Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 520/1607/2020

адміністративне провадження № К/9901/9764/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Білак М.В., Загороднюка А.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року (суддя Мороко А.С.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року (головуючий суддя - Мельнікова Л.В., судді: Бегунц А.О., Рєзнікова С.С.) у справі № 520/1607/2020 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Харківській області про скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У лютому 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держпраці у Харківській області (далі - відповідач), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 01 липня 2019 року № 1167 «Про зміну істотних умов державної служби»;

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 03 грудня 2019 року № 08-03/382, яким ОСОБА_1 звільнено з державної служби;

- поновити позивача на посаді начальника відділу АПК та СКС Головного управління Держпраці у Харківській області з дати звільнення;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дня звільнення з посади по день поновлення;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн завдану моральну шкоду.

На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив про те, що його звільнення відбулось з численними порушеннями норм Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII) та Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Так, на думку позивача, відповідачем не дотримано порядок вивільнення у зв`язку зі зміною істотних умов державної служби, передбачений статтею 43 Закону № 889-VIII та загальний порядок вивільнення працівників, визначений статтею 49-2 КЗпП України, не вирішено питання переважного права позивача на залишення на роботі. Більше того, змін істотних умов праці не відбулось, адже згідно з наказом відповідача від 01 липня 2019 року № 1167 скорочена лише його посада. Крім того, за фактом незаконного недопуску позивача у приміщення Головного управління Держпраці у Харківській області ним було подано заяву до правоохоронних органів, на підставі якої було відкрито кримінальне провадження. Зважаючи на вказані обставини ОСОБА_1 уважає, що спірні накази відповідача є протиправним та підлягають скасуванню, а він поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також позивач просить стягнути з відповідача моральну шкоду, завдання якої зумовлено тим, що після незаконного звільнення він за станом здоров`я отримав інвалідність.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року, позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держпраці у Харківській області від 03 грудня 2019 року № 08-03/382, яким ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу нагляду в АПК та СКС у зв`язку зі скороченням посади державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду в АПК та СКС Головного управління Держпраці у Харківській області з 03 грудня 2019 року.

Стягнуто з Головного управління Держпраці у Харківській області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 04 грудня 2019 року по 29 липня 2020 року включно.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду в АПК та СКС Головного управління Держпраці у Харківській області, а також в частині стягнення середнього заробітку в межах одного місяця допущено до негайного виконання.

Прийняте рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідачем не вчинено належних дій щодо попередження про наступне вивільнення з метою працевлаштування позивача, з урахуванням його переважного права на залишення на роботі, кваліфікаційних вимог до посади.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд першої інстанції керувався приписами частини другої статті 235 КЗпП України, відповідно до якої при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Водночас, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держпраці у Харківській області від 01 липня 2019 року № 1167 «Про зміни істотних умов державної служби», Харківський окружний адміністративний суд виходив з того, що надання оцінки обґрунтованості проведення змін у структурі апарату та штатному розписі установи, за умов наявності заявленої необхідності в її оптимізації та покращення роботи з боку керівника, якому це право надано, не є повноваженнями суду, а зачіпає саме дискреційні повноваження відповідача, у які суд втручатися не повинен.

Також суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди, оскільки позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, а судом таких фактів при розгляді справи по суті не встановлено.

Другий апеляційний адміністративний суд у повній мірі погодився з наведеною позицією суду першої інстанції та залишив його рішення від 29 липня 2020 року без змін.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій ставить питання про скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держпраці у Харківській області від 01 липня 2019 року № 1167 «Про зміни істотних умов державної служби» та стягнення моральної шкоди. Скаржник просить ухвалити у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Підставами касаційного оскарження скаржник визначив пункти 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Так, у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 серпня 2020 року у справі № 591/3069/16-а, від 31 липня 2019 року у справі № 804/2613/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 817/280/16, від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 та від 26 лютого 2019 року у справі № 802/721/18-а. Скаржник уважає, що викладені у названих постановах суду касаційної інстанції висновки підлягали застосуванню судами першої та апеляційної інстанції у контексті надання правової оцінки наказу Головного управління Держпраці у Харківській області від 01 липня 2019 року № 1167. На думку позивача, висновки Верховного Суду підтверджують необхідність скасування рішення спірного наказу відповідача, як юридичної підстави його звільнення.

