Історія справи

Постанова КАС ВП від 03.08.2023 року у справі №260/194/19
Ухвала КАС ВП від 30.09.2020 року у справі №260/194/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 260/194/19

адміністративне провадження № К/9901/23089/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Жука А.В.,

суддів: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу №260/194/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області про скасування рішення, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2020 року (колегія суддів у складі судді-доповідача Курильця А.Р., суддів - Кушнерика М.П., Мікули О.І.),

УСТАНОВИВ:

І. Історія справи

1. ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області, у якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 12 лютого 2019 року про відмову йому в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області прийняти стосовно позивача рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначав, що є прихильником Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ), яка була офіційно зареєстрована і діяла в країні до 2015 року, того ж 2015 року партія була заборонена рішенням влади Таджикистану , а оскільки він допомагав поширювати публікації партії, після заборони діяльності партії у 2015 році, він боїться бути заарештованим і поміщеним у в`язницю, як прихильник Партії ісламського відродження Таджикистану, як це зробила влада з іншими її прихильниками за приписані йому політичні переконання, також за релігійними переконаннями через заборону владою країни вільно сповідувати іслам, справляти обряди, носити відповідний одяг.

3. Позивач вважав, що рішення відповідача створює для нього загрозу повернення до країни громадянської належності де йому загрожує небезпека, а саме позбавлення волі та реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню в порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, через переслідування збоку органів державної влади за релігійні переконання та приписані політичні погляди.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

4. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року позов задоволено:

- визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області від 12 лютого 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

5. Суд першої інстанції установив, що 31 січня 2017 року Державна міграційна служба України своїм рішенням №44-17 відмовила йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

6. 20 березня 2017 року позивач звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив скасувати рішення відповідача №44-17, від 31 січня 2017 року, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати відповідача повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

7. 22 жовтня 2018 року рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду у адміністративній справі №807/389/17 у задоволенні позову було відмовлено. Дане рішення позивачем оскаржено не було та набрало законної сили.

8. Однак 23 січня 2019 року позивач повторно звернувся до Головного управління ДМС України у Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на нові обставини та докази, які раніше не були відомі відповідачу.

9. За результатами розгляду цієї заяви начальником ГУ ДМС України у Закарпатській області винесено наказ №24 від 12 лютого 2019 року з посиланням на статтю 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», яким відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з необґрунтованістю заяви.

10. Суд першої інстанції установив, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11. Зокрема, суд зазначив, що відповідач не врахував подані документи через відмінність написання імені та прізвища позивача і зазначених імені та прізвища в листах ПІВТ, а також через відмінності у індексах листів. Таке твердження відповідача, на переконання суду, було упередженим і не доведеним, а докази надані позивачем відхилені із формальних причин, оскільки, при повторному зверненні позивача за захистом в Україні було подано оригінал листа ПІВТ з його основними ідентифікаційними даними.

12. Крім того, суд першої інстанції дослідив декілька офіційних джерел у засобах масової інформації, у яких указано про те, що відбувається переслідування громадян Таджикистану, які були прихильниками Партії ісламського відродження Таджикистану.

13. Суд зазначив, що відповідач не проаналізував інформацію щодо ситуації у Таджикистані та не прийняв до уваги вищезазначені позиції міжнародного суспільства з приводу біженців.

14. З аналізу вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що побоювання позивача про переслідування в країні походження Таджикистан є обґрунтованими, оскільки підкріплені фактичними доказами того, що ці побоювання є реальними, з урахуванням наданих доказів та інформації по країні походження. Ситуація в країні походження у взаємозв`язку з відомостями, заявленими позивачем, є доказом того, що його суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.

15. З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

16. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

17. Обґрунтовуючи відсутність підстав для задоволення позовних вимог суд апеляційної інстанції указав, що жодних доказів на підтвердження факту переслідування або отримання погроз з боку органів влади Таджикістану саме щодо нього, позивач суду не надав. Крім того, перебування в списку осіб, що на думку уряду причетні до тероризму, не передбачає в будь-якому випадку як наслідок катування особи.

