Історія справи

Ухвала КАС ВП від 02.07.2018 року у справі №820/5854/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 березня 2020 року

Київ

справа № 820/5854/17

адміністративне провадження № К/9901/54605/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 820/5854/17

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018 року, ухвалене суддею Мельниковим Р.В.

та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2018 року, ухвалену колегією у складі суддів: головуючого судді Старостіна В.В., суддів Рєзнікової С.С., Бегунца А.О.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У грудні 2017 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (надалі - відповідач, ГУ ДМС України в Харківській області), в якому просив суд:

1.1. скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28 листопада 2017 року №267;

1.2. зобов`язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти стосовно нього рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Ірану та 28 листопада 2017 року звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте 28 листопада 2017 року отримав повідомлення ГУ ДМС України в Харківській області № 65 від 28 листопада 2017 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке видано на підставі наказу від 28 листопада 2017 року № 267. На думку позивача, наказ відповідача від 28 листопада 2017 року № 267 є протиправним, незаконним та таким, що порушує права позивача.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

4. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов`язані із релігійними переконаннями заявника та ситуацією загибелі людини, яка використала його транспортний засіб, через які, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни. Цим доводам була надана оцінка судами усіх трьох інстанцій під час оскарження заявником відмови відповідача у наданні статусу попереднього разу. Суди вказали, що позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих його побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки, прийнятого відповідачем рішення.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

5. 26 червня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 про скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018 року та постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2018 року у справі № 820/5854/17, в якій скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28 листопада 2017 року №267 про відмову в прийнятті заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 .

6. Касаційна скарга скаржника обґрунтована тим, що при прийнятті наказу про відмову в прийнятті заяви про вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач взагалі не досліджував оновленої інформації, яка підтверджує обгрунтованість побоювань позивача стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою в країні його громадянської належності.

7. 26 червня 2018 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Білоус О.В., суддів Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

8. Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою.

9. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2019 року, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 06 червня 2019 року № 639/0/78-19 у зв`язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Білоуса О.В. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20.05.2019 № 14), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

10. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 12 березня 2020 року дана касаційна скарга була прийнята до провадження, закінчено підготовчі дії призначено її до розгляду в порядку письмового провадження у відповідності до вимог пункту 5 частини 1 статті 340 та статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Позиція інших учасників справи

11. Від відповідача відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

12. ОСОБА_1 , громадянин Ісламської Республіки Іран, 28 листопада 2017 року звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

13. У цій заяві заявник покликався на неможливість повернення до Ірану у зв`язку з тим, що він не є мусульманином, оскільки прийняв християнську релігію, що є загрозою для його життя та свободи на батьківщині. Також позивачем вказано на те, що він має побоювання повертатися до Ірану у зв`язку з тим, що на його мотоциклі загинув хлопець та заявник за це буде підданий смертній карі.

14. Позивачем 28 листопада 2017 року отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 65 від 28 листопада 2017 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15. Підставою прийняття такого повідомлення відповідачем вказано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 28 листопада 2017 року №267.

Позиція Верховного Суду

Джерела права й акти їх застосування

16. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

17. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

18. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

19. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

20. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

21. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

22. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

23. Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

24. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

25. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

27. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

28. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

29. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

30. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Оцінка Верховного Суду висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

31. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ» (далі - Закон № 460-IX).

32. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX, касаційний розгляд справи буде здійснюватися в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

33. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

34. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

35. Згідно частини 3 статті 211 КАС України (в редакції чинній до 15.12.2017) підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права, що кореспондує нормі частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15.12.2017).

36. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді справи документів заявника перевірити обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої що носить характер зловживання.

37. У цій справі з наявної в матеріалах справи копії особової справи №2017КН/о-77 громадянина ОСОБА_1 судами попередніх інстанцій встановлено, що однією з підстав неможливості повернутися до Ірану заявник визначає те, що у разі його повернення на батьківщину він буде підданий смертній карі за те, що на його мотоциклі загинув хлопець та заявник є відповідальним за це. Також заявником вказано, що він не може повернутись до Ірану, оскільки не є мусульманином, після прийняття християнської релігії та це є загрозою для його життя та свободи на батьківщині.

38. В якості підстави прийняття оскаржуваного у даній справі наказу від 28 листопада 2017 року №267 відповідач послався на частину 6 статті 5 Закону № 3671-VI, а саме центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

39. Судами попередніх інстанцій встановлено, що вперше за захистом в Україні позивач звернувся до Управління міграційної служби України в Харківській області 05 травня 2008 року. Наказом від 23 травня 2008 року №62-о заявнику було відмовлено у в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

40. Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся до Державного комітету України у справах національностей та релігії, який рішенням від 04 вересня 2008 року №240 відхилив скаргу заявника.

41. Не погодившись з вказаним рішенням позивач звернувся із позовом до Харківського окружного адміністративного суду, який постановою від 05 листопада 2009 року №2а-55/09/2070 відмовив у задоволенні позову. Вказане судове рішення було оскаржено позивачем в апеляційному порядку. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2010 року залишив апеляційну скаргу заявника без задоволення. Вказані судові рішення заявником були оскаржені до Вищого адміністративного суду України, який ухвалою від 27 листопада 2012 року залишив касаційну скаргу заявника без задоволення, а рішення судів без змін.

42. Вдруге, позивач звернувся за захистом в Україні до ГУ ДМС у Харківській області 17 липня 2014 року. Державною міграційною службою України було прийнято рішення №578-15 від 07 вересня 2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктом 1 чи пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI відсутні.

43. Позивач вказане рішення оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року у справі №820/10335/15 задоволено позов позивача; скасовано рішення Державної міграційної служби України від 07 вересня 2015 року №578-15; зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

44. Відповідно до частини 10 статті 12 Закону № 3671-VI та на виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду, рішенням Державної міграційної служби України від 14 січня 2016 року №3-16, зобов`язано ГУ ДМС України у Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , у зв`язку з чим наказом ГУ ДМС України в Харківській області прийнято рішення про повторний розгляд заяви позивача.

45. В подальшому, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI рішенням Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року №198-16, позивачу було повторно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 13 Закону № 3671-VI.

46. Позивач оскаржив вказане рішення до Харківського окружного адміністративного суду. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2016 у справі № 820/2394/16 позов задоволено; скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року №198-16; зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

47. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задоволено; постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2016 ороку по справі №820/2394/16 скасовано; прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

48. Позивач, не погодившись з вказаним судовим рішенням звернувся із касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України, проте ухвалою від 13 січня 2017 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії.

49. Водночас, як встановили суди попередніх інстанцій, повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов`язані із релігійними переконаннями заявника та ситуацією загибелі людини, яка використала його транспортний засіб, через які, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни.

50. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13 січня 2017 року у справі №820/2394/17 зазначений висновок суду стосовно того, що у разі повернення до країни свого походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року № 198-16 є таким, що прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

51. За такого правового регулювання та обставин справ, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що підстави викладені у заяві від 28 листопада 2017 року схожі з підставами, які були вказані у попередніх заявах. При цьому, не встановлено нових обставин, які дають підстави для розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

52. За таких обставин, Верховний Суд вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанції у цій справі постановлено з додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для його скасування відсутні.

53. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

54. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

55. Доводи та аргументи ОСОБА_1 зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

56. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

57. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

58. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

59. На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскаржених рішень судів першої та апеляційної інстанції відсутні.

60. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат.

61. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду