Історія справи

Ухвала КАС ВП від 21.12.2018 року у справі №263/16220/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 березня 2019 року

Київ

справа №263/16220/17

адміністративне провадження №К/9901/548/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., судді Мороз Л.Л., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 263/16220/17

за позовом ОСОБА_3

до Маріупольської міської ради

про визнання рішення протиправним, його скасування та зобов'язання вчинити дії,

за касаційною скаргою Маріупольської міської ради

на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 серпня 2018 року (у складі судді Скрипниченко Т.І.) та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року (у складі колегії суддів: Сіваченка І.В., Блохіна А.А., Шишова О.О.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В грудні 2017 року ОСОБА_3 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Маріупольської міської ради (далі також - відповідач) про визнання бездіяльності щодо не розгляду його клопотання від 07 серпня 2017 року про надання дозволу на розробку землеустрою на відведення земельної ділянки для індивідуального будівництва неправомірною та про зобов'язання вчинити дії.

В обґрунтування позову зазначив, що він є учасником бойових дій. 07 серпня 2017 року звернувся до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням відповідача від 28 лютого 2018 року № 7/28-2538 було відмовлено у задоволенні клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Посилаючись на частину другу статті 19 Конституції України, пункт 14 статті 121 Земельного кодексу України (далі - ЗК УКраїни), частину шосту статті 118 ЗК України, вважає таке рішення протиправним, що порушує конституційні права позивача на приватизацію земельної ділянки, право позивача як учасника бойових дій на першочергове забезпечення земельною ділянкою для індивідуального житлового будівництва, тому таким, що підлягає скасуванню, оскільки у відповідача немає правових підстав для відмови у задоволенні клопотання позивача.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року, позовні вимоги задоволені частково.

Визнано рішення Маріупольської міської ради № 7/28-2538 від 28 лютого 2018 року щодо відмови у наданні позивачу ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 протиправним та скасовано його.

Зобов'язано Маріупольську міську раду повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1.

Постановляючи зазначене рішення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, оцінюючи у сукупності встановлені обставини і перевіривши наявні в матеріалах справи докази, дійшов висновку про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надіслана на адресу суду 28 грудня 2018 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 січня 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Коваленко Н.В. та Мороз Л.Л.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 263/16220/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 05 березня 2019 року.

Одночасно з касаційною скаргою було заявлено клопотання про зупинення виконання рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 серпня 2018 року, в задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2019 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що 07 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до міського голови міста Маріуполя Бойченка В.С. з клопотанням про відведення земельної ділянки площею від 0,09 га до 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. Земельна ділянка розташована на вул. Маркелова в місті Маріуполь.

Відповідно посвідчення серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 є учасником бойових дій. Також у довідці, виданою Національною гвардією України, військова частина 3057, від 31 липня 2017 року № 304, зазначено, що ОСОБА_3 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції.

За результатами звернення ОСОБА_3 від 07 серпня 2017 року, Управлінням земельних відносин Маріупольської міської ради, 14 серпня 2017 року надано відповідь № П-13171-11-1.1.2, де зазначено, що надання у власність земельних ділянок здійснюється у порядку, визначеному статтею 118 ЗК України. Відповідно до рішення Маріупольської міської ради від 28 липня 2016 року №7/9-517, до переліку адміністративних послуг, які надаються через Центр адміністративних послуг міської ради та його територіальний відділ належить «Рішення міської ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі її у власність». З метою винесення на розгляд сесії Маріупольської міської ради питання про надання згоди на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1, необхідно звернутися до Центру надання адміністративних послуг за адресою: м. Маріуполь, проспект Миру, 107.

Рішенням Маріупольської міської ради від 28 лютого 2018 року № 7/28-2538 ОСОБА_3 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтованою площею від 0,09 га до 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1, рішення мотивовано тим, що розглянувши клопотання громадянина ОСОБА_3, керуючись статтею 12 ЗК України, статтями 26, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», враховуючи висновок Головного управління містобудування та архітектури міської ради, міська рада вирішили відмовити у наданні зазначеного дозволу.

