Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 березня 2019 року

Київ

справа №826/909/17

провадження №К/9901/21846/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою громадянина Узбекистану ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва, прийняту 05 квітня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Літвінової А.В., суддів: Аблова Є.В., Мазур А.С., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду, постановлену 08 червня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Шурка О.І., суддів: Василенка Я.М., Степанюка А.Г.,

І. Суть спору:

1. У січні 2017 року громадянин Узбекистану ОСОБА_2 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - ДМС України, відповідач), за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі також - ГУ ДМС України в м. Києві), у якому, просив:

1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 №607-16 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що рішенням ДМС йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вважає, що відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до Узбекистану, де йому загрожує небезпека.

3. Відповідач та третя особа позов не визнали. Заперечуючи проти позовних вимог, зазначили, що вказана позивачем інформація не містить відомостей про події переслідувань та утисків, що виключає прийняття рішення про надання статусу біженця або додаткового захисту.

ІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

4. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 5 квітня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2017 року, в позові відмовив.

5. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», отже підстави для задоволення позову відсутні.

IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції

6. Представник позивача подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.

7. Як і під час судового розгляду в судах першої й апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі позивач наполягає на тому, що при прийнятті рішень суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки фактичним обставинам справи, а саме не звернули увагу на реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Узбекистану, а також те, що причиною виїзду позивача із країни походження є те, що він має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування у своїй країні через політичні та релігійні погляди оскільки регулярно відвідує мечеть як мусульманин.

8. У скарзі представник позивача просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

9. Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 23 червня 2017 року відкрив касаційне провадження за названою скаргою.

10. 13 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який ухвалою від 14 лютого 2018 року касаційну скаргу прийняв до провадження.

11. Відповідач подав заперечення на касаційну скаргу, в яких наполягає на безпідставності останньої та просить у її задоволенні відмовити і залишити оскаржувані судові рішення без змін.

ІV. Установлені судами фактичні обставини справи

12. ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Республіки Узбекистан, народився у Андижанській області, Шахраханському районі, в с. Назар-Махрам, одружений, має двох неповнолітніх дітей, які перебувають у країні походження, за віросповіданням - іслам.

13. 05 квітня 2016 року позивач звернувся до ГУДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України надавши паспорт громадянина Республіки Узбекистан НОМЕР_1.

14. В заяві-анкеті від 05 квітня 2016 року позивач повідомив, що у 2006 році був змушений покинути країну походження через релігійні та політичні переконання. Також, іноземець зазначив, що звертався за захистом до Російської Федерації де йому було відмовлено, тому в подальшому вирішив прибути в Україну та звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України.

15. Рішенням Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 №607-16 громадянину Узбекистану ОСОБА_2 відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. Завдяки інформації по країні походження, яка розміщена у відкритих інформаційних інтернет джерелах суди встановили, що у цілому релігійна ситуація у Республіці Узбекистан є досить стабільною, та переважна більшість населення країни віросповідає релігію ісламу за течією «суніт», тобто релігію прихильником якої є позивач.

17. Отже, зважаючи на встановлення факту релігійної стабільності у Республіці Узбекистан та факту вірування переважної кількості населення у релігію ісламу за течією «суніт», слід вважати доводи позивача, щодо наявності релігійного переслідування у Республіці Узбекистан спростованими.

18. Крім того з матеріалів справи вбачається, що під час співбесід від 21 квітня 2016 року, від 25 травня 2016 року, та від 22 вересня 2016 року ОСОБА_2 зазначав, що вибув з країни походження з метою працевлаштування.

19. В тім, під час співбесіди 22 вересня 2016 року ОСОБА_2 зазначив, що прибув до Російської Федерації 01 серпня 2009 року у зв'язку з подіями, які відбувалися в місті Андижан у 2005 році.

20. З відкритих інформаційних інтернет джерел вбачається, що в Узбекистані, а саме у місті Андижан 13 травня 2005 року між жителями міста та урядом виник конфлікт, під час якого урядові війська відкрили вогонь по учасникам мітингу з метою його ліквідації.

21. У зв'язку з тим, що події у місті Андижані відбувалися у 2005 році, а позивач прибув до Російської Федерації у 2009 році, під час співбесіди заявнику було задано питання: «Чому Він пов'язує свій виїзд з Узбекистану з подіями, які відбувалися в м. Андижані?», на що позивач відповів: «Що не пов'язує свій виїзд з Узбекистану з подіями, які відбувалися в м. Андижані», тобто позивач ОСОБА_2 особисто спростував повідомлену у заяві-анкеті одну з головних причин виїзду з країни походження.

22. Також під час проведення співбесіди 22 вересня 2016 року іноземець повідомив, що після прибуття до Російської Федерації почав активно займатися правозахисною та блогерською діяльністю, яка полягала у співпраці з правозахисними організаціями (назви яких позивач зазначити не зміг), створенні віртуальних виборів президента Узбекистану у 2014 році, написанні статей, анекдотів, віршів, які критикували уряд та безпосередньо президента Узбекистану Карімова. Однак, вказана діяльність позивачем не була доведена, адже позивач не зміг підтвердити таку діяльність ґрунтовними фактами, такими як: надання публікацій вказаних статей, віршів, та не зміг навести жодної цитати статей автором, яких він є.

23. Під час співбесіди 22 вересня 2016 року позивачу було задано питання: «Як саме Він висловлював свої політичні погляди під час проживання у Російській Федерації», на що позивач відповів: «Що ніяк, і приїхав працювати».

24. З наведеного вбачається що позивач кожного разу надавав суперечливу інформацію.

25. В подальшому позивач стверджував, що за його політичні погляди та відповідні висловлювання влада Республіки Узбекистан здійснювала відносно нього політичний тиск, який супроводжувався штучно порушеною кримінальною справою за частиною третьою статті 244№ КК Республіки Узбекистан (виготовлення, зберігання, розповсюдження або демонстрація матеріалів, які містять загрозу громадській безпеці та громадському порядку) та за частиною першою статті 244І КК Республіки Узбекистан (створення, керівництво, участь у релігійних екстремістських, сепаратистських або інших заборонених організаціях).

26. Позивач, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 року №607-16 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся з цим позовом до суду першої інстанції.

27. Водночас судами встановлено, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

28. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

29. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

29.1. Згідно з п.1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

30. Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

31. Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

32. Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

33. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

33.1. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

34. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

35. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

36. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

37. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

VI. Позиція Верховного Суду

38. Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС факти про країну походження позивача, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що не встановлено фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

39. Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

40. Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що спірне рішення ДМС України від 2 грудня 2016 року № 607-16 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що вірно було встановлено судами попередніх інстанції.

41. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

42. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

43. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

44. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

45. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_2 залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус Т. Г. Стрелець