, на думку позивача, останнім дотримано порядок подання податкової звітності за відповідний період.

04 червня 2016 року постановою Київський окружний адміністративний суд, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2016 року, позов Товариства задовольнив частково, визнав протиправним та скасував рішення Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області від 13 липня 2015 року №8400/10/10-13-11-02-10 "Про відмову у прийнятті податкової звітності", визнав вважати податкову декларацію з податку на додану вартість Товариства з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс" за червень 2015 року (вх. №1500029046 від 09 липня 2015 року) такою, що подана до Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області 09 липня 2015 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

29 серпня 2016 року Товариство подало касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, в якій позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, невірну оцінку надану судами фактичним обставинам справи, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції і постановити нове рішення про задоволення адміністративного позову Товариства повністю.

29 серпня 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства та витребувано справу №810/339/16 з Київського окружного адміністративного суду.

Податковими органами заперечення або відзив на касаційну скаргу Товариства до Суду не подавались, що не перешкоджає її розгляду по суті.

16 вересня 2016 року справа №810/339/16 надійшла до Вищого адміністративного суду України.

21 лютого 2018 року справа №810/339/16 разом із матеріалами касаційної скарги №К/9901/26833/18 передані до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, вбачає підстави для задоволення касаційної скарги Товариства.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій частково не відповідають.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» є юридичною особою, включене до ЄДРПОУ за номером 34430389, перебуває на податковому обліку ДПІ у Києво-Святошинському районі, є платником податку на додану вартість з 02 червня 2006 року.

09 липня 2015 року Товариством подано до ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області податкову декларацію з податку на додану вартість за звітний період червень 2015 року разом із додатками та доповненнями, в яких позивач зазначив про позбавлення ним можливості скласти звітність за червень 2015 року в електронному вигляді через відсутність електронного шаблона цієї звітності. У цей же день податкова декларація з податку на додану вартість за червень 2015 року зареєстрована контролюючим органом №1500029046.

13 липня 2015 року ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області листом №8400/10/10-13-11-02-10 "Про відмову у прийнятті податкової звітності" повідомила позивача про те, що податкова декларація з податку на додану вартість за червень 2015 року від 09 липня 2015 року за реєстраційним №1500029046 вважається невизнаною як податкова звітність у зв'язку з тим, що вона подана з порушенням вимог пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України. Запропоновано позивачу надати податкову декларацію з податку на додану вартість за відповідний період у спосіб, який передбачений чинним законодавством.

10 вересня 2015 року Рішенням Головного управління ДФС у Київській області про результати розгляду скарги №2399/10/10-36-11-01-10 рішення ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області від 13 липня 2015 року №8400/10/10-13-11-02-10 "Про відмову у прийнятті податкової звітності" залишено без змін, а скаргу позивача залишено без задоволення.

23 листопада 2015 року Рішенням ДФС України про результати розгляду скарги від 23 листопада 2015 року №24883/6/99-99-11-02-02-15 залишено без змін рішення ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області від 13 липня 2015 року №8400/10/10-13-11-02-10 "Про відмову у прийнятті податкової звітності" та рішення Головного управління ДФС у Київській області від 10 вересня 2015 року №2399/10/10-36-11-01-10 про результати розгляду скарги, а скаргу позивача залишено без задоволення.

Суди попередніх інстанцій, оцінюючи спірні правовідносини, здійснили системний аналіз положень пункту 46.1. статті 46, пунктів 48.1, 48.3, 48.4 статті 48, пункту 49.8 статті 49 Податкового кодексу України, який серед іншого зумовив висновок про те, що прийняття податкової декларації є обов'язком контролюючого органу, податковий орган не має права не прийняти фактично отриману податкову декларацію, подану платником податків в один із способів, передбачених пунктом 49.3 статті 49 Податкового кодексу України (особисто або через представника, поштою чи засобами електронного зв'язку).

Суди попередніх інстанцій з посиланням на положення абзацу першого пункту 49.9 статті 49 Податкового кодексу України вважають, що за умови дотримання платником податків вимог цієї статті посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана зареєструвати податкову декларацію платника датою її фактичного отримання контролюючим органом.

Згідно з пунктом 49.8 цієї статті, під час прийняття податкової декларації уповноважена посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана перевірити наявність та достовірність заповнення всіх обов'язкових реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу. Інші показники, зазначені в податковій декларації платника податків, до її прийняття перевірці не підлягають.

