Історія справи

Постанова КАС ВП від 13.05.2022 року у справі №160/170/20

ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2022 року

м. Київ

справа № 160/170/20

адміністративне провадження № К/9901/33087/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року (суддя Турлакова Н.В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року (судді: Чередниченко В.Є., Іванов С.М., Коршун А.О.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (далі - відповідач, ТУ ДСА Дніпропетровської області), в якому з урахуванням уточненої позовної заяви від 05 березня 2020 року просила:

- визнати дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 рік, та дії відповідача щодо виплати винагороди за період з 01 січня 2019 року по 17 вересня 2019 року у меншому розмірі, ніж це встановлено діючим законодавством - неправомірними;

- стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 17 вересня 2019 рік.

В обґрунтування своїх вимог позивачка зазначала про те, що наказом в.о. голови Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області № 139 к-тр від 17 вересня 2019 року на підставі рішень Верховного суду, скасовано наказ № 28-К від 26 липня 2013 року про відрахування її зі штату суду та зазначено про необхідність приступити до роботи 18 вересня 2019 року. Отже, у період з 27 липня 2013 року по 17 вересня 2019 року вона не виконувала обов`язки судді у зв`язку з незаконним звільненням, а отже цей період є вимушеним прогулом, відповідно вона має право на виплату суддівської винагороди за вказаний період.

Позивачка звернулась до ТУ ДСА Дніпропетровської області з заявою, в якій зазначила про вказані обставини та просила виплатити їй суддівську винагороду за час вимушеного прогулу, однак листом від 01 листопада 2019 року їй відмовлено, з посиланням на те, що в резолютивній частині рішення Верховного Суду не зазначено про зобов`язання ТУ ДСА України в Дніпропетровській області виплатити позивачці суддівську винагороду за час вимушеного прогулу. Таким чином, відмову відповідача щодо невиплати суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року, та виплату винагороди за період з 01 січня 2019 року по 16 вересня 2019 року у меншому розмірі, ніж це встановлено діючим законодавством позивачка вважає неправомірними.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу задоволено частково.

Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року.

Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівську винагороду на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року в сумі 1263830,91 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суму судового збору в розмірі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок).

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року скасовано рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року у справі №160/170/20 в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівської винагороди на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 рік в сумі 1263830,91 грн та позов в цій частині задоволено.

Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівську винагороду на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року в сумі 1276745,62 грн, що визначена без утримання податків й інших обов`язкових платежів. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що суддівська винагорода позивачці за час вимушеного прогулу у період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року не виплачена, тому на користь позивачки підлягає стягненню сума суддівської винагороди у розмірі 1263830,91 грн. За період з 01 січня 2019 року по 17 вересня 2019 року суддівська винагорода позивачці виплачена, тому позов в цій частині задоволенню не підлягав.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції вказав на те, що вирішуючи спірні правовідносини суд першої інстанції залишив поза увагою обставини, що з 04 грудня 2018 року на підставі Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №1-7/2018 (4062/15) розмір суддівської винагороди збільшено на коефіцієнт 1,5 та не врахував цього при визначенні суми, яка підлягає виплаті позивачки за час вимушеного прогулу. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що сума, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки становить 1276745,62 грн.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

У поданій касаційній скарзі позивач з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати:

рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівську винагороду на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року в сумі 1263830,91 грн;

постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівську винагороду на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року в сумі 1276745,62 грн, що визначена без утримання податків й інших обов`язкових платежів.

Ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області задовольнити. Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року у сумі 2 967 796,60 грн.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 травня 2022 року закрито касаційне провадження №К/9901/33087/20 в частині оскарження судових рішень з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, за касаційною скаргою скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року.

Підстава касаційного оскарження рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року відповідає вимогам пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження, скаржниця зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права - пункту 10 Порядку №100 у поєднанні з положеннями статті частин першої, другої статті 135, частини другої статті 137 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ, якими гарантовано виплату суддівської винагороди у розмірі, передбаченому цим Законом та гарантовано виплату, як частини суддівської винагороди, доплати за вислугу років у розмірах, передбачених Законом від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ (на час звільнення позивачки з посади судді - Законом № 2453-VІ від 07 липня 2010 року), тобто щодо порядку застосування коефіцієнту підвищення заробітної плати у разі збільшення за час вимушеного прогулу судді відсотку доплати за вислугу років, як частину суддівської винагороди.