У висновку Головного управління містобудування та архітектури Маріупольської міської ради від 13 вересня 2017 року № 06-03-06/153-05 про погодження місця розташування об'єкта (адреса: вул. Маркелова, б/н у Приморському районі м. Маріуполя Донецької області) зазначено, що відповідно до наданих графічних матеріалів прошена земельна ділянка розташована в охоронній зоні метеомайданчику морської гідрометеорологічної станції м. Маріуполя, визначеної рішенням Виконавчого комітету Жданівської міської ради народних депутатів від 18 квітня 1984 року № 162/5. Відповідно до пункту 6.3.19 Зонінгу в охоронних зонах гідрометеорологічних станцій забороняється будівництво та розміщення будь-яких споруд та інших об'єктів, висаджування дерев і чагарників, тощо.

Відповідно до державного акту на право постійного користування землею, Донецькому обласному центру по гідрометеорології Маріупольською міською радою надано у постійне користування 0,1397 га землі по вул. Усурійській на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради від 21 травня 1997 року № 144/1.

Згідно відповіді ГУ ДСНС у Донецькій області від 14 лютого 2018 року № 12/03/760, будь-яких клопотань про встановлення межі метеомайданчика морської гідрометеорологічної станції м. Маріуполя до Маріупольської міської ради не надавалось.

За відповіддю ДСНС від 10 липня 2018 року № 02-10584/29 на звернення ОСОБА_3 зазначено, що відповідно до наказу ДСНС від 12 серпня 2014 року № 464 «Про затвердження Переліку реперних кліматичних станцій ДСНС України» відділ метеорологічних і морських спостережень та інформації Маріупольської ГМО Донецького РЦГМ, який працює за програмою метеорологічної станції другого розряду та морської гідрометеорологічної станції першого розряду, не входить до Переліку РКС ДСНС України. Донецький РЦГМ має Державний акт на право постійного користування землею від 25 липня 1997 року загальною площею 0,1397 га. В обрисах земельної ділянки охоронну зону не вказано.

Згідно з пунктом 6.3.19 Плану зонування території міста Маріуполь навколо метеорологічних станцій встановлюється охорона зона 200 метрів відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про гідрометеорологічну діяльність», Порядку встановлення охоронних зон навколо об'єктів, призначених для гідрометеорологічних спостережень та інших видів гідрометеорологічної діяльності та режим їх використання, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 року № 2262, зокрема забороняється будівництво та розміщення будь-яких споруд та інших об'єктів.

Відповідно до довідки ДСНС Донецького регіонального центру з гідрометеорології від 03 жовтня 2017 року № 23/01/683 на запит ОСОБА_8, гідрометеорологічні спостереження у м. Маріуполі проводяться згідно Настанови гідрометеорологічним станціям і постам, згідно Постанови КМУ № 2262 від 11 грудня 1999 року відстань від об'єктів, на якій проходить межа охоронної зони встановлена 200 м, ці вимоги забудовники не завжди витримують. На території охоронної зони дозволяється вести господарську діяльність, якщо вона не суперечить вказаним вище вимогам та заявник може здійснювати приватне будівництво одноповерхове, не порушуючи вимоги Настанов гідрометеорологічним станціям та Постанови КМУ від 11 грудня 1999 року № 2262.

