Історія справи

Постанова КАС ВП від 14.10.2024 року у справі №400/12515/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 400/12515/23

адміністративне провадження № К/990/21455/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року (суддя: Гордієнко Т.О.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року (судді: Семенюк Г.В., Домусчі С.Д., Шляхтицький О.І.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації», третя особа: Міністерство юстиції України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної установи «Центр пробації» (далі - відповідач), з вимогами:

визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, встановленої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 30 000,00 грн пропорційно в розрахунку на місяць за період з 24 лютого 2022 року по 17 жовтня 2022 року;

зобов`язати Державну установу «Центр пробації» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, встановлену постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 30 000,00 грн пропорційно в розрахунку на місяць за період з 24 лютого 2022 року по 17 жовтня 2022 року.

На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що він проходив службу на посадах у складі Державної кримінально-виконавчої служби, а саме в Корабельному районному відділі філії Державної установи «Центр пробації» в Миколаївській області. У зв`язку із введенням воєнного стану в Україні, постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» було передбачено особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби, виплату додаткової грошової винагороди у розмірі 30 000,00 грн на період дії воєнного стану. Водночас відповідач виплату указаної додаткової винагороди у період з 24 лютого 2022 року по 17 жовтня 2022 року не здійснював.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року залишено без руху позовну заяву та запропоновано позивачу усунути її недоліки шляхом надання суду доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду.

Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2023 року визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено цей строк; відкрито провадження в адміністративній справі.

Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2023 року залучено до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство юстиції України, також залишено без задоволення клопотання відповідача про розгляд справи з викликом сторін у судовому засіданні та клопотання про залишення у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду позовної заяви без розгляду.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.

визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, встановленої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», за період з 24 березня 2022 року по 17 жовтня 2022 року;

зобов`язано Державну установу «Центр пробації» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, встановлену постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць за період з 24 березня 2022 року по 17 жовтня 2022 року;

стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 536,80 грн (п`ятсот тридцять шість грн.80 коп.), сплачений квитанцією про сплату № 9782-7731-4133-7342 від 19 серпня 2023 року;

в решті позову відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, проаналізувавши положення постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» в редакції постанов Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року №350, від 01 липня 2022 року №754 та від 08 жовтня 2022 року №1146, дійшов висновку, що додаткова винагорода в розмірі 30 000,00 грн щомісячно виплачується:

з 24 березня 2022 року по 31 травня 2022 року - особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби, що розташовані в межах адміністративно-територіальних одиниць, на території яких надається допомога в рамках Програми «єПідтримка»;

з 01 червня 2022 року по 17 жовтня 2022 року - особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

При цьому суд першої інстанції врахував, що постанова Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року №350 повинна застосовуватися з дня опублікування - з 24 березня 2022 року. Постанова Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2022 року №1146 повинна застосовуватися до 18 жовтня 2022 року, а не з 01 вересня 2022 року, як зазначено в самій постанові.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виплату йому додаткової винагороди за період з 24 березня 2022 року по 17 жовтня 2022 року.

Відхиляючи доводи відповідача та третьої особи про те, що право на отримання додаткової винагороди мають лише ті особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які саме несуть службу в органах та установах зазначеної служби, суд першої інстанції зазначив, що поняття «несення служби», яке зазначено у пункті 1 Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», є тотожним поняттю «проходження служби». Натомість, положення пункту 1 цієї постанови не містять застережень щодо призначення додаткової допомоги виключно особам, які беруть участь в оперативних заходах, несуть варту, в тому числі в нічний час, несуть службу у наряді, тощо.

Суд першої інстанції також наголосив, що ця постанова не ставить в залежність отримання додаткової винагороди від залучення осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби від виконання завдань та заходів, спрямованих на забезпечення безпеки в умовах воєнного стану, як про це вказує відповідач.

Такі висновки суд першої інстанції сформував на основі висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 02 листопада 2023 року у справі № 160/11851/22.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Державна установа «Центр пробації» та Міністерство юстиції України подали апеляційні скарги.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що додаткова винагорода в розмірі 30 000,00 грн виплачується щомісячно:

з 24 березня 2022 року по 31 травня 2022 року особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби, що розташовані в межах адміністративно-територіальних одиниць, на території яких надається допомога в рамках Програми «єПідтримка»;

з 01 червня 2022 року по 17 жовтня 2022 року особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

Суд апеляційної інстанції врахував, що згідно з Переліком адміністративно-територіальних одиниць, на території яких платникам єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, які перебувають на обліку на відповідній території, може надаватися допомога в рамках Програми єПідтримка, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 року № 204-р, Програма єПідтримка поширюється на Миколаївську область.