Окрім цього скаржник зазначає про неефективність судового захисту його порушених прав, оскільки заявлені у даному позові вимоги є взаємопов`язаними. Відтак, поновлення позивача на посаді, яку він займав до звільнення, захищало б його права тільки у разі визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 01 липня 2019 року № 1167. Між тим, одразу після поновлення на роботі ОСОБА_1 було вручено повідомлення про вивільнення. Отже, на думку скаржника, якщо суд уважав, що підстави для визнання протиправним наказу відповідача від 01 липня 2019 року № 1167 відсутні, то повинен був поновити ОСОБА_1 на аналогічній посаді, якою є посада керівника новоутвореного відділу.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, то скаржник зауважує, що наказ Головного управління Держпраці у Харківській області від 01 липня 2019 року № 1167 підлягає визнанню протиправним та скасуванню з підстав невідповідності постанові Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 року № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій». Водночас, висновок Верховного Суду щодо вирішення питання про відповідність наказу про реорганізацію без затвердження штатного розпису вимогам нормативно-правових актів відсутній.

Також у касаційній скарзі позивач висловлює незгоду з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, посилаючись на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 та постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц. Скаржник уважає, що якщо суд визнав протиправним і скасував наказ про звільнення, тим самим підтвердив факт незаконних дій відповідача, то наявні й підстави для стягнення моральної шкоди.

Ухвалою від 06 квітня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

У відзиві Головне управління Держпраці у Харківській області просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити в силі рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держпраці у Харківській області від 01 липня 2019 року № 1167 «Про зміни істотних умов державної служби» та стягнення моральної шкоди.

Означену позицію відповідач мотивує тим, що надання оцінки обґрунтованості проведення змін у структурі апарату та штатному розписі установи, за умов наявності заявленої необхідності в її оптимізації та покращення роботи з боку керівництва, якому це право надано, не є повноваженнями суду, а зачіпає виключно дискреційні повноваження сторони відповідача, у які суд втручатися не повинен.

Відносно позовних вимог про стягнення моральної шкоди відповідач наголошує, що позивач не довів наявність причинного зв`язку між станом його здоров`я та незаконним звільненням.

Ухвалою від 27 січня 2022 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у попередньому судовому засіданні на 31 січня 2022 року.

31 січня 2022 року розгляд справи не відбувся, у зв`язку з перебуванням у відпустці судді-доповідача Соколова В.М.

Ухвалою від 07 лютого 2022 року справу призначено до розгляду у попередньому судовому засіданні на 08 лютого 2022 року.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Відповідно до відомостей трудової книжки серії НОМЕР_1 , 24 листопада 2015 року ОСОБА_1 призначено на посаду головного державного інспектора відділу нагляду в АПК та СКС Головного управління Держпраці у Харківській області; а 10 лютого 2016 року - на посаду начальника відділу нагляду в АПК та СКС Головного управління Держпраці у Харківській області.

03 грудня 2019 року ОСОБА_1 вручено попередження про наступне вивільнення, в якому зазначено, що у зв`язку із змінами істотних умов державної служби, в організації виробництва і праці, відповідно до наказу Головного управління Держпраці у Харківській області № 1167 від 01 липня 2019 року, введено в дію з 01 вересня 2019 року новий штатний розпис Головного управління Держпраці у Харківській області; попереджено про скорочення посади начальника відділу нагляду в АПК та СКС, яку позивач обіймав. У зв`язку з чим, ОСОБА_1 запропоновано наявні вакансії до кваліфікації та фахового досвіду: головного державного інспектора відділу нагляду в машинобудуванні, енергетиці, в АПК та СКС, головного державного інспектора відділу нагляду на виробництві і на об`єктах підвищеної небезпеки, в будівництві, котлонагляді, на транспорті та зв`язку.

03 грудня 2019 року т.в.о. першого заступника начальника Головного управління Держпраці у Харківській області винесено наказ № 08-03/382 «Про звільнення ОСОБА_1 », яким звільнено позивача з посади начальника відділу нагляду в АПК та СКС Головного управління Держпраці у Харківській області, 03 грудня 2019 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису і відмовою від переведення на іншу посаду відповідно до пункту 1 частини першої статті 89 Закону № 889-VIII, пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Підставою для винесення вказаного наказу зазначено наказ Головного управління Держпраці у Харківській області № 1167 від 01 липня 2019 року «Про зміни істотних умов державної служби», штатний розпис на 2019 рік Головного управління Держпраці у Харківській області з 01 вересня 2019 року, ознайомлення з попередженням про наступне вивільнення ОСОБА_1 .