В свою чергу, неврахування судами першої та апеляційної інстанції при обчисленні ОСОБА_1 розміру суддівської винагороди за час вимушеного прогулу підвищення розміру надбавки до посадового окладу за вислугу років (апеляційним судом обраховано заробітну плату за час вимушеного прогулу, виходячи із 20 % надбавки за вислугу років, замість 30 %, а в подальшому - 40%; а судом першої інстанції - лише з 30%), призвело до стягнення на її користь суддівської винагороди в значно меншому розмірі, чим гарантовано нормами матеріального права, які регулюють статус судді, та призвело до порушення гарантії незалежності судді - належного матеріального забезпечення судді.

Позиція інших учасників справи

Від відповідача відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 травня 2022 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Указом Президента України від 04 листопада 2004 року ОСОБА_1 призначена строком на п`ять років суддею Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області та постановою Верховної Ради України від 09 вересня 2010 року обрана на посаду судді вказаного суду безстроково.

16 жовтня 2012 року Вища Рада Юстиції прийняла рішення № 1158/0/15-12 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області за порушення присяги.

Постановою Верховної Ради України від 23 травня 2013 року, позивачка звільнена з посади судді Довгінцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у зв`язку з порушенням присяги судді.

Наказом в.о. голови Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу № 28-К від 26 липня 2013 року позивачку відраховано зі штату суду.

19 січня 2017 року Європейського суду з прав людини ухвалив рішення у справі "Куликов та інші проти України", зокрема і за заявою ОСОБА_1 №57154/13, яким постановив, що Україна порушила: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Рішенням від 28 березня 2017 року Верховний Суд частково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , визнав протиправним та скасував рішення ВРЮ від 16 жовтня 2012 року №1158/0/15-12 в частині внесення подання до ВРУ про її звільнення з посади судді Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області за порушення присяги.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 22 листопада 2018 року залишила вказане рішення без змін.

12 березня 2019 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у справі № 800/339/17(800/376/13) задовольнив позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України, визнав протиправною та скасував постанову Верховної Ради України № 311-VII від 23 травня 2013 року "Про звільнення суддів" в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області за порушення присяги.

Зазначене рішення суду від 12 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановою від 21 серпня 2019 року залишила без змін.

Наказом в.о. голови Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області № 139 к-тр від 17 вересня 2019 року на підставі вище вказаних рішень Верховного Суду, скасовано наказ № 28-К від 26 липня 2013 року про відрахування ОСОБА_1 зі штату суду, та зазначено про необхідність приступити до роботи 18 вересня 2019 року.

Також зазначеним наказом від 17 вересня 2019 року судді Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Середньої Н.Г. з 18 вересня 2019 року встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 40% від посадового окладу відповідно до штатного розпису.

ОСОБА_1 21 жовтня 2019 року звернулась до ТУ ДСА Дніпропетровської області з заявою, в якій зазначила про вказані обставини та просила виплатити їй суддівську винагороду за час вимушеного прогулу з 26 липня 2013 року по 17 вересня 2019 ріку, з урахуванням приписів абз. 7, 8 пункт 2 Розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, який затверджено постановою КМУ від 08 лютого 1995 року №100.

Листом №2420/19 від 01 листопада 2019 року Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області повідомило позивачку, що у резолютивній частині копії рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року по справі № 800/3369/17(800/376/13), не йдеться про зобов`язання ТУ ДСА України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за час вимушеного прогулу.

Правомірність дій відповідача щодо не виплати позивачці суддівської винагороди за час вимушеного прогулу у зв`язку з поновлення на роботі є предметом спору переданого на вирішення суду.

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Згідно з частиною першою статті 133 Закону №2453-VI, суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини другої статті 133 Закону №2453-VI суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Частиною п`ятою статті 133 Закону №2453-VI встановлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям Конституційного Суду України, які вперше призначені на посаду судді, виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 5,5 відсотка за кожен рік роботи.