Аналізуючи вищеозначені норми, суди попередніх інстанцій вважають, що процедура прийняття податкової декларації полягає у вчиненні посадовою особою податкового органу фактичних дій із: 1) перевірки наявності та достовірності заповнення обов'язкових реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 Податкового кодексу України; 2) реєстрації податкової декларації у день її отримання органом державної податкової служби. Податковим кодексом України передбачені спеціальні наслідки подання платником податків податкової декларації, заповненої з порушенням вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 Податкового кодексу України. У такому разі на підставі пункту 49.11 статті 49 цього Кодексу контролюючий орган зобов'язаний надати такому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови: у разі отримання такої податкової декларації особисто від платника податку або його представника - протягом трьох робочих днів з дня її отримання.

Пунктом 49.15 статті 49 Податкового кодексу України встановлено, що податкова декларація, надіслана платником податків або його представником поштою або засобами електронного зв'язку, вважається неподаною за умови її заповнення з порушенням норм пунктів 48.3 і 48.4 статті 48 цього Кодексу та надсилання контролюючим органом платнику податків письмової відмови у прийнятті його податкової декларації.

Судами попередніх інстанцій встановлено зі змісту повідомлення про відмову у прийнятті податкової декларації, що за відсутності помилок у поданій позивачем податковій декларації, контролюючим органом відмовлено Товариству у прийнятті декларації у зв'язку з її поданням на паперовому носії.

За висновком податкового органу обмеження щодо подання податкових декларацій до контролюючого органу в електронній формі, встановлені пунктом 49.4 статті 49 Податкового кодексу України, розповсюджуються лише на платників податків, що належать до великих та середніх підприємств, при цьому відповідачем не надано доказів віднесення позивача, як платника податків, до великих та середніх підприємств.

За висновком судів попередніх інстанцій статтею 49 Податкового кодексу України платникам податків надано право подання податкової звітності як в електронному, так і в паперовому вигляді, обмеження прав платників податків на звітування не допускається. Не подання податкової звітності в електронній формі не є порушенням вимог пункту 48.3 та пункту 48.4 статті 48 Податкового кодексу України.

Посилаючись на положення пункту 48.7 статті 48 Податкового кодексу України суди попередніх інстанцій вважали, що податкова звітність, складена з порушенням норм цієї статті, не вважається податковою декларацією, крім випадків, встановлених пунктом 46.4 статті 46 цього Кодексу, внаслідок чого подання податкової звітності в паперовій формі відповідає положенням Податкового кодексу України та не може бути підставою для відмови у прийнятті такої податкової звітності.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 12 січня 2015 року між Товариством та ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області укладено договір про визнання електронних документів № 1, предметом якого є визнання податкових документів (податкової звітності, реєстрів отриманих та виданих податкових накладних з податку на додану вартість та інших звітних податкових документів), поданих платником податків в електронному вигляді із застосуванням електронного цифрового підпису до органу ДПС засобами телекомунікаційного зв'язку або на електронних носіях, як оригіналу.

Аналізуючи умови укладеного договору, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що за умовами пункту 2 цього договору платник податків має можливість, а не зобов'язаний подавати до органів ДПС податкові документи у електронному вигляді, якщо інше не передбачено законом. За позицією судів попередніх інстанцій цей договір регулює виключно відносини, що виникають між сторонами у разі подання позивачем податкових документів в електронній формі, а тому його дія не може бути поширена на випадки подання позивачем на власний розсуд податкової звітності у паперовій формі.

Посилаючись на положення пункту 49.13 статті 49 Податкового кодексу України, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку про те, що оскільки ними встановлено факт неправомірної відмови контролюючим органом у прийнятті декларацій з ПДВ за червень 2015 року, то така податкова декларація з додатками до неї вважається поданою у момент її фактичного отримання ДПІ у Києво-Святошинському районі, тобто 09 липня 2015 року.

Оцінюючи спір в частині доводів позивача про порушення Державною фіскальною службою України вимог чинного законодавства під час розгляду адресованої їй скарги, які полягають у тому, що цей орган взагалі позбавлений повноважень на розгляд таких скарг, судами попередніх інстанцій здійснений аналіз положень пункту 55.2 статті 55, пунктів 56.2, 56.3 статті 56 Податкового кодексу України, пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 р. N 236 (далі - Положення №236), пунктів 1, 3 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 року N 446/2011 (далі - Положення №446/2011), який зумовив висновок про безпідставність тверджень позивача, стосовно того, що Державна фіскальна служба України є органом, який лише реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, проте не забезпечує її формування (таким органом є Мінфін України), а тому позбавлений права на розгляд скарг, поданий платниками податків в порядку статті 56 Податкового кодексу України.