Відповідно до Переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на 10 грудня 2022 року, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25 квітня 2022 року №75 (у всіх редакціях) (втратив чинність 27 грудня 2022 року) Миколаївська міська територіальна громада відносилась до громад, що розташовані в районні проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

Встановивши, що позивач належить до осіб начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що він мав право на отримання спірної додаткової винагороди у розмірі 30 000,00 грн.

Суд апеляційної інстанції не прийняв аргументи апелянта про те, що характер виконуваної позивачем роботи не передбачає призначення йому додаткової винагороди, передбаченої постановою від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», вказавши, що положення пункту 1 цієї постанови у редакції до 18 жовтня 2022 року не містять застережень щодо призначення додаткової допомоги виключно особам, які залучені до виконання завдань, передбачених Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), або особам, які несуть службу у складі наряду чергової частини, блокпосту, оперативно-пошукової групи, групи швидкого реагування; несуть службу у нічний час: несуть гарнізовану та вартову службу, тощо.

Щодо доводів апелянтів про пропуск позивачем строку звернення до суду, суд апеляційної інстанції, з посиланням на постанову Верховного Суду від 03 серпня 2023 року у справі №280/6779/22, зазначив, що строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до пункту першого глави XIX Прикінцеві положення Кодексу законів про працю України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 Кодексу законів про працю України, на строк дії такого карантину.

Суд апеляційної інстанції встановив, що карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).

З матеріалів справи суд апеляційної інстанції також встановив, що позивач звернувся до суду з цим позовом в період дії карантину, тому з урахуванням викладених положень законодавства та висновків Верховного Суду, дійшов висновку, що до позивача не застосовуються наслідки пропуску строку звернення до суду, оскільки обчислення тримісячного строку для звернення до суду починається наступного дня після припинення дії карантину.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України, покликаючись на порушення судами обох інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить їхні судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Скаржник вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме положення частини першої, другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції від 07 травня 2022 року, відповідно до якої у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком та частини п`ятої статті 122 КАС України, відповідно до якої для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

На думку скаржника, приписи частин першої, другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції від 07 травня 2022 року, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки питання грошового забезпечення позивача як майора внутрішньої служби регулюється спеціальним законодавством. Крім того, згідно з абзацом 2 пункту 2 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13 передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо). Відтак застосовною до спірних правовідносин скаржник вважає норму процесуального права, не застосовану судами, - частину п`яту статті 122 КАС України.

Також скаржник вказує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме положень пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою на період дії воєнного стану особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби, що розташовані в межах адміністративно-територіальних одиниць, на території яких надається допомога в рамках Програми «єПідтримка», виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень щомісячно. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Скаржник стверджує, що право на додаткову винагороду у розмірі 30 000,00 грн. мають лише ті особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, які саме несуть (тобто, заступають у наряд чергування тощо) службу в органах та установах зазначеної Служби, а не всі співробітники Державної установи «Центр пробації», які навіть не мають посадових завдань та обов`язків дотичних до несення служби. Виплата додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників), а тому за відсутності таких наказів, підстав для нарахування та виплати винагороди не існує.

Скаржник зауважує, що суд апеляційної інстанції, підтримуючи позицію суду першої інстанції, не вказав на практику Верховного Суду, на яку спирався, проте за змістом оскаржуваних рішень суди фактично дійшли аналогічних висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у справі № 160/11851/22 та від 18 січня 2024 року у справі № 200/297/23.

Тому скаржник уважає, що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у справі № 160/11851/22 та від 18 січня 2024 року у справі № 200/297/23.

Позиція інших учасників справи

Державна установа «Центр пробації» надала відзив на касаційну скаргу, у якому касаційну скаргу підтримує та вважає обґрунтованою, такою, що підлягає задоволенню.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 червня 2024 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації», третя особа Міністерство юстиції України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Верховного Суду (суддя: Загороднюк А.Г.) від 27 червня 2024 року зупинено виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі №400/12515/23 до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду (суддя: Загороднюк А.Г.) від 09 жовтня 2024 року призначено справу до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив службу на посадах у складі Державної кримінально-виконавчої служби.

