При самоправстві винувата особа прагне захистити своє дійсне або уявне право чи інтерес, тоді як при грабежу особа посягає на право власності потерпілого, тобто на чуже майно. (ВС ККС №297/3628/22 від 04.02.2026 р.)

Фабула судового акту: За вироком районного суду чоловіка засуджено за ч. 4 ст. 186 КК України і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців - за те що він діючи умисно, повторно, в умовах воєнного стану, підійшов до малолітнього, 2009 року народження, та наніс останньому два удари правою ногою в область лівого стегна, від чого потерпілий впав. Унаслідок зазначених дій потерпілий отримав легкі тілесні ушкодження без короткочасного розладу здоров`я. Після цього засуджений відкрито викрав з рюкзака малолітнього мобільний телефон марки «ULEFONE», вартість якого становить 1650 грн, та грошові кошти в розмірі 300 грн, чим спричинив останньому матеріальну шкоду на загальну суму 1 950 грн.

Апеляційний суд залишив вирок без змін.

Проте сторона захисту подала касаційну скаргу, і обґрунтування доводів зазначала, що судами помилково кваліфіковано дії чоловіка за ч. 4 ст. 186 КК України. Наголошує, що умисел засудженого був спрямований на самоправне повернення боргу, що охоплюється диспозицією ст. 356 КК України, адже він разом з потерпілим в судовому засіданні підтвердили наявність між ними боргових зобов`язань.

На її погляд, поза увагою судів залишилася мінливість показань потерпілого у ході неодноразових допитів його в судових засіданнях. Зауважує, що свідок під час допиту його на стадії досудового розслідування пояснював, що засуджений просив потіерпілого повернути йому грошові кошти у сумі 900 грн, однак сторона обвинувачення відмовилася від допиту цього свідка. Наголошує, що свідок також підтвердив у судовому засіданні, що потерпілий віддав мобільний телефон саме у рахунок боргу.

Разом із тим, колегія суддів погодилась із наданою судами правовою кваліфікацією діянь засудженого за грабіж. Щодо відмежування грабежу від самоправства ВС зазначив:

Так, диспозиція ч. 4 ст. 186 КК України передбачає кримінальну караність діяння, яке полягає, зокрема у відкритому викраденні чужого майна (грабежі), вчиненому в умовах воєнного стану.

Водночас кримінальна відповідальність за ст. 356 КК України наступає за самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.

Для відмежовування відкритого заволодіння майном від самоправства, варто звернути увагу, що при вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України винувата особа прагне захистити своє дійсне або уявне право чи інтерес всупереч встановленому порядку і без законних на те повноважень, тоді як при грабежу особа посягає на право власності потерпілого, тобто на чуже майно. Кримінальне правопорушення, передбачене ст. 186 КК України є корисливим злочином, коли винний прагне незаконного збагачення за рахунок майна, яке належить іншій особі. У той же час при вчиненні самоправства відсутнє посягання на власність, більше того, винний своїми діями може прагнути поновити своє порушене з вини потерпілого право.

Отже у цій справі: У касаційній скарзі сторона захисту наполягала на тому, що потерпілий та свідок у своїх показаннях зазначали про наявність у потерпілого непогашеного боргу перед засудженим у сумі 900 грн, який останній дав потерпілому аби той купив йому сигарети.

На переконання колегії суддів такі доводи сторони захисту не заслуговують на увагу, оскільки судами було встановлено, що крім телефона засуджений заволодів також і грошовими коштами потерпілого у сумі 300 грн, які згодом порвав у присутності працівників поліції, тобто розпорядився ними на власний розсуд. Більше того, засуджений не повідомляв потерпілого про те, що він має намір повернути йому телефон, коли той виконає свої зобов`язання.

Натомість судами було встановлено, що засуджений відкрито забрав з рюкзака потерпілого належний йому мобільний телефон та грошові кошти, тобто вчинив активні дії щодо вилучення майна, вартість якого майже вдвічі перевищувала розмір зобов`язання, на яке посилається сторона захисту у поданій касаційній скарзі.

Верховний Суд зауважив - що не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину в цілому.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що доводи сторони захисту не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до їхньої незгоди з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуйте судовий акт: Грабіж «малозначним» бути не може (ВС/ККС № 401/2806/16-к від 08.02.2018);

Дії, розпочаті як крадіжка виявлені іншими особами, але продовжені з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж (ВС/ККС у справі № 569/19032/17 від 10.09.2020);

Відповідальність за грабіж настає навіть у разі, якщо вартість майна потерпілого яким винна особа заволоділа шляхом вчинення грабежу, не перевищує 2 НМДГ. (ВС ККС у справі №487/5115/24 від 09.09.2025 р.);

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж (ВС/ККС № 335/1893/16-к від 15.11.2018).

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 297/3628/22

провадження № 51-2485км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

засудженого ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2023 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12022071060000436 від 17 жовтня 2022 року, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Берегове Закарпатської області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2023 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України, до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Берегівського районного суду Закарпатської області від 09 листопада 2017 року і остаточно призначено ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження та речових доказів.

Відповідно до встановлених судом фактичних обставин, які детально викладено у вироку,17 жовтня 2022 року, в період часу з 17:30 до 19:00, ОСОБА_7 , знаходячись біля виходу з території автовокзалу по вул. Мужайській, 52 у м. Берегове, діючи умисно, повторно, в умовах воєнного стану, підійшов до малолітнього ОСОБА_8 , 2009 року народження, та наніс останньому два удари правою ногою в область лівого стегна, від чого потерпілий впав. У наслідок зазначених дій ОСОБА_8 отримав легкі тілесні ушкодження без короткочасного розладу здоров`я. Після цього ОСОБА_7 відкрито викрав з рюкзака малолітнього ОСОБА_8 мобільний телефон марки «ULEFONE», вартість якого становить 1650 грн, та грошові кошти в розмірі 300 грн, чим спричинив останньому матеріальну шкоду на загальну суму 1 950 грн.

Закарпатський апеляційний суд ухвалою від 24 квітня 2025 рокуапеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2023 року - без змін.

Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

На обґрунтування доводів поданої касаційної скарги зазначає, що:

· винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому діяння не доведена поза розумним сумнівом;

· судами помилково кваліфіковано дії ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 186 КК України. Наголошує, що умисел засудженого був спрямований на самоправне повернення боргу, що охоплюється диспозицією ст. 356 КК України, адже він разом з потерпілим в судовому засіданні підтвердили наявність між ними боргових зобов`язань;

· поза увагою судів залишилася мінливість показань потерпілого у ході неодноразових допитів його в судових засіданнях. Зауважує, що свідок ОСОБА_9 під час допиту його на стадії досудового розслідування пояснював, що ОСОБА_7 просив ОСОБА_8 повернути йому грошові кошти у сумі 900 грн, однак сторона обвинувачення відмовилася від допиту цього свідка. Наголошує, що свідок ОСОБА_10 також підтвердив у судовому засіданні, що потерпілий віддав ОСОБА_7 мобільний телефон саме у рахунок боргу;

· ОСОБА_7 фактично було затримано відбулося 17 жовтня 2022 року о 23:51, що підтверджується протоколом огляду місця події. Стверджує, що під час затримання останньому не було роз`яснено його право на захист, а центр БВПД було повідомлено про затримання останнього лише 00:33 18 жовтня 2023 року;

· під час огляду місця події було виявлено місце вчинення злочину, що не відповідає відомостям, зазначеним в обвинувальному акті;

· місцевий суд був упереджений в ході розгляду кримінального провадження, надав перевагу стороні обвинувачення, обмежував сторону захисту в можливостях реалізовувати свої процесуальні права, не вирішив клопотання сторони захисту про недопустимість доказів;

· оскаржувані рішення є невмотивованими і не відповідають вимогам ст. 370 КПК України.

Письмових заперечень на касаційну скаргу сторони захисту від інших учасників до Суду не надходило.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги, просив оскаржувані судові рішення залишити без зміни.

Засуджений і його захисник касаційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Водночас зміст доводів касаційної скарги фактично зводиться до незгоди з правовою кваліфікацією дій ОСОБА_7 . На переконання захисника діяння останнього необхідно перекваліфікувати з ч. 4 ст. 186 на ст. 356 КК України.

Варто зауважити, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 24 квітня 2024 року в справі № 304/1035/20 відсутність перевірки апеляційним судом доводів, які не наводилися в апеляційних скаргах або заявлялися з порушенням установленого законом порядку, не перешкоджає перевірці таких доводів судом касаційної інстанції у межах процесуальних повноважень відповідно до ст. 436 та ч. 1 ст. 438 КПК України.

Як убачається з матеріалів провадження, сторона захисту не порушувала вказаного питання перед судами попередніх інстанцій, а вперше заявила про свою незгоду з кваліфікацією діянь засудженого на стадії касаційного розгляду.

Відповідно до змісту оскаржуваних судових рішень, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, та призначив йому відповідне покарання.

Водночас суди обґрунтували свої рішення, зокрема, показаннями потерпілого ОСОБА_8 , свідка ОСОБА_10 , даними протоколу огляду місця події від 17 жовтня 2022 року, протоколу затримання від 18 жовтня 2022 року, висновку експерта про вартість об`єкта оцінки від 18 жовтня 2023 року,протоколу пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 жовтня 2022 року.

Зіставивши докази в їх взаємозв`язку суди визнали, що показання учасників судового процесу, як і дані протоколів слідчих дій, експертних висновків та інших письмових доказів, на підставі ст. 84 КПК України є процесуальними джерелами доказів, і правомірно поклали їх в основу ухвалених рішень.

Оцінка достовірності цих доказів перебуває у компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і не віднесена до повноважень Верховного Суду.

Так, змістом оскаржуваних судових рішень підтверджується, що ОСОБА_7 , будучи допитаним у суді першої інстанції, свою винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав та, зокрема, зазначив, що приблизно за півтора місяця до події, дав ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 900 грн, за які останній повинен був придбати йому в невідомої особи сигарети за дешевшою ціною, однак ні сигарет, ні грошей останній не повертав, та пояснював, що дав кошти особі, яка повинна принести сигарети. В той день, коли сталася подія, перебуваючи на території автовокзалу м. Берегове, він підійшов до ОСОБА_8 , який стояв разом з ОСОБА_9 та запитав коли він віддасть гроші, на що останній особисто запропонував віддати йому телефон на декілька днів поки він не забере гроші та не віддасть їх йому. ОСОБА_8 віддав йому телефон, з яким він пішов додому. Телефон він продавати не збирався. Коли вже перебував вдома, приблизно о дванадцятій годині ночі до нього прийшли працівники поліції, з якими він вийшов з квартири на подвір`я, та біля будинку добровільно видав їм телефон та виявив у себе в кишені 300 грн, які йому не належали, які розірвав та викинув. Вважає, що вказані грошові кошти йому підкинули.

Водночас місцевий суд позицію обвинуваченого про невизнання винуватості оцінив критично, та дійшов висновку, що його вина у вчиненні кримінального правопорушення підтверджується сукупністю належних та допустимих доказів, безпосередньо досліджених у судовому засіданні.

Судом було враховані й показання потерпілого ОСОБА_8 , який у суді першої інстанції повідомив, що боргував ОСОБА_7 900 грн, що останній дав йому на придбання сигарет в знайомого за дешевою ціною. Вказані гроші він віддав останньому, а той повинен був привести йому тютюнові вироби, однак такий зник. Стверджував, що ОСОБА_7 дзвонив, а також неодноразово надсилав йому СМС-повідомлення, в яких просив повернути йому вказані грошові кошти або дати сигарети, на що він пояснював, що гроші він віддав особі, яка повинна привести цигарки, однак такий зник, та дав номер телефону останнього. У той день, коли трапилася подія, на території автовокзалу м. Берегове ОСОБА_7 підійшов до нього та запитав де гроші, на що він пообіцяв йому найближчим часом повернути їх, після чого поклав мобільний телефон у маленьку кишеню рюкзака. У ході розмови щодо грошових коштів, яка тривала приблизно 30 хв біля естакади, ОСОБА_7 вдарив його приблизно два рази по лівій нозі біля коліна, від чого він впав. Коли хотів викликати працівників поліції, виявив відсутність мобільного телефону, який знаходився в маленькій кишені рюкзака та грошових коштів в сумі 300 грн., купюрами 100 і 200 грн. Вказаний рюкзак ОСОБА_7 залишив на землі. Після чого, попросив скористатися телефоном у невідомої перехожої, з якого викликав поліцію. Про те, що в рахунок боргу він віддасть ОСОБА_11 свій мобільний телефон, він не казав. Зауважив, що 300 грн, які були в нього ОСОБА_7 не давав, оскільки такі йому потрібні були для особистих потреб. Впізнав свій телефон, який був вилучений у ОСОБА_7 . Коли саме той забрав його телефон він не бачив. Додав, що разом з ними знаходився також ОСОБА_9 , а також в ході розмови до них підійшов ОСОБА_10 . Коли останній сказав ОСОБА_7 щоб його не чіпав, ОСОБА_7 у відповідь наказав не втручатися в їхні справи.

До того ж суд надав оцінку й протоколу пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 жовтня 2022 року, відповідно до якого потерпілий ОСОБА_8 упізнав ОСОБА_7 як особу, яка відібрала у нього 17 жовтня 2022 року мобільний телефон та грошові кошти.

Не залишилися поза увагою суду і показання свідка ОСОБА_10 , який зазначив, що в той день, коли сталася подія, він підійшов до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які знаходилися біля естакади на території автовокзалу та розмовляли між собою. У ході вказаної розмови ОСОБА_7 стверджував про те, що ОСОБА_8 винен йому гроші. ОСОБА_7 забрав у ОСОБА_8 телефон і пішов, через що хлопчик почав плакати.

Варто зауважити, що, в супереч доводів касаційної скарги, з технічного запису судового засідання від 07 березня 2023 року в місцевому суді убачається, що прокурор відмовився від допиту свідка ОСОБА_9 у зв`язку із тим, що останнього було мобілізовано до лав ЗСУ, водночас ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_6 не заперечували щодо продовження дослідження доказів за відсутності вказаного свідка і на його допиті не наполягали як у суді першої інстанції, та і в апеляційному суді.

Тож, оцінивши показання потерпілого ОСОБА_8 та свідка ОСОБА_10 , місцевий суд дійшов висновку про те, що вони були послідовними щодо обставин, які мали істотне значення для правильного вирішення справи, - часу, місця, способу вчинення кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Цей суд також урахував і те, що отримання ОСОБА_8 тілесних ушкоджень підтверджується висновком експерта №68/Б від 24 жовтня 2022 року, згідно з яким у ОСОБА_8 виявлено синці лівого стегна, які могли виникнути внаслідок нанесення ударів взутою ногою сторонньої людини за обставин та в період, вказаних у постанові про призначення експертизи, тобто 17 жовтня 2022 року.

Місцевим судом надана оцінка й протоколу огляду місця події від 17 жовтня 2022 року, який проводився в період часу з 23:51 17 жовтня 2023 року по 00:14 18 жовтня 2023 року та дослідженим в ході судового розгляду кримінального провадження відеозаписом на прилеглій території біля будинку АДРЕСА_1, у ході якого ОСОБА_7 на пропозицію слідчого видав мобільний телефон марки «ULEFONE» та розірвав купюри номіналом 100 та 200 грн, водночас стверджував, що такі йому підкинули.

Дослідивши дані протоколу затримання від 18 жовтня 2022 року, відповідно до якого ОСОБА_7 був затриманий слідчим о 00:14 18 жовтня 2022 року за адресою: м. Берегове, вул. Мужайська, 103, що узгоджується з відеозаписом огляду місця події, та дійшов слушного висновку, що це спростовує доводи сторони захисту про те, що останній був затриманий о 23:51 17 жовтня 2023 року.

Зі свого боку суд апеляційної інстанції обґрунтовано зауважив, що доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_7 був затриманий о 23:51 17 жовтня 2022 року, не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження, оскільки відповідно до протоколу затримання ОСОБА_7 , останній фактично був затриманий 18 жовтня 2022 року о 00:14 і після закінчення огляду місця події був доставлений до Берегівського РВП ГУ НП в Закарпатській області, того ж дня уповноваженою на те особою було повідомлено підстави його затримання та у вчиненні якого кримінального правопорушення він підозрюється, а також роз`яснено право, зокрема мати захисника, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти себе та інші процесуальні права, передбачені КПК України.

Варто зауважити, що огляд місця події відповідно КПК України є невідкладною слідчою дією, яка проводиться слідчим або прокурором з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, незалежно від присутності підозрюваного, власника майна чи інших осіб. До того ж у матеріалах справи відсутні відомості про те, що сторона захисту зверталася до правоохоронних органів з приводу незаконного затримання ОСОБА_7 , а сам протокол затримання, як і протокол огляду місця події, не містить жодних зауважень або клопотань будь-кого з учасників цих слідчих дій.

Крім того, апеляційний суд також доречно звернув увагу і на те, що матеріалами кримінального провадження підтверджується, що 18 жовтня 2022 року о 00:30 (через 15 хв після затримання) органом досудового розслідування було повідомлено Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правничої допомоги в Закарпатській області про затримання ОСОБА_7 та про необхідність надання йому безоплатної вторинної правничої допомоги, у результаті чого останньому було призначено захисника ОСОБА_6 .

Не заслуговують на увагу і доводи сторони захисту про те, що місцевий суд не вирішив клопотання захисника про недопустимість доказів, оскільки в силу приписів ч. 1 ст. 89 КПК України питання допустимості доказів здійснюється у ході їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення, що і було виконано цим судом та відповідно відображено у вироку.

Також необхідно зазначити, що у кримінальному процесуальному законодавстві України закріплено інститут відводу, самовідводу, який передбачає інструменти для усунення упередженого судді від здійснення судового розгляду кримінального провадження, сприяє підвищенню рівня довіри громадськості до суду та винесених ним рішень. Проте, зміст поданої касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень не містить відомостей, що сторона захисту була якимось чином обмежена скористатися правом заявити відвід судді у випадку наявності підстав, передбачених статтями 75 76 КПК України.

Отже доводи захисника з приводу упередженості судді також не є слушними.

Водночас колегія суддів констатує, що суди забезпечили сторонам усі можливості для реалізації своїх прав у судовому засіданні в межах кримінального процесуального закону, тобто дотримали положень ст. 22 КПК України, згідно зі ст. 94 КПК України повно та всебічно дослідили всі докази, дали їм оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупності - з точки зору достатності та взаємозв`язку.

Тож місцевий суд, з яким обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції, під час ухвалення вироку за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, дійшов правильного висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України.

Колегія суддів погоджується з наданою судам правовою кваліфікацією діянь ОСОБА_7 з огляду на таке.

Так, диспозиція ч. 4 ст. 186 КК України передбачає кримінальну караність діяння, яке полягає, зокрема у відкритому викраденні чужого майна (грабежі), вчиненому в умовах воєнного стану.

Водночас кримінальна відповідальність за ст. 356 КК України наступає за самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.

Для відмежовування відкритого заволодіння майном від самоправства, варто звернути увагу, що при вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України винувата особа прагне захистити своє дійсне або уявне право чи інтерес всупереч встановленому порядку і без законних на те повноважень, тоді як при грабежу особа посягає на право власності потерпілого, тобто на чуже майно. Кримінальне правопорушення, передбачене ст. 186 КК України є корисливим злочином, коли винний прагне незаконного збагачення за рахунок майна, яке належить іншій особі. У той же час при вчиненні самоправства відсутнє посягання на власність, більше того, винний своїми діями може прагнути поновити своє порушене з вини потерпілого право.

У касаційній скарзі сторона захисту наполягала на тому, що потерпілий та свідок у своїх показаннях зазначали про наявність у ОСОБА_8 непогашеного боргу перед ОСОБА_7 у сумі 900 грн, який останній дав потерпілому аби той купив йому сигарети. Звертала увагу Верховного Суду, що ОСОБА_7 під час допитів його в судах попередніх інстанцій зауважував, що він мав намір повернути потерпілому телефон, коли той погасить перед ним заборгованість.

На переконання колегії суддів такі доводи сторони захисту не заслуговують на увагу, оскільки судами було встановлено, що крім телефона ОСОБА_7 заволодів також і грошовими коштами потерпілого у сумі 300 грн, які згодом порвав у присутності працівників поліції, тобто розпорядився ними на власний розсуд. Більше того, ОСОБА_7 не повідомляв ОСОБА_8 про те, що він має намір повернути йому телефон, коли той виконає свої зобов`язання.