Судом встановлено, що на час розгляду позовних вимог спірна земельна ділянка за адресою м. Маріуполь, вул. Маркелова відноситься до земель комунальної власності міста Маріуполь, є вільною, що також підтверджено і переглянутими в судовому засіданні відеоматеріалами та фотознімками, наданими позивачем.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанцій незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, частково задоволено позовні вимоги. Зокрема, посилається на те, що судами попередніх інстанцій не прийнято до уваги рішення Маріупольської міської ради від 21 лютого 2012 року № 6/16-1558, яким затверджено генеральний план міста Маріуполя, рішення Маріупольської міської ради від 18 червня 2013 року № 6/28-3210, яким затверджено План зонування території (зонінг) міста Маріуполя. Крім того, зазначає, що оспорюване рішення Маріупольської міської ради обумовлене тим, що згідно висновку Головного управління містобудування та архітектури Маріупольської міської ради від 13 вересня 2017 року № 06-03-06/153-05 земельна ділянка розташована в охоронній зоні метеомайданчику морської гідрометеорологічної станції м. Маріуполя визначеної рішенням Виконавчого комітету Жданівської міської ради народних депутатів від 18 квітня 1984 року №162/5. Також зазначає, що судами не враховано лист Донецького регіонального центру з гідрометеорології від 03 жовтня 2017 року № 23/01/627, яким повідомлено, що на території м. Маріуполя знаходиться гідрометеорологічна обсерваторія, фахівці якої проводять гідрометеорологічні спостереження.

При цьому, у касаційній скарзі відповідач зазначає, що твердження судів щодо необґрунтованості спірного рішення не знаходить свого підтвердження оскільки в тексті рішення зазначено підставу відмови, а саме: висновок Головного управління містобудування та архітектури Маріупольської міської ради від 13 вересня 2017 року № 06-03-06/153-05.

11 лютого 2019 року на адресу суду надійшов відзив позивача на касаційну відповідача, в якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 серпня 2018 року та постанова Першого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож суди попередніх інстанцій мали з'ясувати, зокрема, чи було оскаржуване рішення Маріупольської міської ради здійснене, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури.

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно частини першої статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту б) частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Стаття 116 ЗК України передбачає, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Учасникам бойових дій (до яких відносяться особи, визначені статтями 5, 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») надаються відповідно до статті 12 (пункт 14) Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» серед інших, такі пільги: першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року справі № 21-358а13 та в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб'єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

Як встановлено судами попередніх інстанцій із змісту оспорюваного рішення відповідача, обґрунтування прийнятого рішення по клопотанню позивача не містить визначених частиною сьомою статті 118 ЗК України підстав для відмови у задоволенні заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та вмотивованої відмови у його наданні, що є порушенням вказаної норми ЗК України.

Згідно з вимогами частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, що і було зроблено позивачем в частині позовних вимог.

Відповідно до вимог частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, чого не було зроблено відповідачем.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що посилання відповідача в касаційній скарзі на висновок Головного управління містобудування та архітектури Маріупольської міської ради від 13 вересня 2017 року № 06-03-06/153-05, рішення Маріупольської міської ради від 21 лютого 2012 року № 6/16-1558, яким затверджено генеральний план міста Маріуполя та рішення Маріупольської міської ради від 18 червня 2013 року № 6/28-3210, яким затверджено План зонування території (зонінг) міста Маріуполя як на обґрунтування прийнятого рішення, є безпідставним, оскільки, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій в осорюваному рішенні відповідачем не наведено мотивування прийнятого рішення у відповідності до вимог статті 118 ЗК України та статті 2 КАС України.

При цьому Верховний Суд погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, ще раз підкреслює, що оспорюване рішення відповідача не містить визначених частиною сьомою статті 118 ЗК України підстав для відмови у задоволенні заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та вмотивованої відмови у його наданні. Зазначена обставина є цілком достатньою для скасування такого рішення відповідача із зобов'язанням останнього повторно розглянути відповідне звернення позивача, відтак, давала місцевому суду підстави не надавати детальну оцінку доводам, висловленим у запереченнях відповідача проти позову.

За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судами попередніх інстанцій, що позовні вимоги позивача про визнання протиправним та скасування спірного рішення відповідача, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Враховуючи викладене та оцінюючи у сукупності встановлені обставини і перевіривши наявні в матеріалах справи докази, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права особи, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цього судового рішення) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Маріупольської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 серпня 2018 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: Н.В. Коваленко

Л.Л. Мороз