Наказом Державної установи «Центр пробації» від 20 лютого 2023 року № 167/К майора внутрішньої служби ОСОБА_1 , старшого інспектора Корабельного районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Миколаївській, Донецькій, Луганській та Херсонській областях звільнено зі служби відповідно до пункту 5 статті 23 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» з 01 березня 2023 року.

ОСОБА_1 звернувся із заявою до відповідача, в якій просив нарахувати та виплатити йому додаткову винагороду в розмірі 30 000, 00 грн. щомісячно відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», на що відповідач листом від 15 червня 2023 року № 254/М-274/11/Ян-23 відмовив йому в задоволені заяви.

Позивач, вважаючи такі дії відповідача протиправними, звернувся до суду з цим позовом.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначені Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року № 2713-IV (далі -Закон № 2713-IV).

Відповідно до частини першої статті 14 Закону № 2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Згідно з частиною п`ятою статті 23 Закону № 2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою статті 2 Закону України «Про пробацію» від 05 лютого 2015 року № 160-VIII (далі - Закон № 160-VIII) визначено, що пробація - це система наглядових та соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених, виконання певних видів кримінальних покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого; орган пробації - це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері пробації; персонал органу пробації - працівники, які відповідно до повноважень, визначених цим Законом та іншими законами України, виконують завдання пробації.

За частиною першою статті 19 Закону № 160-VIII права, обов`язки, відповідальність, правовий та соціальний захист персоналу органу пробації визначаються Законом України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» та цим Законом.

Наказом Міністерства юстиції України від 08 грудня 2020 року №4242/5 затверджено Положення про Державну установу «Центр пробації» (далі - Положення), відповідно до пункту 1 якого Центр пробації є неприбутковою державною установою, створеною для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України з питань пробації і безпосереднього спрямування та координації діяльності уповноважених органів з питань пробації, що належить до сфери управління Мін`юсту.

Пунктом 6 Положення передбачено, що у структурі Центру пробації функціонують відокремлені структурні підрозділи (далі - Філії), до складу яких входять уповноважені органи з питань пробації. Філії не є юридичними особами та здійснюють частину делегованих функцій Центру пробації відповідно до мети (цілей), завдань та функцій.

Згідно з пунктом 7 Положення до складу Центру пробації входять працівники, які працюють за трудовим договором, та особи начальницького складу, що були переведені з Державної кримінально-виконавчої служби України.

Порядок виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України затверджено наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року № 925/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 березня 2018 року за №377/31829 (далі - Порядок № 925/5).

Згідно з пунктом 3 розділу І Порядку № 925/5 грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Абзацом першим пункту 4 розділу І Порядку № 925/5 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що грошове забезпечення виплачується особам рядового і начальницького складу, які: займають штатні посади в Департаменті з питань виконання кримінальних покарань, міжрегіональних управліннях з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, органах пробації, установах виконання покарань, слідчих ізоляторах, воєнізованих формуваннях, навчальних закладах та закладах охорони здоров`я, на підприємствах установ виконання покарань, інших підприємствах, в установах і організаціях, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

У зв`язку з військовою агресією росії проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX на всій території України введений воєнний стан.

Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX, оголошено про проведення загальної мобілізації.

На виконання Указів Президента України від 24 лютого 2022 року № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69 «Про загальну мобілізацію» Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова №168), в пункті 1 якої установив, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Згідно з пунктом 5 Постанови №168 вона набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 24 лютого 2022 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року № 350 до пункту 1 постанови Постанови №168 внесено зміни шляхом доповнення абзацу першого після слів «та поліцейським» словами «а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби, що розташовані в межах адміністративно-територіальних одиниць, на території яких надається допомога в рамках Програми «єПідтримка»».

Постановою Кабінету Міністрів України від 07 липня 2022 року № 793 в абзаці першому пункту 1 Постанови №168 слова і цифри «додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно» замінено словами і цифрами «додаткова винагорода в розмірі до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць».

Як зазначено у постановах Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року № 350 і від 07 липня 2022 року № 793, ці постанови набирають чинності з дня їх опублікування та застосовуються з 24 лютого 2022 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01 липня 2022 року № 754 «Про внесення змін до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. № 168», яка набрала чинності 08.07.2022, внесено зміни до абзацу першого Постанови № 168, зокрема: слова «які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби, що розташовані в межах адміністративно-територіальних одиниць, на території яких надається допомога в рамках Програми «єПідтримка» замінено словами «які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні)».