18. Суд зазначив, що ОСОБА_1 та дружина після прибуття до України 26 серпня 2016 року за бажанням мали можливість звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак до органу міграційної служби за захистом в Україні відразу не звернулися.

19. 02 вересня 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області відносно ОСОБА_1 було прийнято рішення про примусове повернення із зобов`язанням залишити Україну до 05 вересня 2016 року. Крім цього, заявнику заборонено в`їзд в Україну строком на три роки.

20. Вищевказані факти установлені рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2018 року у справі №807/389/17, яке набрало законної сили.

21. Суд наголосив, що відповідно до частини 22 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що третя безпечна країна - країна, у якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

22. Суд установив, що позивач звертався до органів влади Білорусі з приводу отримання відповідного статусу, проте відкликав свою заяву.

23. Крім того, позивач звернувся до Державної міграційної служби із заявою 28 вересня 2016 року, тобто більше ніж через місяць після прибуття в Україну, однак шукач захисту, який дійсно має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений покинути країну громадянської належності якнайшвидше «…звертається за захистом у першій безпечній країні, а не змінює місце перебування».

24. Так, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком Управління ДМС України в Закарпатській області про те, що позивачем не доведено обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці, чи свободі, в країні походження.

25. За таких обставин суд апеляційної інстанції вважав, що рішення відповідача від 12 лютого 2019 року про відмову в оформленні документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

26. Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями у вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2020 року та залишити в силі рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року у цій справі.

27. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі указує на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

28. Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України указує на неврахування судом апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у справах №826/6949/16, №818/1151/15, №640/19723/18, №820/1309/16, №815/2092/17, 806/1123/15.

29. Крім того, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції не дослідив інформацію по країні походження, не взяв до уваги дискримінацію мусульман у Таджикистані і побоювання позивача як чоловіка, котрий носить бороду згідно традиційних релігійних звичаїв, відвідує мечеті, справляє намаз, що заборонено владою країни, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування за прихильність до ПІВТ.

30. Переконує, що 23 січня 2019 року позивач повторно звернувся до Головного управління ДМС України у Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту посилаючись на нові обставини та докази, які раніше не були відомі відповідачу. До заяви було додано оригінали листів, а саме: лист Представництву УВКБ ООН в України від 04 грудня 2017 року №00707/17; лист NEEKA в Україні від04 грудня 2017 року №00717/17, а також оригінал довідки ПІВТ №00442/16 від 02 жовтня 2016 року англійською мовою з перекладом, яка була надіслана органу ДМС під час першого звернення у вигляді копії.

31. Однак відповідач протиправно не урахував зазначених доказів та відмовив в оформленні документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із необґрунтованістю заяви.

32. Вважає, що суд апеляційної інстанції формально підійшов до аналізу матеріалів справи, зокрема протоколів співбесіди, пояснень сторони позивача, викладених у відзиві на позов та відзиві на апеляційну скаргу.

33. З огляду на викладене вважає, що наявні підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Позиція інших учасників справи

34. 22 квітня 2021 року до касаційного суду надійшов відзив Головного управління ДМС України в Закарпатській області.

35. Суд зазначає, що ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року, якою відкрито касаційне провадження у цій справі, надано десятиденний строк з дня вручення учасникам справи для подання відзиву на касаційну скаргу в письмовій формі, доказів надсилання (надання) копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи та заперечень щодо поданих заяв та клопотань.

36. Належним чином завірену копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження відповідачем отримано 21 грудня 2020 року, що підтверджується зворотнім повідомленням, яке надійшло на адресу суду.

37. Відзив здано до поштового відділення 13 квітня 2021 року, тобто з пропуском 10-денного строку установленого ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року.

38. З огляду на викладене, Суд, при вирішенні цієї справи, не бере до уваги доводи, викладені у відзиві Головного управління ДМС України в Закарпатській області.

Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції

39. 10 вересня 2020 року до касаційного суду надійшла скарга ОСОБА_1 .

40. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 вересня 2020 року для розгляду справи №260/194/19 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Жука А.В., суддів - Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.

41. Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року касаційну скаргу позивача залишено без руху.

42. Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року позивачу продовжено строк на усунення недоліків касаційної скарги.

43. Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2020 року у справі №260/194/19 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, установлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

44. Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2023 року адміністративну справу №260/194/19 призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

45. Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 , громадянин Таджикистану , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мусульманин за релігійними переконаннями, таджик за національністю, одружений.

46. Разом з дружиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виховує п`ятьох дітей: 2005, 2009, 2011, 2012 та 2018 року народження, які знаходяться в Україні та проживають в пункті тимчасового розміщення біженців (ПТРБ) Закарпатської області.

47. 28 вересня 2016 року позивач звернувся до органу Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, яку просив розглянути у зв`язку із обґрунтованими побоюваннями переслідування його і всієї сім`ї органами державної влади Таджикистану через діяльність, яка проявлялася у підтримці Партії Ісламського Відродження Таджикистану (ПІВТ), котра вважається екстремістською і є забороненою владою Таджикистану.

48. В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і згодом під час співбесід з представниками регіональної ДМСУ, позивач зазначив, що основною причиною виїзду із Таджикистану був страх за життя його та сім`ї, оскільки могли постраждати через загальне переслідування державною владою всіх представників та прихильників ПІВТ, а також членів їх сімей, через прихильність та діяльність позивача для ПІВТ, а також через заборону органами влади вільно сповідувати іслам.

49. 31 січня 2017 року Державна міграційна служба України своїм рішенням №44-17 відмовила йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

50. 20 березня 2017 року позивач звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив скасувати рішення відповідача №44-17, від 31 січня 2017 року, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати відповідача повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

51. 22 жовтня 2018 року рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду у адміністративній справі №807/389/17 у задоволенні позову було відмовлено (а.с. 60-67). Дане рішення позивачем оскаржено не було та набрало законної сили.

52. 23 січня 2019 року позивач повторно звернувся до Головного управління ДМС України у Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на нові обставини та докази, які раніше не були відомі відповідачу (а.с. 19-30).

53. До заяви було додано: паспорт закордонний, паспорт внутрішній, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, довідка військкомата, копія довідки ПІВТ №00442/16 на англійській мові, лист представництва УВКБ ООН в Україні №00707/17, лист NEEKA в Україні №00708/17, результат перевірки Робочої групи ПІВТ №00717/17 (а.с. 31-40).

54. За результатами розгляду особової справи заявника №2019UZ0001, головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Закарпатській області 12 лютого 2019 року складено висновок, яким вважається доцільним прийняти рішення про відмову громадянину Таджикистану, ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з необґрунтованістю заяви (а.с.71-76).

55. На підставі даного Висновку про відмову, начальником ГУ ДМС України у Закарпатській області винесено наказ №24, від 12 лютого 2019 року, з посиланням на статтю 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», яким відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з необґрунтованістю заяви (а.с.77).

56. Не погоджуючись із указаним рішенням Головного управління ДМС України в Закарпатській області, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом.

ІІІ. Позиція Верховного Суду

57. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі установлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

58. Переглянувши оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі установлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.

59. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

60. Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Конвенція і Протокол, відповідно), поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

61. У пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і далі - у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) закріплено, що біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

62. Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

63. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 14 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

64. Згідно з частиною другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

65. У частинах першій, сьомій статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

66. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

67. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

68. Відповідно до частини першої, другої, шостої та одинадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

69. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

70. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

71. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

72. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

73. У пункті 45 Керівництва УВКБ ООН визначено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

74. Пунктом 66 Керівництва УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

75. Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

76. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

77. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 (далі - Директива №8043/04) заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

78. Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру вирішення питання щодо надання іноземцю статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

79. Зазначена процедура розпочинається зі звернення зацікавленої особи до компетентного органу ДМС з відповідною заявою та прийняття таким органом рішення щодо оформлення документів для вирішення вимог заявника. Тобто, це є лише підготовчим (попереднім) етапом процедури розгляду питання щодо надання іноземцю статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, наступним за яким є етап прийняття конкретного рішення про надання особі відповідного статусу або про відмову в його наданні.