Натомість судами було встановлено, що ОСОБА_7 відкрито забрав з рюкзака потерпілого належний йому мобільний телефон та грошові кошти, тобто вчинив активні дії щодо вилучення майна, вартість якого майже вдвічі перевищувала розмір зобов`язання, на яке посилається сторона захисту у поданій касаційній скарзі.

Варто зауважити, що Верховний Суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину в цілому.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що доводи сторони захисту не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до їхньої незгоди з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Водночас оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими, належним чином вмотивованими, і в повній мірі відповідають приписам ст. 370 КПК України, а ухвала апеляційного суду - ст. 419 цього Кодексу, тому касаційні доводи в цій частині теж неприйнятні.

У той же час, касаційна скарга не містить посилань на такі істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити судам першої та апеляційної інстанцій ухвалити законні й обґрунтовані судові рішення під час розгляду кримінального провадження.

Отже, ураховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування або зміни оскаржених судових рішень, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 376 433 434 436 438 441 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2023 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

ОКРЕМА ДУМКА

Судді Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1 у провадженні № 51-2485км25

Постановою Верховного Суду від 04 лютого 2026 року, ухваленою колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2023 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року стосовно ОСОБА_4 залишено без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_5 - без задоволення.

Як суддя не погоджуюсь із вказаним рішенням більшості колегії суддів та висловлюю окрему думку з таких підстав.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

За вироком Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2023 року ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та призначено йому відповідне покарання.

Закарпатський апеляційний суд ухвалою від 24 квітня 2025 року апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_4 та його захисника ОСОБА_5 залишив без задоволення, а вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2023 року - без змін.

Вимоги та узагальненні доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У поданій касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 посилався на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Просив скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Серед іншого, обґрунтовуючи доводи своєї касаційної скарги, захисник стверджував, що винуватість ОСОБА_4 в інкримінованому йому діянні не доведена поза розумним сумнівом. Звертав увагу на те, що зокрема потерпілий та засуджений в ході судового розгляду підтвердили наявність між ними боргових зобов`язань. Наголошував, що суди помилково кваліфікували дії ОСОБА_4 за ч. 4 ст. 186 КК України, оскільки умисел останнього був спрямований на самоправне повернення боргу.

Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими їх обґрунтовано

Так, приписами статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі- КПК України) визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 КПК України.

З огляду на вимоги ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Отже, суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, однак при цьому до його компетенції входить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.

За змістом ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути, зокрема, обґрунтованим і вмотивованим. При цьому обґрунтованим - є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу, а вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Отже, перевіряючи дотримання судами нижчих інстанцій вимог КПК України, Верховний Суд у межах доводів касаційних скарг має з`ясувати, чи навели суди нижчих інстанцій належні й достатні мотиви ухвалення судових рішень та чи обґрунтували свої висновки з посиланням на досліджені докази.

Згідно з ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Відповідно до ч. 4 ст. 17 КПК України усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на користь такої особи.

Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи в цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.

З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням.

Отже, суди повинні ретельно перевіряти доводи сторони захисту, які обґрунтовано ставлять під сумнів версію сторони обвинувачення. У випадку, якщо суд після такої перевірки відхиляє доводи сторони захисту, він має навести переконливі мотиви такого висновку, які не залишають розумного сумніву у винуватості обвинуваченого. Разом з тим, якщо небезпідставні доводи сторони захисту не можуть бути спростовані з наведенням переконливих мотивів, які ґрунтуються на обставинах відповідного провадження, то це свідчить про існування розумного сумніву в доведеності винуватості особи».

З оскаржуваних судових рішень убачається, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України.

Водночас у поданій апеляційній скарзі, сторона захисту посилаючись на неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, фактично наполягала на іншій версії обставин події. Вказувала на те, що свідок ОСОБА_6 та потерпілий ОСОБА_7 , безпосередньо в судовому засіданні підтвердили наявність в останнього боргу перед засудженим ОСОБА_4 .