З аналогічних підстав суди попередніх інстанцій визнали неприйнятними доводи позивача щодо відсутності у Головного управління ДФС у Київській області повноважень на розгляд скарги, поданої на рішення ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області.

Аналізуючи об'єкт судового захисту, суди попередніх інстанцій вказали на те, що неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку, рішення суб'єкта владних повноважень є таким, що порушує зокрема права особи в тому разі, якщо, по-перше, таке рішення прийнято владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а по-друге, є юридично значимими, тобто таким, що має безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.

Суди попередніх інстанцій здійснили висновок про те, що позивач не зазначає, яким чином рішення ДФС України та Головного управління ДФС у Київській області, прийняті за результатами розгляду скарг, порушують його права, враховуючи можливість оскарження рішення контролюючого органу, що було предметом розгляду скарг, у судовому порядку. За їх висновком рішення про результати розгляду скарг не є юридично значеними для позивача, оскільки не мають безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, отже самі по собі не породжують для позивача настання будь-яких юридичних наслідків та не впливають на його права та обов'язки, що виключає передумови для здійснення захисту права або законного інтересу позивача шляхом скасування таких рішень, а тому відповідні позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Суд визнає, що висновки судів попередніх інстанцій, в частині задоволених позовних вимог є такими, які не відповідають (не узгоджуються) з положеннями норм Податкового кодексу України, а саме приписів абзацу 2 пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України (в редакції Закону №71 від 28 грудня 2014 року, яка діє з 01 січня 2015 року), згідно якого податкова звітність з податку на додану вартість подається в електронній формі до контролюючого органу всіма платниками цього податку з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Аналогічні положення міститься у пункті 2 розділу ІІІ Порядку заповнення і подання податкової звітності з податку на додану вартість, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 23 вересня 2014 року № 966 (у редакції наказу Міністерства фінансів України 23 січня 2015 року № 13, в редакції чинній, станом на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до яких декларація та додатки до неї, а також інша податкова звітність з податку на додану вартість, зазначена у пункті 8 розділу I цього Порядку, подаються до контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податку, засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Відтак, судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин застосовані положення абзацу першого пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України, який не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, без врахування положень абзацу другого цього пункту, тобто не застосовані положення норми матеріального права, яка підлягає застосуванню, що доводить неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

Суд визнає, що Податковим кодексом України для платників податку на додану вартість з метою подання податкової звітності з податку на додану вартість встановлені інші, спеціальні вимоги щодо подачі податкової декларації з ПДВ, яка має бути подана виключно в електронній формі. Тобто у даному випадку пункт 49.3 статті 49 Податкового кодексу України застосуванню не підлягає, а у платника податку відсутнє право вибору способу подачі декларації з податку на додану вартість.

Оцінюючи твердження позивача про те, що право платника податків направити декларацію з ПДВ поштою у зв'язку з подачею разом з цією декларацією відповідно до пункту 46.4 статті 46 цього Кодексу доповнень, які не мають відповідної електронної форми та складаються у довільній формі, Суд зазначає про те, що подання разом із декларацією з ПДВ доповнень не звільняє платника податків від обов'язку подати таку податкову декларацію в електронній формі, оскільки пояснення, додатки тощо, які не мають затвердженого формату (стандарту) електронного вигляду, можуть подаватися до контролюючих органів особисто або через уповноважену на це особу, надсилатися поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення.

За положеннями пункту 49.10 статті 49 Податкового кодексу України відмова посадової особи контролюючого органу прийняти податкову декларацію з будь-яких причин, не визначених цією статтею, у тому числі висунення будь-яких не визначених цією статтею передумов щодо такого прийняття (включаючи зміну показників такої податкової декларації, зменшення або скасування від'ємного значення об'єктів оподаткування, сум бюджетних відшкодувань, незаконного збільшення податкових зобов'язань тощо) забороняється.

Отримавши податкову декларацію та перевіривши її на відповідність положенням пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу, настає етап вирішення питання про реєстрацію такої декларації відповідно до пункту 49.9 статті 49 Податкового кодексу України, за якою посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана зареєструвати податкову декларацію платника виключно за умови дотримання платником податків вимог цієї статті 49 Кодексу (у тому в числі в частині подання декларації з ПДВ в електронному вигляді).

Відтак, встановивши, що податкову декларацію подано не передбаченим законом способом, у податкового органу не виникає обов'язку з її реєстрації, а отже і прийняття такої декларації, що доводить те, що судами першої та апеляційної інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, яке полягає у неправильному тлумаченні закону, а саме положень пункту 49.10 статті 49, пунктів 48.3, 48.4 статті 48 Податкового кодексу України.

