Історія справи

Ухвала КАС ВП від 02.09.2018 року у справі №466/5637/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 березня 2019 року

Київ

справа №466/5637/17

адміністративне провадження №К/9901/3205/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області на постанову Шевченківського районного суду м. Львова у складі судді Донченка Ю.В. від 06 вересня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Попка Я.С, Сеника Р.П., Хобор Р.Б. від 07 листопада 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Личаківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Львова про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, в якому просила:

- зобов'язати відповідача зарахувати їй до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, передбачену пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», період роботи з 01 серпня 1974 року по 17 серпня 1981 року викладачем класу бандури у Кролевецькій дитячій музичній школі, з 01 вересня 1981 року по 10 листопада 1983 року викладачем по класу бандури у Бібрській музичній школі; з 10 листопада 1983 року по 30 серпня 1991 року викладачем музичної студії по класу бандури у Львівській середній школі № 36; з 01 вересня 1991 року по 01 січня 1993 року керівником ансамблю бандуристів «Калинонька» Будинку естетичного виховання дітей та юнацтва Залізничного району; з 02 січня 1993 року по 02 травня 2017 року викладачем по класу бандури у Львівській дитячі музичній школі № 4;

- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити їй грошову допомогу у розмірі десяти місячних пенсії на день призначення згідно пункту 7-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що рішення відповідача про відмову у виплаті грошової допомоги є неправомірним та суперечить положенням закону, оскільки її педагогічний стаж, у тому числі на посаді викладача позашкільного навчального закладу, на день звернення за отриманням грошової допомоги згідно із пунктом 7-1 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» становив більше 35 років, тому вона має право на отримання вказаної грошової допомоги.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 06 вересня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач на день звернення до відповідача за призначенням грошової допомоги досягла пенсійного віку, передбаченого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", працювала на посаді, робота на якій дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та призначення грошової відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» допомоги і має страховий стаж значно більше 30 років на такій посаді, а тому має право на виплату грошової допомоги в розмірі десяти місячних пенсій на день призначення пенсії.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 06 вересня 2017 року та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Личаківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Львова звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити в задоволенні адміністративного позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 20 листопада 2018 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 листопада 2017 року касаційну скаргу залишено без руху, у зв'язку з недотриманням скаржником вимог статті 213 КАС України (у редакції чинній на момент подання касаційної скарги), а саме до касаційної скарги не було додано копії оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанції.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 грудня 2017 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Верховного Суду Берназюка Я.О.

Ухвалою Верховного Суду від 04 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 466/5637/17 , витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2018 року зупинено провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Личаківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Львова про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії до прийняття рішення Великою Палатою Верховного Суду по справі № 233/4308/17.

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2019 року поновлено провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до Личаківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Львова про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії. Крім того в даній ухвалі задоволено клопотання скаржника, а саме, замінено відповідача у справі з Личаківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Львова на його правонаступника Головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що згідно записів трудової книжки ОСОБА_9, позивач працювала з 01 серпня 1974 року по 17 серпня 1981 року викладачем класу бандури у Кролевецькій дитячій музичній школі, з 01 вересня 1981 року по 10 листопада 1983 року викладачем по класу бандури у Бібрській музичній школі; з 10 листопада 1983 року по 30 серпня 1991 року викладачем музичної студії по класу бандури у Львівській середній школі № 36; з 01 вересня 1991 року по 01 січня 1993 року керівником ансамблю бандуристів «Калинонька» Будинку естетичного виховання дітей та юнацтва Залізничного району; з 02 січня 1993 року по 02 травня 2017 року викладачем по класу бандури у Львівській дитячі музичній школі № 4.

10 липня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до відповідача з заявою в якій згідно з пунктом 7-1 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», просила виплатити грошову допомогу у розмірі десяти місячних пенсій.

Листом від 17 липня 2017 року № 2713/06-9 Личаківським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України м. Львова відмовлено позивачу у призначенні та виплаті грошової допомоги, з посиланням на те, що період роботи з 01 серпня 1974 року по 30 квітня 2017 року за документами в пенсійній справі не може бути зарахований до страхового стажу, що визначає право на призначення та виплату грошової допомоги, оскільки посада викладача по класу бандури, викладача музстудії по класу бандури, керівника ансамблю бандуристів в позашкільному навчальному закладі не передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1993 року № 909 «Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років» (далі - Перелік № 909).

Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач 03 серпня 2017 року звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не було враховано, що у відповідності до положень Переліку № 909 право на пенсію за вислугу років та грошову допомогу у розмірі десяти місячних пенсій, з числа педагогічних працівників, мають, зокрема вчителі та викладачі у загальноосвітніх навчальних закладах, військових загальноосвітніх закладах, музичних і художніх школах. Викладачі, які працюють у позашкільних навчальних закладах, вказаним Переліком не передбачені. З огляду на вищезазначене, Управління Пенсійного фонду України у м. Хмельницькому при обчислені стажу позивача, як працівника освіти, невраховано період роботи з 01 серпня 1974 року по 30 квітня 2017 року викладачем закладу позашкільної освіти до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, а тому, підстав для виплати позивачу спірної одноразової грошової допомоги немає.

Від позивача відзиву на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за Переліком № 909.

Переліком № 909 (у редакції, чинній після внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1436) установлено заклади освіти і посади, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років - у позашкільних навчальних закладах: директори, їх заступники з навчально-виховної, навчальної, виховної роботи, завідуючі відділами (лабораторіями, кабінетами), художні керівники, керівники гуртків, секцій, студій та інших форм гурткової роботи.

Приписами статті 28 Закону України «Про освіту» система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Згідно зі статтею 29 Закону України «Про освіту» структура освіти включає, поряд з іншими видами, також позашкільну освіту.

Статтею 12 Закону України «Про позашкільну освіту» та пунктом 6 Переліку типів позашкільних навчальних закладів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 2011 року № 433 передбачено, що до позашкільних навчальних закладів відносяться початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади (школи естетичного виховання: музичні, художні, хореографічні, театральні, хорові, мистецтв та інші). Пунктом 7 вказаного Переліку встановлено, що центр, палац, будинок, клуб художньої творчості дітей, юнацтва та молоді, художньо-естетичної творчості учнівської молоді, дитячої та юнацької творчості, естетичного виховання відносяться до позашкільних навчальних закладів.

Порядок обчислення стажу, який дає право на призначення грошової допомоги, та механізм виплати цієї допомоги встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України постановою від 23 листопада 2011 року № 1191 затвердив Порядок обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги, та її виплати, який визначає умови обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги відповідно до пункту 7-1 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Порядок № 1191).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1191 до страхового стажу, що визначає право на виплату грошової допомоги, зараховуються періоди роботи в закладах та установах державної та комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» і «ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», що передбачені, зокрема, Переліком № 909.

Пунктом 5 вказаного Порядку визначено, що грошова допомога надається особам, яким починаючи з 01 жовтня 2011 року призначається пенсія за віком відповідно до Закону № 1058-IV та які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статті 26 зазначеного Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е»-«ж» статті 55 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», і мають страховий стаж (для чоловіків - 35 років, для жінок - 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію.

З аналізу наведених норм законодавства можна зробити висновок, що право особи на отримання грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій пов'язується з наявністю у неї необхідного спеціального страхового стажу роботи на певних визначених законодавством посадах і виходом на пенсію саме з цих посад в закладах та установах державної та комунальної форми власності, а також неотримання такою особою до моменту виходу на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» будь-якого іншого виду пенсії.

Аналогічна правова позиція, викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 462/5636/16-а.

Крім того, на спірні правовідносини розповсюджується також дія Переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників, який затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року № 963, який відносить посаду «викладач» до педагогічних посад.

Відповідно до пункту 3 розділу VIII Прикінцевих положень Закону України «Про позашкільну освіту» до приведення законів України, інших нормативно-правових актів у відповідність до цього Закону вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод.

За приписами частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Основного Закону).

Конституційний Суд України у пункті 3.4 Рішення від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 зазначив, що неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами.

Відповідно до позиції Конституційного Суду України, сформованої в Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, до обмеження прав належить звуження їх змісту й обсягу, проте сутність змісту основного права не може бути порушена. Крім того, у Рішенні в від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що обмеження стосовно реалізації конституційних прав не можуть бути свавільними та несправедливими, мають установлюватися виключно Конституцією й законами, переслідувати легітимну мету, бути зумовленими суспільною необхідністю її досягнення, пропорційними й обґрунтованими.

З огляду на проаналізовані норми законодавства й ураховуючи наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення викладачів у позашкільних закладах освіти викладач в позашкільних закладах освіти є працівником освіти, а тому стаж роботи ОСОБА_2 на посаді викладача бандури в позашкільних закладах освіти з 01 серпня 1974 року по 30 квітня 2017, повинен зараховуватися до пільгового стажу у розумінні пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 233/4308/17, у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 718/2293/16-а, від 05 березня 2019 року у справі № 686/9307/17, від 12 березня 2019 року у справі № 647/514/17, від 13 березня 2019 року у справі № 602/958/16-а.

З урахуванням наведеного, правильними є висновки суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про задоволення позовних вимог, оскільки позивач має необхідний педагогічний стаж для одержання грошової допомоги відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справі "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France" № 17862/91), рішення у справі "Вєренцов проти України" № 20372/11).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до частини шостої статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області залишити без задоволення.

Постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 06 вересня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко