«Гриб проти України»: Невжиття обвинуваченим усіх можливих заходів для захисту його права на допит свідка у майбутньому може стати перешкодою для визнання показань такого свідка недопустимим доказом (ст. 6 Конвенції, заява № 65078/10, від 14.12.2017 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГРИБ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF GRYB v. UKRAINE)

(Заява № 65078/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

14 грудня 2017 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Гриб проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ерік Мьосе (Erik Møse), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), судді,

та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 21 листопада 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 65078/10), яку 22 жовтня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), громадянин України, пан Олексій Сергійович Гриб (далі – заявник).

2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його не викликали на засідання Верховного Суду України, в якому був присутнім прокурор, а його право на допит певних свідків було порушено.

4. 06 лютого 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1979 році та проживає у м. Коростишів.

A. Події, що передували справі

6. Заявник, який на момент подій обіймав посаду судді Радомишльського районного суду (далі – районний суд), був визнаний винним у зловживанні службовим становищем через використання пана І. як робітника для проведення ремонту будинку його батька за таких обставини. У квітні 2007 року заявник, наклавши на I. адміністративне стягнення у виді арешту на строк п’ятнадцять днів через порушення правопорядку, направив підрядника, пана Ш., який працював на будівництві, забрати І. з ізолятора тимчасового тримання (далі – ізолятора), де останній відбував своє покарання, та відвезти його на будівництво, де він мав працювати під керівництвом Ш. Пізніше у листопаді 2007 року працівник міліції Г. за попередньою змовою із заявником склав протокол, в якому І. був хибно обвинувачений у ще одному епізоді порушення правопорядку.
Г. підробив письмові показання підставних свідків, П.С. та І.А., які викривали І., та надав матеріали заявнику. Хоча заявник знав, що I. був невинуватим, а протокол був підробленим, він визнав І. винним і повторно наклав на нього адміністративне стягнення у виді арешту на строк п’ятнадцять днів. Аналогічна схема була застосована для використання праці І. на будівництві.

7. 21 листопада 2007 року працівники Служби безпеки України виявили І. на будівельному майданчику разом із Ш.

B. Показання сторін, надані під час досудового слідства

8. Згідно з протоколом допиту Ш. від 23 січня 2008 року, який також був записаний на відео, він повідомив, що: заявник найняв його для роботи над будинком його батька, в квітні 2007 року I. працював на будівництві на умовах, які він обговорив із заявником, а в листопаді I. працював під час відбування свого п’ятнадцятиденного адміністративного арешту. Заявник дав Ш. вказівку забрати І. з ізолятора тимчасово тримання, що він і зробив. Ш. підписав показання на першій і другій сторінках, де роз’яснювалися його права як свідка. Показання складалися ще з трьох друкованих сторінок, на яких містилася розшифровка допиту, проте в кінці вони не були підписані Ш. На документах є запис слідчого, що Ш. не підписав їх, оскільки не з’явився за викликом слідчого. У матеріалах справи є підписаний Ш. протокол від тієї самої дати, що він переглянув відеозапис свого допиту та не мав жодних зауважень.

9. 23 січня 2008 року слідчий допитав І. Він стверджував, що приблизно у травні (sic) 2007 року він був засуджений до п’ятнадцяти днів позбавлення волі за непокору законним вимогам працівника міліції. Під час відбування покарання він під керівництвом Ш. працював на будівництві будинку, який належав заявнику. Після звільнення він погодився працювати на заявника за грошову винагороду і виконував для нього будівельні роботи у червні та
жовтні 2007 року. Потім він припинив працювати на заявника.
08 листопада 2007 року працівники міліції забрали його з дому та повідомили, що заявник звинувачував його у крадіжці кабелів з будівельного майданчика. Його доставили до кабінету заявника, який сказав йому, що оскільки він відмовлявся працювати за гроші, йому доведеться працювати безоплатно. Оскільки він відмовився працювати безоплатно, заявник відповів, що тоді він відправиться за грати, та наклав на нього стягнення у виді арешту на строк п’ятнадцять днів. Поки він відбував своє покарання, Ш. декілька разів забирав його з ізолятора тимчасово тримання, і він працював на будівництві у заявника: він відмовився будувати огорожу і виконував іншу роботу на будівництві. Він не отримав винагороди. Заявник відвідав будівельний майданчик один раз і побачив, як він працював, проте вони не розмовляли.