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2022 року № 1146 «Про внесення змін до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. № 168», яка набрала чинності 18.10.2022, внесено зміни до абзацу першого Постанови № 168, а саме:

виключено слова «а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні),» та «(крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць)»;

доповнено абзац реченням такого змісту: «Особам рядового і начальницького складу територіальних (міжрегіональних) воєнізованих формувань Державної кримінально-виконавчої служби, що залучаються Головнокомандувачем Збройних Сил до складу оперативно-стратегічного угруповання відповідної групи військ для безпосередньої участі у бойових діях або забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах проведення воєнних (бойових) дій у період здійснення зазначених заходів, виплачується додаткова винагорода в розмірі до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах».

Відповідно до Переліку адміністративно-територіальних одиниць, на території яких платникам єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, які перебувають на обліку на відповідній території, може надаватися допомога в рамках Програми «єПідтримка», затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06 березня 2022 року №204-р, Програма «єПідтримка» поширюється на Миколаївську область.

Згідно з Переліком територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на 10 грудня 2022 року, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25 квітня 2022 року № 75, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 квітня 2022 року за № 453/37789 (втратив чинність 27 грудня 2022 року) Миколаївська міська територіальна громада відносилась до громад, що розташовані в районні проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

Відповідно до підпункту 2.6 пункту 2 розділу І Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2022 року за № 1668/39004, Миколаївська міська територіальна громада з 26 лютого 2022 року по 11 листопада 2022 року відносилась до громад, на території яких велися активні бойові дії.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Спір у цій справі виник у зв`язку з невиплатою позивачу - майору внутрішньої служби, який обіймав посаду начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, додаткової винагороди, передбаченої пунктом 1 Постанови № 168, за період з 24 березня 2022 року по 17 жовтня 2022 року у розмірі 30 000 грн щомісячно.

Вирішення цього спору в судах попередніх інстанцій завершилося висновком про наявність правових підстав для виплати позивачу додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн щомісячно за період з 24 березня 2022 року по 17 жовтня 2022 року.

Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України з метою перевірки доводів скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема пункту 1 Постанови № 168, частини першої, другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції від 07 травня 2022 року, а також частини п`ятої статті 122 КАС України.

Верховний Суд, вирішуючи питання про правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також про обґрунтованість поданої касаційної скарги, зазначає таке.

Питання правових підстав для виплати додаткової винагороди особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби відповідно до пункту 1 Постанови № 168, досліджувалося Верховним Судом у постанові від 02 листопада 2023 року у справі № 160/11851/22. У подальшому висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 1 Постанови № 168 у подібних правовідносинах був підтриманий Верховним Судом у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 200/297/23, від 25 січня 2024 року у справі №520/8343/22, від 21 березня 2024 року у справі № 160/12980/22, від 28 березня 2024 року у справі № 480/1364/23, від 25 квітня 2024 року у справі № 160/10532/22, від 25 липня 2024 року у справі № 400/1895/23.

У постанові від 02 листопада 2023 року у справі №160/11851/22 Верховний Суд, де позивач - підполковник внутрішньої служби, який обіймав посаду начальника Чечелівського районного відділу філії ДУ «Центр пробації» у Дніпропетровській області - оскаржував бездіяльність Державної установи «Центр пробації» щодо ненарахування і невиплати йому винагороди, передбаченої пунктом 1 Постанови № 168 надав оцінку доводам Державної установи «Центр пробації», який уважав, що право на отримання додаткової винагороди відповідно до Постанови №168 мають лише ті особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України (зокрема і ДУ «Центр пробації»), які саме «несуть службу» в органах та установах зазначеної Служби.

Відповідаючи на такі аргументи, Верховний Суд у постанові від 02 листопада 2023 у справі №160/11851/22 зазначив, що у цьому випадку поняття «несення служби», яке зазначено у пункті 1 Постанови № 168, тотожні поняттю «проходження служби». Оскільки, законодавством визначено, що особи рядового і начальницького складу, які мають спеціальні звання, проходять службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, немає ніяких підстав вважати, що вони службу не несуть. При цьому, Суд зауважив, що положення пункту 1 Постанови № 168 не містять застережень щодо призначення додаткової допомоги виключно особам, які беруть участь в оперативних заходах, несуть варту, в тому числі в нічний час, несуть службу у наряді, тощо. Тобто, Постанова № 168 (у редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року № 350) не ставить у залежність отримання додаткової винагороди від залучення осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби від виконання завдань та заходів, спрямованих на забезпечення безпеки в умовах воєнного стану, як про це вказує відповідач.

