5.1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

Кримінальне процесуальне доказування – це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді і суду, а також інших учасників кримінального провадження, яка здійснюється у встановленій законом процесуальній формі і спрямована на збирання, перевірку та оцінку доказів з метою встановлення обставин, що підлягають доказуванню.

В ч. 2 ст. 91 КПК України на законодавчому рівні визначено, що доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Найпоширенішою є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з таких 3-х елементів:

• збирання;
• перевірка;
• оцінка доказів і їх джерел.

Доказування є не лише практичною, але й мисленнєво-логічною діяльністю суб’єктів доказування. Виділяють два види доказування:

• як дослідження фактичних обставин кримінального провадження;
• як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків у кримінальному провадженні.

Метою доказування у кримінальному провадженні є отримання достовірних знань щодо події кримінального правопорушення та винуватості підозрюваного, обвинуваченого.

Доказування є «серцевиною» кримінальної процесуальної діяльності, займає в ній основне місце. Воно відбувається у всіх стадіях кримінального провадження.

Доказування має кримінально-правове та кримінальне процесуальне значення.

Кримінально-правове значення доказування полягає в тому, що:

• завдяки доказуванню встановлюється, чи мало місце кримінальне правопорушення та якою є його кваліфікація;
• доказування гарантує реалізацію кримінальної відповідальності.

Кримінальне процесуальне значення доказування проявляється в тому, що:

• правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу;
• усі питання, що виникають під час кримінального провадження, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених під час доказування обставин;
• участь заінтересованих суб’єктів у доказуванні є гарантією реалізації засад кримінального процесу;
• докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Збирання доказів у кримінальному провадженні

Збирання доказів – це врегульована КПК України діяльність сторін кримінального провадження, потерпілих, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, яка полягає в пошуку, виявленні джерел фактичних даних, вилученні й отриманні необхідної інформації та її фіксації.

В ст. 93 КПК України диференційовані способи збирання доказів для сторона обвинувачення (ч.2 ст. 93 КПК України) та для сторона захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (ч.3 ст. 93 КПК України).

Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом:

• проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій (мають найбільшу питому вагу);
• витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;
• здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження;
• проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК України.

Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом:

• ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій. Здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому ст. 220 КПК України,
• витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;
• здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Фіксація доказів є обов'язковим елементом процесу збирання доказів і складається із системи дій з процесуального закріплення фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення кримінального провадження.

Способами фіксації доказів є:

• складання протоколів слідчих (розшукових) дій;
• застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження (фотографування, звукозапис, аудіо - чи відеозапис);
• виготовлення фототаблиць, схем, зліпків, відбитків та ін.

Перевірка доказів. Способи перевірки доказів та їх процесуальних джерел

Перевірка доказів – це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду з ретельного, всебічного й об’єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінального провадження.

Усі зібрані в кримінальному провадженні докази підлягають всебічній і об’єктивній перевірці слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом. Перевірка доказів здійснюється як тими суб’єктами, що їх зібрали, так і іншими учасниками кримінального провадження.

Перевірка проводиться з метою з’ясування питання про належність доказів, допустимість, достовірність, а їх сукупність – з точки зору достатності.

Перевірка доказів здійснюється за допомогою логічно-розумової діяльності чи шляхом проведення практичних дій.

1) логічно-розумовий спосіб перевірки доказів полягає у:

• аналізі і дослідженні змісту кожного доказу окремо з позицій його повноти, несуперечності, логічної послідовності;
• зіставленні з іншими доказами;

2) шляхом проведення практичних дій докази перевіряються під час проведення

• повторних слідчих (розшукових) дій;
• нових слідчих (розшукових) дій.

Новими слідчими (розшуковими) діями, які дозволяють перевірити докази є:

• одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях (ч. 9 ст. 224 КПК України);
• слідчий експеримент (ст. 240 КПК України);
• пред’явлення особи для впізнання (ст. 228 КПК України);
• проведення експертизи (ст. 242 КПК України).

Оцінка доказів. Внутрішнє переконання в механізмі оцінки доказів

Оцінити доказ означає з’ясувати їх переконливість, силу та придатність бути підставою для того, щоб зробити висновок чи ухвалити рішення.