Вважаючи вказані накази та своє звільнення протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (зокрема, рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

У розрізі заявлених позовних вимог і підстав касаційного оскарження Верховний Суд зауважує, що в силу вимог статті 341 КАС України переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. У зв`язку з цим, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року та постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року переглядаються лише в тій частині, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено та, відповідно, з якою він не погоджується.

Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Механізм захисту трудових прав працівників, що включає в себе, зокрема право на працю, та способи захисту прав працівників визначає КЗпП України.

Так, однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Отже, розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.

За змістом частини третьої статті 64 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Частиною другою статті 65 ГК України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.

При цьому саме втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Згідно з позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18 (провадження № 61-393св19), від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17 (провадження № 61-8393св20), суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.

Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу з огляду на те, що у постановах від 28 березня 2019 року у справі № 755/3495/16-ц (провадження № 61-1350св17) та від 22 січня 2020 року у справі № 451/706/18 (провадження № 61-17296св19) Верховний Суд, окрім зазначеного вище, зазначив, що не є належним способом захисту оскарження працівником рішення про визначення структури підприємства чи установи, про зміну в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, оскільки прийняття такого рішення є виключною компетенцією власника такого підприємства чи установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємством чи установою. Правом працівника залишається оспорювати власне саме правомірність його звільнення.

Наведена правова позиція застосована Верховним Судом також у постановах від 10 та 18 березня 2020 року у справах № 822/364/17, № 640/7652/19 відповідно.

Доводи скаржника про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 серпня 2020 року у справі № 591/3069/16-а, від 31 липня 2019 року у справі № 804/2613/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 817/280/16, від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 та від 26 лютого 2019 року у справі № 802/721/18-а, колегія суддів уважає необґрунтованими з наступних підстав.

По-перше, у справі № 802/721/18-а предметом судового контролю були дії Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області щодо відмови у наданні особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Тобто, вказана справа не відноситься до категорії справ щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Відповідно, постанова Верховного Суду від 26 лютого 2019 року не містить висновків, які б підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

По-друге, у справах № 817/280/16, № 804/2613/16 та № 808/2741/16 предметом оскарження були накази про звільнення з одночасною вимогою про поновлення на роботі, а не накази про зміну істотних умов державної служби. Відповідно, у цих справах Суд не робив жодних правових висновків, які стосуються рішень суб`єктів владних повноважень щодо скорочення штату та чисельності працівників.

По-третє, у справі № 591/3069/16-а дійсно, з-поміж іншого, оскаржувався наказ про затвердження структури апарату та виконавчих органів Сумської міської ради, їх загальної чисельності. У задоволенні позовних вимог щодо скасування означеного наказу суди першої та апеляційної інстанцій відмовили. Між тим, у даній справі Верховний Суд переглядав судові рішення лише у частині позовних вимог, які судами були задоволені. Відтак, постанова Верховного Суду від 06 серпня 2020 року у справі № 591/3069/16-а не містить правових висновків щодо вищевказаного наказу Сумської міської ради.

За таких обставин, аргументи заявника касаційної інстанції щодо неврахування судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях висновків Верховного Суду у названих справах є безпідставними, адже в указаних постановах Суд не викладав правову позицію, яка могла бути застосована до спірних правовідносин.

Щодо висновків судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди колегія суддів звертає увагу на таке.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Приписами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52).

Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (п. 57).

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, дійшли висновку про те, що позивачем не доведено, в чому безпосередньо полягає завдана йому моральна шкода, та з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

У контексті зазначеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 9 КАС України, якою визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відтак, ураховуючи положення статей 72- 74 77- 78 КАС України, колегія суддів зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Понад те, як правильно зауважив апеляційний суд, надана позивачем медична документація посвідчує лише стан його здоров`я. Жодних даних про наявність причинного зв`язку між наявним станом здоров`я та негативними емоціями внаслідок незаконного звільнення у цій медичній документації не наведено. Інших доказів з цього приводу судам першої та апеляційної інстанцій позивач не надав.

Отже, зважаючи на те, що позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, та не доведено причинно-наслідковий зв`язок з предметом позову, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення судів попередніх інстанцій у частині, переглянутій Верховним Судом, ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 КАС України Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2021 року у справі № 520/1607/2020 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов М.В. Білак А.Г. Загороднюк