У справі № 160/12980/22 Верховний Суд відхилив аргументи Державної установи «Центр пробації» щодо відмінності терміну «несення служби» від «проходження служби», які були обґрунтовані посиланням на пункт 5 глави 13 розділу ІІІ Порядку №925/5, оскільки розділ ІІІ під назвою «Компенсаційні виплати» містить лише 2 глави, в яких відсутнє поняття «несення служби».

Верховний Суд зазначив, що таке визначення наведене лише в підпункті 5 пункту 13 «Порядок преміювання осіб рядового і начальницького складу» розділу ІІ «Грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу» Порядку №925/5 і стосується саме преміювання. Аналіз змісту указаної норми свідчить про вузьке використання цього поняття лише в аспекті виконання службових обов`язків особами рядового і начальницького складу в нічний час, що жодним чином не стосується предмету спору у справі, що розглядається.

У справі №200/297/23 Верховний Суд констатував безпідставність доводів Державної установи «Центр пробації» про те, що за відсутності відповідних наказів командирів (начальників), на підставі яких здійснюється виплата додаткової винагороди, передбаченої пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України №168, відсутні і підстави для нарахування та виплати такої винагороди, позаяк, вказане свідчить лише про допущення протиправної бездіяльності, а не про відсутність права у позивача на таку винагороду.

Отже, застосовуючи сформований у подібних правовідносинах Верховним Судом підхід щодо застосування положень пункту 1 Постанови № 168, Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що з 24 лютого 2022 року позивач набув право на отримання додаткової щомісячної винагороди, у розмірі 30 000,00 грн, встановленої Постановою № 168:

Щодо строку звернення до суду Суд зазначає, що питання застосування частини п`ятої статті 122 КАС України у правовідносинах про виплату передбаченої пунктом 1 Постанови №168 додаткової грошової винагороди було предметом оцінки Верховного Суду у рішенні від 06 квітня 2023 року у зразковій справі №260/3564/22. У цьому рішенні вказано, що норма частини п`ятої статті 122 КАС України не підлягає застосуванню при вирішенні питання дотримання строку звернення до суду з позовами цієї категорії, якщо спірні правовідносини виникли до 19 липня 2022 року. Рішення у справі №260/3564/22 набрало законної сили 20 вересня 2023 року на підставі постанови Великої Палати Верховного Суду, якою це рішення залишено без змін.

Справа № 400/12515/23 за позовом ОСОБА_1 не відповідає усім ознакам типової справи, визначених Верховним Судом у рішенні 06 квітня 2023 року, проте наведені висновки щодо застосування норм процесуального права, які регулюють питання строку звернення до суду із позовом щодо нарахування та виплати додаткової винагороди відповідно до Постанови № 168, підлягають застосуванню до спірних правовідносин через їхню подібність.

Так, у справі № 260/3564/22 вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, а саме положення частини п`ятої статті 122 КАС України чи Кодексу законів про працю України, Верховний Суд зауважив на тому, що обов`язок держави створити умови та гарантувати можливості для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю є складовою її обов`язку щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав та свобод людини і громадянина (стаття 3, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України).

Перевіряючи дотримання позивачем строку звернення до суду із позовом у справі №260/3564/22, Суд виходив із того, що спір щодо стягнення належного позивачу грошового забезпечення (належної працівникові заробітної плати) є спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

Верховний Суд зауважив, що до 19 липня 2022 року частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України не обмежувала будь-яким строком право працівника на звернення до суду із позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Водночас після цієї дати, з огляду на внесення змін згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд зауважив про поширення дії частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

Поруч із цим, приписами частин третьої і п`ятої статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, Верховний Суд у справі №260/3564/22 дійшов висновку, що положення статті 233 Кодексу законів про працю України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України.

У постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду також сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов`язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що в судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівника.

Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що норма статті 233 Кодексу законів про працю України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

Велика Палата Верховного Суду врахувала, що існування колізії у застосуванні національними судами положень КАС України та Кодексу законів про працю України при визначені строків звернення до суду було предметом оцінки Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні «Статівка проти України» від 07 вересня 2023 року (заява №64305/12) встановив, що один і той же суд у тому ж провадженні зайняв протилежну позицію щодо встановлених законом строків, застосовних у справі заявника. Непослідовність національних судів у цьому питанні підтверджувалася тим, що вона стала підставою для конституційного провадження щодо тлумачення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України. У підсумку, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки застосування апеляційним судом процесуальних обмежень не було чітким і передбачуваним з точки зору заявника, а тому не відповідало принципу юридичної визначеності, а у поведінці заявника не було нічого, що виправдовувало б необхідність покладати на нього тягар наслідків цієї невизначеності.