10. 12 вересня 2008 року І. подав нотаріально засвідчену заяву, що його показання, які викривали заявника, були надані «із застосуванням психологічного насильства та обману» і насправді він працював добровільно та за грошову винагороду.

11. 30 вересня 2008 року слідчий повторно допитав І. Допит був записаний на відео. Загалом він підтвердив зміст своїх показань
від 23 січня 2008 року і заперечив, що свідомо підписав нотаріально засвідчену заяву, в якій він від них відмовлявся. Крім того, що він повторював різні частини своїх показань від 23 січня 2008 року, він зазначив, що хоча будинок, де він працював, формально належав батькові заявника, саме заявник організував будівельні роботи. Він підкреслив, що не отримав винагороди за свою роботу у квітні та листопаді 2007 року і не працював добровільно. У вересні 2008 року заявник змусив його відвідати нотаріальну контору для оформлення деяких документів, характер яких йому був не відомий.

C. Судовий розгляд

12. Апеляційний суд Вінницької області, який діяв як суд першої інстанції, розглянув справу заявника та його співобвинуваченого, колишнього працівника міліції Г.

13. Заявник показав, що будинок батька та здійснення будівельних робіт його не стосувалися. Він не просив посилати туди І. Визнавши І. винним, він не знав, що обвинувачення проти нього були неправдивими. I. працював добровільно та за грошову винагороду. Заявник не заперечував того, що Ш. був підрядником на будівництві будинку його батька, проте стверджував, що організацією цих робіт займався його батько, а сам він мінімально контактував із Ш. Номер телефону, який, як стверджував прокурор, він використовував для спілкування із Ш., насправді належав не йому, а його батькові.

14. Г. визнав, що підробив протокол про адміністративний арешт І., але заявив, що зробив це на прохання працівників міліції Б. та С.
(див. пункти 15 і 16). Він зазначив, що заявник не залучався до цього і при визнанні І. винним не знав про підробку.

15. Начальник ізолятора тимчасового тримання Б. показав, що наприкінці жовтня чи на початку листопада 2007 року заявник сказав йому, що І. вкрав деякі речі з його будівництва та попросив Б. привезти І. до нього. 08 листопада 2007 року він доставив І. з його дому до відділу міліції. Він заперечував, що давав Г. вказівку підробити матеріали справи І. 12 листопада 2007 року Б. був поінформований іншим працівником міліції, що у відділі з’явився незнайомець, який назвав себе працівником суду, і просив передати йому ув’язнених для виконання робіт у суді. Йому відмовили. Через деякий час після цього заявник зателефонував у відділ, щоб обговорити питання звільнення ув’язнених, та розмовляв зі старшим працівником відділу міліції, який дав дозвіл на звільнення ув’язнених.

16. Черговий працівник відділу міліції С. показав, що І. декілька разів передавався особі, яка представлялася працівником районного суду, нібито для виконання робіт в суді. 21 листопада 2007 року заявник особисто зателефонував і попросив, щоб І. передали на таку роботу. Заявник оскаржив те, як в ухвалі національного суду були записані показання С., і стверджував, що С. не зазначив його імені. Вбачається, що С. також заперечив щодо надання ним Г. незаконних вказівок стосовно справи І.

17. Інші працівники міліції показали, що Ш. неодноразово забирав І. з ізолятора тимчасового тримання.

18. Працівник районного суду П. повідомив, що відповідав за доставлення ув’язнених з ізолятора тимчасового тримання до районного суду для виконання робіт і добре знав І. Проте у
листопаді 2007 року останній у суді не працював.

19. Батько заявника підтвердив, що купив будинок і найняв Ш. для виконання у ньому будівельних робіт. Він заперечив, що знав І.