Оцінка доказів – це розумова (логічна) діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, яка полягає в тому, що вони за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ч. 1 ст. 94 КПК України).

На відміну від перевірки, оцінка доказів завжди відбувається у формі розумової діяльності.

Оцінка доказів спрямована на з’ясування таких обставин:

• чи стосуються зібрані фактичні дані предмету доказування;
• чи достатньо зібраних доказів для достовірного висновку про обставини, які становлять предмет доказування;
• чи зібрані докази становлять собою достовірну і повну інформацію про вчинене кримінальне правопорушення.

Оцінку доказів закон пов’язує з діяльністю слідчого, прокурора, слідчого судді та суду (ч. 1 ст. 94 КПК України). Проте, оцінка доказів здійснюється також і іншими учасниками кримінального провадження – підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником, потерпілим. Однак, така оцінка для слідчого, прокурора, слідчого судді, суду носить рекомендаційний характер.

Закон наперед не визначає сили і значення доказів, встановлюючи, що жоден доказ не має наперед встановленої сили (ч.2 ст.94 КПК України). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів.

Внутрішнє переконання – це тверда впевненість, що склалася у судді, слідчого судді, прокурора, слідчого в тому, що ними дано правильну оцінку всім наявним у кримінальному провадженні засобам доказування і всім встановленим фактам, і те, що отриманий таким шляхом висновок з усіх питань, які виникли в кримінальному провадженні, є єдино правильним.

Внутрішнє переконання формується в процесі дослідження доказів, і тому має бути обґрунтованим. Воно є наслідком ретельного, критичного розгляду наявних джерел доказів і тих фактичних даних, які в них містяться.

Внутрішнє переконання повинно ґрунтуватися на всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження.

Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання слідчого, прокурора, слідчого судді та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінального процесуального доказування.

Критерії оцінки доказів та їх процесуальних джерел

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України кожен доказ оцінюється з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Процес оцінки доказів включає визначення їх:

1) належності;

2) допустимості;

3) достовірності;

4) достатності.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст. 85 КПК України).

Під належністю доказів слід розуміти можливість використання їх для встановлення у кримінальному провадженні фактичних даних, а також обставин, що підлягають доказуванню в силу існуючого між ними кримінального процесуального взаємозв’язку.

Вимога належності доказів складається з двох критеріїв:

1) значення для провадження обставин, встановлюваних конкретними доказами;

2) значення цих доказів для встановлення саме таких обставин.

Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України (ч. 1 ст. 86 КПК України).

Критерії допустимості доказів:

• належний суб’єкт, який має право проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;
• належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що складають зміст доказу;
• належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;
• належний порядок проведення процесуальної дії, яка використовується як засіб одержання доказів.

Підстави та процесуальний порядок визнання доказів недопустимими

Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 86 КПК України).

Законодавець питання недопустимості доказів визначає у статтях 87 та 88 КПК України, де вказує, що недопустимими є докази:

• отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
• які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого.

Істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод є:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;

7) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень;

8) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов’язаний довести в суді під час судового провадження;

9) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання (ч. 3 ст. 87 КПК України).

До доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого та є недопустимими, відносяться:

• докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження;
• відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого – на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Питання допустимості доказів вирішує суд:

• під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при ухваленні судового рішення;
• під час судового розгляду – у разі встановлення очевидної недопустимості доказу. Це тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні.

Під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими, можуть сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (ст. 89 КПК України).

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди події, що досліджується.

Оцінка достовірності доказів виявляється в тому, що вивчається особа, яка є носієм відомостей про фактичні дані; аналізуються умови знаходження матеріального носія інформації; досліджується зміст відомостей (послідовність та повнота викладення, наявність протиріч, неточностей та ін).

Достатніми є докази тоді, коли в своїй сукупності вони дають можливість слідчому, прокурору, слідчому судді, суду встановити усі передбачені законом обставини кримінального провадження на тому рівні знання про них, який потрібен для прийняття законного та обґрунтованого процесуального рішення.