Частиною десятою статті 133 Закону №2453-VI передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Частиною шостою статті 19 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 06 червня 2016 року №1402-VIІІ (далі - Закон №1402-VIІІ) встановлено, що кількість суддів у суді визначає Державна судова адміністрація України за погодженням з Вищою радою правосуддя з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, визначених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону №1402-VIІІ голова місцевого суду видає на підставі акта про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади відповідний наказ.

Згідно із частинами першою, другою статті 48 Закону №1402-VIІІ суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Частиною першою статті 52 Закону №1402-VIІІ встановлено, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.

Суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Відповідно до частини 10 статті 135 Закону №1402-VIІІ суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Згідно із частиною другою статті 148 Закону №1402-VIІІ видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.

Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють:

Пунктом 2 частини третьої статті 148 Закону №1402-VIІІ встановлено, що Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України;

Статтею 149 Закону №1402-VIІІ визначено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Указ Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 року № 503/97 встановлено, що акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття (абзац 3 пункту 7).

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Верховний Суд перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає таке.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону № 108/95-ВР, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону № 108/95-ВР, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

У статті 12 Закону №108/95-ВР закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону №108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону № 108/95-ВР, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону №108/95-ВР, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону №108/95-ВР.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм.

При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України).

Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.

У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Відповідно до частини першої статті 129 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій та статус суддів» (далі - Закон №2453-VI) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" 422/96-ВР та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (чинна на час звільнення позивачки).

Згідно з частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (чинна у період вимушеного прогулу позивачки).

При цьому спеціальним Законом не врегульовано питання виплати суддівської винагороди (середнього заробітку) за час вимушеного прогулу.

Таким чином, за загальним правилом, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, застосуванню підлягають положення загального законодавства, зокрема норми трудового законодавства.

Верховний Суд зазначає, що у цьому випадку у позивачки, яку незаконно звільнено з посади судді виникає право на отримання суддівської винагороди (середнього заробітку за час вимушеного прогулу), що є підставою для застосування до цих правовідносин частини другої статті 235 КЗпП України.

На переконання колегії суддів, це відповідатиме засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприятиме дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених суддів, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Предметом касаційного оскарження у цій справі є правильність розрахунку розміру суми часу вимушеного прогулу, який підлягає сплаті позивачці.

Відповідно до матеріалів справи період вимушеного прогулу позивачки тривав з 27 липня 2013 року по 17 вересня 2019 року.

Верховний Суд зауважує, що суддівська винагорода позивачки повинна розраховуватись відповідно до приписів Порядку №100 та Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

На час звільнення позивачки з посади судді (26 липня 2013 року) діяла редакція Закону №2453-VI.

Частинами другою та третьою статті 129 Закону №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Законом України від 19 грудня 2013 року № 716-VII «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було виключено положення абзацу 5 частини третьої статті 129 Закону № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).

Відповідно до статті 8 Закону України від 06 грудня 2012 року№ 5515-VI «Про Державний бюджет на 2013 рік» установлено у 2013 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1147 гривень, з 1 грудня - 1218 гривень; у погодинному розмірі: з 1 січня - 6,88 гривні, з 1 грудня - 7,3 гривні.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що звільнення ОСОБА_1 відбулось 26 липня 2013 року, середня заробітна плата позивачки повинна обчислюватися з виплат, отриманих нею за два попередні місяці роботи, а саме: за травень - червень 2013 року.

Скаржниця у касаційній скарзі зазначає, що судом апеляційної інстанції безпідставно взято до розрахунку середньоденної заробітної плати доплату за вислугу років у розмірі 20 %, адже з 03 липня 2011 року її стаж робити становив 10 років 1 день.