20. 03 липня 2009 року суд першої інстанції, зазначивши, що І. не з’явився, хоча повістка була належним чином йому відправлена, надав працівникам міліції вказівку забезпечити явку І. у наступне судове засідання 10 липня 2009 року.

21. 08 липня 2009 року працівники міліції повідомили, що не знайшли І. за його останнім відомим місцем проживання у м. Радомишль і його місцезнаходження було невідоме. Його мати, племінниця та сусід повідомили працівникам міліції, що І. поїхавши на роботу до м. Київ, вже деякий час не проживав за своєю звичайною адресою у м. Радомишль. Хоча час від часу він ненадовго навідувався, вони не мали можливості зв’язатися із ним.

22. 24 липня 2009 року суд першої інстанції звернувся до прокурора Житомирської області з проханням встановити місцезнаходження І. та Ш. та забезпечити їхню явку у судове засідання, призначене на 17 вересня 2009 року. Прокурор у свою чергу звернувся до Служби безпеки України для сприяння у встановленні місцезнаходження цих двох осіб. 04 вересня 2009 року Служба безпеки України повідомила інформацію, по суті, аналогічну зібраній працівники міліції 08 липня 2009 року. Вони також зазначили, що Ш. не проживав за своєю адресою, і його місцезнаходження було невідоме.

23. 17 вересня 2009 року суд першої інстанції знову надав працівникам міліції вказівку забезпечити явку I. у наступне судове засідання 29 вересня 2009 року. Працівники міліції не знайшли І. за його останньою відомою адресою. Його мати пояснила його відсутність так само.

24. 29 вересня 2009 року суд першої інстанції вирішив, що оскільки забезпечити присутність І. та Ш. було неможливо, слід зачитати їхні показання та показати відео їхніх допитів.

25. Згідно з твердженнями заявника він декілька разів зустрічався з I. та намагався переконати його дати показання, проте I. відмовився, заявивши, що працівники Служби безпеки України погрожували йому ув’язненням, якщо він це зробить.

D. Засудження та апеляційне оскарження

26. 05 листопада 2009 року суд першої інстанції визнав заявника та Г. винними у зловживанні службовим становищем за обставин, описаних у пункті 6, і призначив кожному з них покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років зі звільненням від відбування покарання з іспитовим строком на три роки. При визнанні заявника винним суд покладався на:

(a) показання І., у тому числі записані на відео, та показання Ш.;

(b) докази, надані співобвинувачуваним Г., та свідками Б., С. і П. (див. пункти 14 – 18);

(c) докази того, що у відповідний час заявник постійно підтримував телефонний зв’язок із Ш.;

(d) висновки експертизи, що саме Ш. розписувався за І. у журналі обліку ув’язнених, яких забирали з ізолятора тимчасового тримання у квітні та листопаді 2007 року, та показання працівників міліції, що Ш. забирав І. з ізолятора тимчасового тримання;

(e) показання свідків П.С. та І.А., які були зазначені у підробленому протоколі міліції як свідки стверджуваного порушення І. правопорядку (див. пункт 6), у тому, що їхні показання були підроблені. Вони зазначили, що не знали І., не бачили, як він вчинив правопорушення і не давали працівникам міліції жодних показань щодо цього. П.С. дав показання в суді. І.А. дав показання під час досудового слідства, які були записані на відео, проте у суді не свідчив;

(f) висновки експертизи, які доводили, що підписи, які, нібито, належали П.С. та І.А., на показаннях, якими І. обвинувачувався, насправді були зроблені якимись працівниками міліції; та

(g) показання інших свідків, насамперед працівників міліції, щодо обставин затримання І.

27. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України. Він стверджував, що на показання Ш. не можна було покладатися, оскільки він не підписав їх і не був допитаний у суді. Заявник також зазначив, що суд першої інстанції викривив показання I., зокрема, приписавши І. показання, яких не було в відеозаписі його допиту, показаному під час судового розгляду. На тому допиті І. також висловив інші твердження, зазначивши, що працював добровільно. Заявник поставив під сумнів вирок суду першої інстанції в частині щодо достовірності показань І., п’яниці, який вже визнавався винним у вчиненні вбивства та який не міг запам’ятати зміст нотаріально засвідченої заяви, яку він підписав за кілька тижнів до цього, що доводило можливість підписання ним будь-якого документи, який би дав йому слідчий.