80. Суд зазначає, що відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є очевидно необґрунтованою, тобто у якій взагалі відсутні посилання на існування у заявника побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, і які можуть бути оцінені як підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку, коли заявник видає себе за іншу особу, або повторно звертається із аналогічною заявою вже після того, як йому вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

81. Водночас слід ураховувати, що оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності, повинна здійснюватися міграційними органами вже на стадії після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Подібну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 17 грудня 2020 року у справі №420/3258/19.

82. Аналізуючи підстави, з яких позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання йому захисту в Україні, Суд зазначає таке.

83. Скасовуючи рішення суду першої інстанції колегія суддів апеляційної інстанції зазначила, що жодних доказів на підтвердження факту переслідування або отримання погроз з боку органів влади Таджикистану саме щодо нього, позивач суду не надав. Крім того, перебування у списку осіб, що на думку уряду причетні до тероризму не передбачає в будь-якому випадку як наслідок катування особи.

84. Суд апеляційної інстанції, також, указав, що позивач звертався до органів влади Республіки Білорусь з приводу отримання статусу біженця, проте відкликав свою заяву.

85. Крім того, позивач звернувся до Державної міграційної служби України із заявою 28 вересня 2016 року, тобто більше ніж через місяць після прибуття в Україну.

86. Суд апеляційної інстанції наголошував на тому, що шукач захисту, який дійсно має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений покинути країну громадянської належності якнайшвидше звертається за захистом у першій безпечній країні, а не змінює місце перебування.

87. Верховний Суд не погоджується із такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

88. Перш за все слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати лише вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

89. Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов`язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

90. Подібну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі №818/1151/15, посилання на яку стало підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі та Суд вважає її застосовною до спірних правовідносин.

91. Верховний Суд зауважує, що скасовуючи рішення суду першої інстанції колегія суддів апеляційної інстанції залишила поза увагою доводи позивача про обставини, що спонукали його покинути Білорусь та шукати захисту на території України, у тому числі у контексті політичних відносин між Республікою Білорусь та Республікою Таджикистан.

92. Так, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, визначаючи звернення позивача за захистом очевидно необґрунтованим, не здійснив повної та всебічної перевірки та аналізу інформації у країні його громадянської належності (Республіки Таджикистан), не провів співставлення такої інформації з розповіддю і доводами позивача щодо його релігійних поглядів та політичних переконань, як суб`єктивної і об`єктивної сторін його побоювань, згідно з вимогами Директиви №8043/04 та констатує помилковість висновків суду апеляційної інстанції у цій частині.

93. Верховний Суд наголошує на тому, що вирішення питання щодо можливості оформлення документів іноземця для наступного розгляду його справи та прийняття відповідного рішення з приводу надання/відмови в наданні захисту є лише підготовчим етапом, який потребує вчинення певних формальних дій та проведення загальної перевірки обґрунтувань заявника, тому наявність мінімальних сумнівів у тому, що хоча б один з його доводів може відповідати конвенційним ознакам, указує на необхідність продовження процедури та здійснення всебічної та повної перевірки.

94. Разом з тим, Суд зазначає, що у відповідності до змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, Директиви №8043/04 та Керівництва УВКБ ООН, термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а може бути припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому, на підставі принципу гуманізму, який закладено, перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вислів «побоювання стати жертвою переслідувань» слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

95. З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду констатує, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків про протиправність оспорюваного наказу Головного управління ДМС України в Закарпатській області від 12 лютого 2019 року №24, а суд апеляційної інстанції, у свою чергу, помилково скасував судове рішення, яке відповідало закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

96. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

97. Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

98. Зважаючи на наведені вище мотиви і керуючись положеннями статті 352 КАС України колегія суддів дійшла висновку про те, що суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке було ухвалено відповідно до закону і висновки цього суду узгоджуються з правозастосовною практикою Верховного Суду у такій категорії спорів.

99. Отже, в силу статті 352 КАС України, постанову суду апеляційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Висновки щодо розподілу судових витрат

100. Оскільки позивач відповідно до Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2020 року - скасувати, рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року у справі №260/94/19 - залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

...........................

...........................

...........................

А.В. Жук

Н.М. Мартинюк

Ж.М. Мельник-Томенко

Судді Верховного Суду