Відповідно до частини п`ятої статті 133 Закону №2453-VI (чинний на час звільнення позивачки з посади судді) суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Згідно з довідкою про розмір суддівської винагороди, отриманою позивачкою за період з 01 січня 2013 року по 26 липня 2013 року від 30 вересня 2020 року № Б-с-1445 заробітна плата позивачки за травень 2013 року (18 робочих днів) становить 13764,00 грн, з них 2294,00 грн доплата з вислугу років 20%, а за червень 2013 року (19 робочих днів) - 13764,00 грн, з них 2294,00 грн доплата з вислугу років 20%, що разом становить 27528,00 грн.

Надбавки за вислугу років у розмірі 20% встановлено наказом №7-к від 11 січня 2012 року (т.1, а.с.232, 240), що підтверджується розрахунковими листами за травень та червень 2013 року (т.1, а.с.234,235) та даними щодо розрахунку стажу позивачки (т.1, а.с.236 б).

Позивачка у касаційній скарзі указує на те, що судами попередніх інстанцій невірно зроблено розрахунок середньоденної заробітної плати, тому що до посадового окладу 11470,00 грн має бути додано 30% доплати за вислугу років, замість 20%, які зазначено у довідці від 30 вересня 2020 року № Б-с-1445.

Верховний Суд вказує на те, що суди при розрахунку часу вимушеного прогулу використовують дані, які містяться у первинних документах бухгалтерського обліку. У цьому випадку це довідка ТУ ДСА в Дніпропетровській області від 30 вересня 2020 року № Б-с-1445 та банківські виписки. При розрахунку середньоденної заробітної плати суд не може змінювати та визначати інші суми, аніж ті, що були зазначені у довідці та банківській виписці.

Питання визначення стажу роботи та розмір доплати за вислугу років на час звільнення позивачки не є предметом цього позову, тому Верховний Суд зазначає, що судом апеляційної інстанції вірно взято вихідні дані для розрахунку часу вимушеного прогулу позивачки, які зазначені у довідці ТУ ДСА в Дніпропетровській області від 30 вересня 2020 року №Б-с-1445 та в розрахункових листах.

Таким чином розрахунок середньоденного заробітку, який наведено позивачкою у касаційній скарзі є необґрунтованим, тому що позивачкою для розрахунку середньоденного заробітку та визначення суддівської винагороди безпідставно застосовано доплату за вислугу років 30%.

Щодо розрахунку суми суддівської винагороди (середнього заробітку за час вимушеного прогулу), яку позивачка збільшує шляхом збільшення суми посадового окладу сумою доплати за вислугу років, Верховний Суд зазначає таке.

За змістом положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Перелік доплат до посадового окладу, визначений у частині другій статті 133 Закону №2453-VI.

Отже, цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці.

Водночас, указаним вище Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким "суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу", для цілей застосування окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, зі змінами, а саме:

- частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду;

- частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації;

- частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

Конституційний Суд України зазначив, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів. Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 для цілей застосування окремих положень Закону № 1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України.

В аспекті зазначеного слід наголосити, що ОСОБА_1 до 04 грудня 2018 року не здійснювала правосуддя в Довгинцівському районному суді міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.

Однак, рішенням Конституційного суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 не надано офіційного тлумачення норм закону з приводу того, коли суддя був незаконно звільнений та за рішенням суду приступив до здійснення правосуддя, а також включення до розрахунку часу вимушеного прогулу надбавки за вислугу років у такому випадку.

Таким чином, спірні правовідносини не стосуються випадків, у яких застосування частини десятої статті 133 Закону №2453-VІ визнано неконституційними.

До того ж, відповідно до частини десятої статті 135 Закону №1402 суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Верховний Суд зауважує про те, що суб`єкт владних повноважень при реалізації управлінської функції має забезпечити дотримання положень чинного закону.

Як випливає з практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 170).

За таких обставин, судом апеляційної інстанції зроблено вірний висновок про те, що позивачка не мала права на збільшення суми посадового окладу, сумою доплати за вислугу років.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що судом першої інстанції в частині залишеній без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року та судом апеляційної інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено спір у відповідності з нормами матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи, внаслідок чого касаційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині залишеній без змін та рішення суду апеляційної інстанції - без з мін.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року в частині залишеній без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року залишити без змін та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

судді Л.О. Єресько

В.М. Соколов