28. 22 квітня 2010 року Верховний Суд України у засіданні розглянув касаційну скаргу. Представник захисту не з’явився. Прокурор був присутнім і зробив усні зауваження щодо касаційної скарги. Наприкінці засідання суд постановив, що посилання на показання Ш. мало бути вилучене з вироку, оскільки він не підписав надані ним під час досудового слідства показання, а тому його показання були неприйнятними. Суд перелічив інші докази, на яких ґрунтувався вирок заявника, та дійшов висновку, що всі докази, крім показань Ш., були прийнятними і достатньо обґрунтовували вирок. Решту вироку суд залишив без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

29. На час подій стаття 364 Кримінального кодексу України
2001 року передбачала:

Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем

«1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби [державі], якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб...

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки...»

30. На час подій стаття 394 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року передбачала:

Стаття 394. Розгляд справи касаційним судом

«Справа з касаційними скаргами і поданнями на судові рішення ..., розглядається з обов’язковим повідомленням прокурора та [інших сторін у провадженні].

...

Справа, що призначена до розгляду з обов’язковим повідомленням прокурора та [інших сторін у провадженні], розглядається касаційним судом у складі трьох суддів за участю прокурора з додержанням порядку, [передбаченого щодо порядку розгляду в суді апеляційної інстанції].

...

»

Положення кодексу, які на час подій регулювали порядок виклику свідків до суду, наведені в рішенні у справі «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine) (заяви № 30582/04 та
№ 32152/04, пункти 77 – 80, від 06 жовтня 2015 року) відповідно.

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ

31. У відповідь на зауваження Уряду заявник подав нову скаргу, стверджуючи, що він та його захисник не мали достатньо часу для вивчення матеріалів справи після закінчення досудового слідства. Суд вважає, що ця скарга не може вважатися уточненням первинних скарг заявника, які Уряд вже прокоментував. Отже, наразі розгляд зазначених питань в контексті цієї справи є недоцільним
(див., наприклад, рішення у справах «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункти 53 та 54,
від 17 березня 2016 року та «Артур Пархоменко проти України» (Artur Parkhomenko v. Ukraine), заява № 40464/05, пункт 55, від 16 лютого 2017 року).

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

32. Заявник скаржився на низку порушень статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...»

A. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції під час провадження у Верховному Суді України

1. Доводи сторін

33. Заявник стверджував, що було порушено підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки Верховний Суд України розглянув його касаційну скаргу за відсутності його та його захисника, тоді як прокурор був присутнім у засіданні. Він посилався на рішення Суду у справі «Жук проти України» (Zhuk v. Ukraine) (заява № 45783/05, пункти 29 – 35, від 21 жовтня 2010 року).

34. Уряд стверджував, що присутність прокурора у засіданнях вимагалася національним законодавством. Проте вона було цілковито формальною: прокурор не надав нових документів та не заявив нових аргументів. У своїй ухвалі Верховний Суд України не посилався на аргументи прокурора та ретельно вивчив всі аргументи сторін. Отже, Уряд стверджував, що підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції порушено не було.

2. Оцінка Суду

35. Суд, до компетенції якого належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що ця скарга має розглядатися за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

(a) Прийнятність

36. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

37. Суд раніше встановлював порушення у аналогічних справах проти України (див. згадане рішення у справі «Жук проти України» (Zhuk v. Ukraine), пункти 29 – 35, та в якості нещодавнього прикладу рішення у справі «Пальчик проти України» (Palchik v. Ukraine),
заява № 16980/06, пункти 31 – 33, від 02 березня 2017 року). Він вважав, що прокурор у цих справах мав перевагу бути присутнім у засіданнях Верховного Суду України та на відміну від сторони захисту мав можливість зробити усні зауваження, що мало на меті вплинути на думку суду. Суд дійшов висновку, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявникам також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь.