Велика палата Верховного Суду констатувала, що чіткою та передбачуваною є позиція щодо необхідності застосування приписів статті 233 Кодексу законів про працю України під час визначення строків звернення до адміністративних судів для вирішення спорів, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, в тому числі і за позовами осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі.

Одночасно Велика палата Верховного Суду підкреслила, що у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права. (Див. висновки ВП ВС, наведені у пунктах 101-104 постанови від 27 червня 2024 року у справі № 990/305/23).

У підсумку Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 в чергове підтвердила, що положення статті 233 Кодексу законів про працю України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п`ятою статті 122 КАС України.

З огляду на зазначене, при вирішенні питання про строки звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору необхідно застосовувати норми статті 233 Кодексу законів про працю України.

На момент звільнення позивача зі служби, 01 березня 2023 року, діяла редакція частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, яка обмежувала строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці тримісячним строком.

Водночас слід зауважити, що пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України передбачає, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).

Позивач звернувся до суду з позовом про нарахування та виплату додаткової винагороди за період 24 лютого 2022 року по 17 жовтня 2022 року - 09 жовтня 2023 року. З урахуванням строків, визначених статтею 233 Кодексу законів про працю України. ОСОБА_1 пропустив строк звернення до суду із цим позовом.

Разом з тим, як слідує з матеріалів справи, у клопотанні про поновлення строку звернення до суду позивач вказував, що з 13 травня 2023 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України, де у військовому званні молодший лейтенант досі проходить дійсну військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді командира 1 аеромобільного взводу 3 аеромобільного батальйону. Виконання бойових завдань по здійсненню заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії на території України ускладнило його можливість своєчасно звернутися до суду з цим позовом. На підтвердження цих обставин було надано довідку військової частини НОМЕР_1 від 20 жовтня 2023 року №2569.

При цьому Верховний Суд враховує, що пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом є незначним.

З урахуванням зазначеного, Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанції про безпідставність доводів скаржника щодо недотримання позивачем місячного строку звернення до суду, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України, та про необхідність залишення цього позову без розгляду.

Висновок Суду щодо питання застосування частини п`ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах також узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 200/297/23.

У касаційній скарзі скаржник наполягає на необхідності відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у справі №160/11851/22 та від 18 січня 2024 року у справі № 200/297/23 щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 1 Постанови № 168, частини першої, другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції від 07 травня 2022 року, а також частини п`ятої статті 122 КАС України.

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).

Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі №916/2550/22).

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15 вересня 2020 року у справі №5017/1221/2012 вказала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Мотиви скаржника щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02 листопада 2023 року у справі №160/11851/22 та від 18 січня 2024 року у справі № 200/297/23 зводяться до власного суб`єктивного тлумачення характеру спірних правовідносин та його незгоди із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у зазначених постановах. Фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначених постановах доводи скаржника не містять.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права. На цьому акцентувала увагу Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку №20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява №27238/95, п.70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Інститут «overruling of precedent», який використовується у системі загального права, з метою дотримання балансу між юридичною визначеністю та розвитком права визнає за можливе не слідувати прецеденту у таких випадках: у разі зміни правових відносин або відповідних правових принципів; якщо попередній висновок суду ґрунтується на неправильному застосуванні положень закону чи прецедентів, у тому числі зумовленому їх помилковим тлумаченням, і визнаний неправильним; якщо він не діє на практиці.

З огляду на зазначене, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах послідовно керується підходом, за яким для відступу від висловлених раніше правових позицій вона повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними, необґрунтованими, неузгодженими, чи застосований у цих рішеннях підхід повинен бути очевидно застарілим унаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Ураховуючи те, що скаржник не переконливих аргументів для відступу від відповідних висновків Верховного Суду, зважаючи на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23, Суд вважає відсутніми підстави для відступу від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у справі №160/11851/22 та від 18 січня 2024 року у справі № 200/297/23.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України у цій справі, не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

За приписами частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає за належне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року - без змін.

Згідно з положеннями статті 375 КАС України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскаржуваного судового рішення або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала.

Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Зважаючи на те, що згідно з ухвалою від 27 червня 2024 року Верховний Суд зупинив виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі №400/12515/23 до закінчення її перегляду в касаційному порядку, враховуючи результати перегляду оскаржуваних судових рішень, Суд убачає підстави для поновлення їх виконання.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі №400/12515/23.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько В.М. Соколов