Суд визнає, що укладений між сторонами договір 12 січня 2015 року між Товариством та ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області про визнання електронних документів № 1, є різновидом адміністративного договору в розумінні пункту 14 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, яка діяла на час вирішення спору судами попередніх інстанцій (до 15 грудня 2017 року), за умовами якого у позивача є наявним обов'язок подавати документи в електронній формі, певного формату (стандарту), надсилання документів в електронному вигляді.

Суд визнає, що рішення судів попередніх інстанцій у цій частині підлягають скасуванню, з прийняттям постанови про відмову у позові про визнання незаконним і скасування рішення (лист) ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області від 13 липня 2015 року вих. №8400/10/10-13-11-02-10.

Суд визнає, що не подання декларації у належний спосіб унеможливлює відображення визначених нею відомостей в податковій звітності в базах податкового органу, зважаючи на похідний характер цієї вимоги та передчасність її пред'явлення у межах спірних відносин відсутні підстави для задоволення позову у цій частині.

Щодо правових підстав для скасування рішення Головного управління ДФС у Київській області про результати розгляду скарги від 10 вересня 2015 року №2399/10/10-36-11-01-10 та рішення Державної фіскальної служби України про результати розгляду скарги від 23 листопада 2015 року №24883/6/99-99-11-02-02-15.

Оцінюючи спір у цій частині, Суд визнає, що аналізу та застосуванню підлягають зокрема положення підпункту 49.12.2 пункту 49.12 статті 49 Податкового кодексу України, якою передбачено право платника податку оскаржити рішення контролюючого органу у разі отримання відмови контролюючого органу у прийнятті податкової декларації та положення пунктів 56.1, 56.2, 56.3 статті 56 цього Кодексу, якими врегульований порядок такого оскарження.

Судами попередніх інстанцій встановлені всі етапи адміністративного оскарження, обставини того, що прийняте податковою інспекцією рішення про відмову у прийнятті податкової звітності позивач оскаржив в адміністративному порядку до контролюючого органу вищого рівня. Рішення ДФС України відповідно до пункту 56.10 статті 56 Податкового кодексу України є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.

Суд визнає, що за своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства повноваження Головного управління ДФС у Київській області та ДФС України щодо прийняття рішень за результатами розгляду скарг платника податків є дискреційними повноваженнями та визначаються виключною компетенцією органу, внаслідок чого суд не наділений правом оцінювати повноту дослідження контролюючим органом обставин, викладених платником податків у скарзі на рішення про відмову у прийнятті податкової звітності.

Належність такого висновку доведена судами попередніх інстанцій посиланнями на зміст Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може оцінювати повноту розгляду Головним управлінням ДФС у Київській області та ДФС України скарги позивача та вмотивованість і обґрунтованість рішення про результати її розгляду, з огляду на положення конституційного принципу розподілу влади, який заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискреційні повноваження (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Суд визнає, що запроваджені Податковим кодексом України способи оскарження рішень податкових органів - адміністративний та судовий - повною мірою дають можливість платнику податків захистити порушене права, при цьому за механізмом їх реалізації вони не є тотожними, доводи позивача, викладені у скарзі оцінені судом під час розгляду справи, а не шляхом оцінки рішення прийнятого вищестоящими податковими органами за результатами адміністративного оскарження. Само по собі рішення, прийняте за результатами вирішення податкового спору у порядку досудового врегулювання, не створює, не змінює та не припиняє будь-яких прав та обов'язків.

У цій частині рішення суддів попередніх інстанцій залишаються без змін, а касаційна скарга Товариства без задоволення.

Верховний Суд визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій частково допустили неправильне застосування норм матеріального права при ухваленні судових рішень, внаслідок чого касаційна скарга позивача, за якою він вимагав повного перегляду судових рішень, підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасуванню у частині задоволення судами попередніх інстанцій позовних вимог.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс» на постанову Київського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2016 року у справі № 810/339/16 задовольнити частково.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2016 року у справі №810/339/16 скасувати в частині визнання протиправною відмови Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області у прийнятті податкової декларації з податку на додану вартість за червень 2015 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс», викладену у листі №8400/10/10-13-11-02-10 від 13 липня 2015 року та визнання податкової декларації з податку на додану вартість за червень 2015 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» такою, що подана в день її фактичного отримання органом Державної фіскальної служби 09 липня 2015 року, прийняти у цій частині постанову про відмову Товариству з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс» у задоволені позову.

В іншій частині постанову Київського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2016 року у справі № 810/339/16 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Р.Ф. Ханова

Судді: І.А. Гончарова

І.Я. Олендер