38. З огляду на обставини цієї справи, Суд не бачить підстав для іншого висновку і вважає, що в цій справі не було дотримано принцип процесуальної рівності сторін.

39. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням принципу процесуальної рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.

B. Стверджуване порушення підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції

1. Доводи сторін

(a) Заявник

40. Заявник стверджував, що було порушено підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскілки Ш. та I. не були допитані як свідки під час судового розгляду.

41. Щодо показань Ш., хоча Верховний Суд України вирішив вилучити з вироку посилання на них, це не було зроблено з метою визнання порушення прав заявника за підпунктом «d» пункту 3
статті 6 Конвенції, а з формальних причин, саме через те, що протокол допиту Ш. не був ним підписаний. Крім того, заявник хотів допитати Ш. для того, щоб отримати різні відомості, які були вирішальними для його захисту.

42. Щодо І., то заявник не вважав, що державні органи зробили усе можливе для забезпечення його присутності. Його розшук здійснювався працівниками Радомишльського відділу міліції. Начальник цього відділу міліції був причетним до справи, а, отже, був зацікавленим в забезпеченні того, щоб I. не з’явився. Заявник декілька разів зустрічався з I. та намагався переконати його дати показання, проте останній відмовився, заявивши, що працівники Служби безпеки України погрожували йому позбавленням волі, якщо він це зробить.

(b) Уряд

43. Уряд стверджував, що скарга заявника щодо показань Ш. була неприйнятною, оскільки Верховний Суд України виключив з вироку усі посилання на них.

44. Щодо показань І., Уряд стверджував, що суд першої інстанції вжив всі розумні кроки, щоб допитати І., і не міг бути звинувачений у недостатній ретельності. Крім того, надані під час досудового слідства показання І. підтверджувались низкою інших доказів. Єдине, що заявник прагнув довести шляхом перехресного допиту І., було те, що останній працював на нього добровільно. Проте навіть припустивши, що I. дав би показання на користь заявника, це не змінило б юридичної кваліфікації дій заявника, оскільки сама ситуація передбачала, що тільки особа, яка мала службові зв’язки з міліцією, могла використати працю такого затриманого.

2. Оцінка Суду

(a) Прийнятність

45. Суд зазначає, що ця частина скарги не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

46. Суд повторює, що передбачені підпунктом «d» пункту 3
статті 6 Конвенції гарантії є конкретними аспектами права на справедливий судовий розгляд, закріпленого пунктом 1 цього положення; отже, він розгляне скаргу заявника за обома положеннями у поєднанні (див. рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункт 100, ЄСПЛ 2015 року).

(i) Загальні принципи

47. У рішенні в справі «Аль-Хавайя та Тахірі проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) ([ВП], заяви № 26766/05 та № 22228/06, ЄСПЛ 2011) та згаданому рішенні у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany) Суд сформулював загальні принципи, які мають застосовуватись у випадках, коли свідки обвинувачення не з’являються у судове засідання, а надані ними раніше показання визнаються допустимими доказами, та які нещодавно були застосовані ним в рішенні
у справі «Пайч проти Хорватії» (Paić v. Croatia) (заява № 47082/12,
пункти 27 – 31, від 29 березня 2016 року).

48. Стосовно права викликати свідків захисту Суд нагадує, що право на виклик свідків не є абсолютним і може обмежуватись в інтересах належного здійснення правосуддя. Підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції не вимагає участі у процесі та допиту кожного свідка на користь обвинуваченого; його основна мета, як зазначено у словосполученні «на тих самих умовах», полягає у повній процесуальній рівності відповідних сторін. Завдання Європейського суду полягає у тому, щоб упевнитися, що відповідне провадження загалом було справедливим (див., наприклад, рішення у справі «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 89, від 03 березня 2016 року).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

(α) Показання Ш.

49. Суд повторює, що оскільки він не діє як суд четвертої інстанції, то початком вирішення ним питання, чи ґрунтувалося обвинувачення заявника виключно або значною мірою на показаннях свідка, відсутнього у судовому засіданні, є рішення національних судів (див. згадане рішенні у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 124). У цій справі Верховний Суд України виключив з вироку посилання на показання Ш. і дійшов висновку, що решта доказів були достатніми для обґрунтування вироку. Суд не знаходить нічого неприйнятного або свавільного в такій оцінці (там само). Отже, немає жодних ознак того, що показання Ш. зіграли яку-небудь роль у засудженні заявника.