Дійсно, як убачається з матеріалів кримінального провадження, зокрема, з технічного запису судового засідання від 07 березня 2023 року, в ході допиту в суді першої інстанції потерпілий ОСОБА_8 не заперечував факт боргових зобов`язань перед ОСОБА_4 та допускав те, що останній забрав у нього телефон у рахунок боргу, оскільки він тривалий час не повертав йому гроші.

Крім цього, як вбачається з оскаржених судових рішень, про наявність такого боргу зазначав і допитаний в ході судового розгляду свідок ОСОБА_6 .

У той же час, за наслідками касаційного розгляду колегія суддів погодилася з висновками судів попередніх ланок та визнала доводи сторони захисту в цій частині неспроможними, пославшись зокрема на те, що ОСОБА_4 відкритозабрав у потерпілого належне йому майно (мобільний телефон та грошові кошти), вартість якого майже вдвічі перевищувала розмір зобов`язання. Зауважила, що ОСОБА_4 заволодів грошовими коштами потерпілого ОСОБА_7 в сумі 300 грн, якими розпорядився на власний розсуд, до того ж не повідомив ОСОБА_7 , що він має намір повернути належній останньому телефон, коли той виконає свої зобов`язання.

Варто зауважити, що диспозиція ч. 4 ст. 186 КК України передбачає кримінальну караність діяння, яке полягає, зокрема у відкритому викраденні чужого майна (грабежі), вчиненому в умовах воєнного стану.

Водночас кримінальна відповідальність за ст. 356 КК України наступає за самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.

Самовільне вчинення будь-яких дій має місце тоді, коли винний реалізує своє дійсне або уявне право незаконними методами, наприклад, усупереч волі власника вилучає його майно в рахунок погашення боргу, кредитор вилучає майно несумлінного боржника з тим, щоб примусити його до виконання цивільно-правового зобов`язання, вселяється в надану йому квартиру, не дочекавшись, доки її покинуть колишні мешканці, або вселяється у вільну квартиру без наявності ордера, самовільно виконує рішення суду про виселення боржника чи звільнення приміщення від його майна тощо.

Так, відповідно до вимог ст. 91 КПК України в кримінальному провадженні наряду з іншим підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Вважаю, що покликання колегії суддів, зокрема на те, що вартість викраденого майна перевищувала суму боргових зобов`язань потерпілого ОСОБА_7 , в цьому провадженні достеменно не може свідчити про направленість умислу ОСОБА_4 саме на відкрите заволодіння чужим майном, оскільки точна сума викраденого майна, що належало потерпілому була встановлена лише після проведення відповідної товарознавчої експертизи, істотно не відрізнялася від суми боргу та, відповідно, не могла бути відома засудженому в момент вчинення злочину.

На моє переконання, версія сторони захисту про те, що дії ОСОБА_4 були направленні саме на самоправне повернення суми заборгованості не була спростована стороною обвинувачення у ході судового розгляду кримінального провадження поза розумним сумнівом.

У той же час, суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції, і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК України.

Апеляційне провадження є важливою гарантією досягнення мети і виконання завдань кримінального провадження. Підтверджуючи законність судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, вносячи в них зміни, а також скасовуючи незаконні судові рішення, суд апеляційної інстанції тим самим забезпечує охорону прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована відповідна правова процедура.

Як вже зазначалося вище, Верховний Суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину в цілому.

Отже, доводи сторони захисту потребували ретельнішої перевірки апеляційним судом, оскільки вони напряму впливають на правильність правової кваліфікації дій ОСОБА_4 , та повинні були бути спростовані фактичними обставинами справи, встановленими шляхом об`єктивної оцінки кожного доказу з точки зору належності, допустимості та достовірності, а їхньої сукупності с точки зору достатності та взаємозв`язку.

За таких обставин, уважаю, що касаційна скарга сторони захисту підлягала частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суду необхідно було урахувати наведене, повно, всебічно та належним чином установити всі обставини, що мають істотне значення для застосування закону України про кримінальну відповідальність, та залежно від установлених обставин та досліджених доказів ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення

Суддя Касаційного кримінального

суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1

Зображення (ілюстрація/схема) має виключно візуалізаційний (ілюстративний) та довідковий характер. Малюнок відображає лише загальну логіку статті та/або слова учасників справи, а не автора. У разі суперечності, пріоритет має текст відповідної норми та/або статті.