50. Тією мірою, якою доводи заявника можна зрозуміти як скаргу на відмову у можливості допитати Ш. як свідка захисту, тобто отримати від нього інформацію, яка потенційно могла його виправдати (див. пункт 41), Суд зазначає, що національні суди не тільки не відмовлялися викликати цього свідка до суду, але й намагалися встановити його місцезнаходження та допитати його (див. пункт 22). Отже, немає жодних ознак того, що відсутність у заявника можливості допитати Ш. була пов’язана з будь-якою бездіяльністю державних органів.

51. Отже, Суд вважає, що не було порушено пункт 1 статті 6 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з використанням показань Ш. та його неявкою у судове засідання.

(β) Показання І.

Чи існувала вагома підстава для неявки свідка у судове засідання

52. Суд нагадує, що вагомі підстави для неявки свідка мають існувати з точки зору суду першої інстанції, тобто суд повинен мати належні фактичні чи юридичні підстави, щоб не забезпечити присутність свідка у судовому засіданні. Якщо у цьому сенсі існувала вагома підстава для неявки свідка, з цього випливає, що існували вагома підстава чи обґрунтування визнання судом першої інстанції допустимим доказом неперевірених показань свідка, який не з’явився у судове засідання. Існує низка причин, через які свідок не може з’явитись у судове засідання, у тому числі недосяжність свідка (див. загадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 119).

53. У цій справі суд першої інстанції вжив численних кроків для встановлення місцезнаходження І., у тому числі звернення за допомогою до правоохоронних органів (там само, пункт 120), проте безрезультатно. Заявник не вказав будь-які інші кроки, які суд міг вжити за таких обставин.

54. Вбачається, що заявник, на відміну від державних органів, зміг знайти І. та зв’язатися з ним. Згідно з твердженнями заявника, останній не бажав давати показання через тиск правоохоронних органів. Проте ніщо з наданих Суду документів не вказує на те, що заявник довів до відома суду першої інстанції наявну в нього інформацію щодо місцезнаходження І., щоб той міг вжити заходів, змусивши І. з’явитися до суду і дати показання. Вбачається, що він цього не зробив. Крім того, він не посилався на ці стверджувані факти у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України.

55. Отже, з точки зору суду першої інстанції існувала вагома підстава для неявки І. у судове засідання як свідка та, як наслідок, для визнання наданих ним під час досудового слідства показань допустимим доказом.

Чи були показання відсутнього свідка єдиною та вирішальною підставою для засудження заявника

56. Суд вже встановлював, що коли національні суди не оцінювали оскаржувані показання свідка як «вирішальний» доказ, тобто як настільки важливий, що, ймовірно, міг бути вирішальним для результату розгляду справи, він здійснить власну оцінку значення показань свідків у контексті висновків національних судів та з огляду на силу додаткових наявних доказів вини (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany),
пункт 123). У цій справі І. був потерпілим від злочину, за який був засуджений заявник; його показання прямо звинувачували заявника у свідомому використанні ним судової влади для особистої вигоди. Дійсно, як стверджує Уряд, у розпорядженні національних судів були інші докази зловживання заявником своїм службовим становищем для примушення І. працювати на господарстві його батька під час відбування І. адміністративного арешту. У зв’язку з цим національні суди посилалися на показання працівників міліції, з яких убачалося, що заявник телефонував їм з вимогою відпустити Ш. з І., та показання свідків і документальні докази того, що саме Ш. забирав I. під час його адміністративного арешту для роботи на господарстві батька заявника. Хоча показання І. вбачаються єдиним джерелом доказу того, що йому не було сплачено за роботу, національні суди не виділяли цей елемент як вирішальний для засудження заявника. Аналогічно, хоча показання І. вбачаються важливими для встановлення того факту, що заявник дійсно вступив у змову з працівниками міліції з метою фабрикування справи проти нього, це не було єдиним доказом. Цей факт також підтверджувався документальним доказом та показаннями працівника міліції Б. про те, що заявник порушив фіктивну справу проти I. З огляду на це Суд не вважає за необхідне робити остаточний висновок, чи були надані І. показання «вирішальними», оскільки у будь-якому випадку він був переконаний тим, що його показання були достатньо вагомими, а визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони захисту.

Чи існували достатні урівноважуючи фактори, здатні компенсувати перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту

57. Суд вбачає три потенційно урівноважуючі фактори у цьому провадженні (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункти 126 – 30, щодо можливих урівноважуючих факторів):

(i) можливість, якою заявник скористався під час провадження на національному рівні, викласти власну версію подій та поставити під сумнів достовірність показань свідка, який не з’явився у судове засідання, та вказати на неузгодженість у його показаннях;

(ii) наявність інших підтверджуючих доказів; та

(iii) той факт, що відеозапис допиту І. на стадії досудового слідства був продемонстрований у судовому засіданні, що дозволило суду та сторонам спостерігати за поведінкою допитуваного свідка та сформувати власне враження щодо його достовірності.

58. Суд зауважує, що різні докази, крім показань І., чітко підтверджували висновок, що заявник визнав I. винним у вчиненні правопорушення, яке він не вчиняв, на підставі підроблених документів, змовившись доставити його з місця тримання його під вартою на роботу на господарстві його батька, та що І. виконував будівельні роботи для заявника або, щонайменше, його близького члена родини (див. пункт 26). Цей доказ підтверджував показання І.

59. Крім того, у судовому засіданні був показаний відеозапис останнього допиту І. Його використання дозволило заявнику вказати на те, що він вважав неузгодженістю у тлумаченні судом першої інстанції показань І. На підставі цього заявник також міг оскаржити достовірність свідка (див. пункт 27).

Загальна оцінка справедливості

60. Оцінюючи загальну справедливість провадження, Суд вважає за необхідне зазначити, що заявник не вжив усі доступні йому заходи для захисту його права на допит I. (див. пункт 54). Отже, неявка І. могла, принаймні частково, бути результатом бездіяльності самого заявника. З огляду, зокрема, на цей факт, а також враховуючи наявність зазначених урівноважуючих факторів для компенсації перешкод, з якими зіткнулася сторона захисту, Суд вважає, що справедливість провадження підірвано не було.

61. Отже, Суд вважає, що не було порушено пункт 1 та
підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням наданих під час досудового слідства показань І., викриваючих заявника, допустимим доказом.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

62. Зрештою, заявник скаржився за статтею 7 Конвенції на неправильну кваліфікацію його дій як зловживання службовим становищем і що в його діях не було corpus delicti.

63. Крім того, не посилаючись на які-небудь положення Конвенції, заявник стверджував, що винесення Верховним Судом України у його справі ухвали не на його користь було наслідком того, що один із суддів Верховного Суду України, ймовірно, мав дружні стосунки з головою районного суду, який, у свою чергу, упереджено ставився до заявника.

64. Розглянувши доводи заявника у контексті всіх наявних в нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією. З цього випливає, що ці скарги є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

65. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

66. Заявник вимагав 150 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

67. Уряд вважав цю вимогу надмірною.

68. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 1 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

69. Заявник також вимагав 105 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

70. Уряд залишив вирішення питання щодо витрат на розсуд Суду.

71. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та наведені критерії, Суд вважає за належне присудити суму в розмірі
105 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.

C. Пеня

72. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо дотримання принципу процесуальної рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України, а також скарги за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо неявки у судове засідання свідків Ш. та І. і використання їхніх показань, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України;

3. Постановляє, що не було порушено пункт 1 та підпункт «d»
пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з використанням показань Ш. та його неявкою у судове засідання;

4. Постановляє, що не було порушено пункт 1 та підпункт «d»
пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням допустимим доказом наданих ним під час досудового слідства показань І. проти заявника;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 105 (сто п’ять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 грудня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/03/06/20190306161241-55.docx