Нарешті Велика Палата визначила, що втрата сімейних зв’язків є підставою для виселення колишнього члена сім’ї та припинення сервітуту на житлове приміщення (ВП/ВС у справі № 447/455/17 від 13.10.2020)

Фабула судового акту: Тривалий час судова практика щодо виселення колишніх членів (чоловіків, дружин) сім’ї із житлових приміщень які перебувають у власності позивачів носила вкрай неоднорідний характер.

Окремі суди (з позицією яких я доречи однозначно згоден) таки позиви задовольняли виходячи з того, що зміна сімейного положення, наприклад розлучення, є підставою для припинення сервітуту та посилались на норми ст. 406 ЦК України.

Інші ж «натягивая сову на глобус» посилались на ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та трактували її положення так як їм заманеться.

Звісно, що при такому підході про жодну сталість судової практики й годі говорити, а про захист права власності треба взагалі промовчати.

Але ж нарешті Велика Палата таки поставила крапку у цьому питання за що їй велика вдячність.

У даній справі жінка звернулась до суду із позовом про свого колишнього чоловіка про визнання припиненим права користування житлом мотивуючи його тим, що у період шлюбу вона за власні кошти придбала будинок та проживала у нього разом із дитиною та чоловіком, який у цій справі є відповідачем.

Після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим приміщенням. Однак, відповідач відмовився звільнити будинок і до цього часу продовжує проживати у ньому.

На думку позивача подальше перебування її колишнього чоловіка у будинку є неможливим, оскільки він складається лише з двох житлових кімнат, однією з яких користується син, а в іншій вона не може проживати з відповідачем, оскільки вони не є подружжям, що, у свою чергу, перешкоджає їй володіти і користуватися власним майном.

Судом першої інстанції вказані позовні вимоги було задоволено.

Однак, апеляційний суд посилаючись та застосовуючи рудиментарні норми ЖК УРСР у задоволенні позову відмовив мотивуючи таке рішення тим, що за нормами ч.4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Незгода із постановою суду апеляційної інстанції стала підставою для подання позивачем касаційної скарги та подальшого направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка скаргу задовольнила та надала свої такі очікувані висновки щодо згаданих вище правовідносин.

Так, Велика Палата у своїй постанові зазначила, що нормами статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

За положеннями статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. При цьому припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Водночас ВП звернула увагу на те, що звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. В свою чергу Цивільний кодекс є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Законодавець при прийнятті ЦК України не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

Частиною першою статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно ч. 1 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

За положеннями ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

У даній справі припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає пропорційності в розумінні положень ст. 8 Конвенції, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, відповідач має постійне зареєстроване місце проживання, спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, вона з дитиною змушена проживати у батьків, оскільки окрім спірного житлового будинку іншого житла не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею.

Разом із тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку.

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечено іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.

Отже припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналізуйте судовий акт: Куплена квартира з «прописаними» у ній членами сім’ї колишнього власника – чемодан без ручки! (ВС/КЦС у справі № 279/3572/18 від 22.07.2020)

У разі тривалого проживання особи в квартирі - виселити її майже не можливо (ВС/КЦС № 754/613/18-ц від 15.01.2020)

Виселити колишнє подружжя із особистого житла – реально. Правовий механізм (ВС/КЦС № 702/101/18 від 14.08.2019)

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності (ВС/КЦС, справа № 329/398/18, 23.09.19)

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (Постанова Київського апеляційного суду від 31.07.2019р. по справі № 761/31830/14-ц)

Законодавством не передбачене збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у будинок, але на час розгляду справи перестала бути членом сім'ї власника (ВС/КЦС,справа № 357/7940/16-ц, 27.02.19)

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні цього права упродовж всього часу тривання правопорушення (ВП ВС, № 653/1096/16-ц, 04.07.18)

Якщо квартира набута на законних підставах, покупець має право виселити усіх зареєстрованих у ній осіб, в тому числі і членів сім’ї продавця, без надання іншого житлового приміщення (ВС/КЦС, № 638/13030/13-ц, від 25 липня 2018р.)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2020 року

м. Київ

Справа № 447/455/17

Провадження № 14-64цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Шандри М. М., Левика Я. А., Струс Л. Б.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненим права користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати припиненим право ОСОБА_2 користування житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язати ОСОБА_2 звільнити вказаний будинок.

Позов обґрунтовано тим, що з 19 лютого 2007 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 . Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 20 грудня 2016 року, яке набрало законної сили 03 січня 2017 року, шлюб між ними розірвано.

У період шлюбу вона за власні кошти на підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 25 жовтня 2012 року, посвідчених приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Львівської області Алексєєвою Г. М. і зареєстрованих у реєстрі за № № 2740 і 2742, набула право власності на зазначені об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , які є її приватною власністю, що вбачається зі змісту вказаних договорів та на що ОСОБА_2 надав письмову згоду.

З дня укладення договорів у будинку зареєстровані та проживають вона з сином. Відповідач зареєстрований за місцем проживання своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2 , однак проживав у будинку позивачки на тій підставі, що був її чоловіком. Після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим приміщенням. Однак, ОСОБА_2 відмовився звільнити будинок і до цього часу продовжує проживати у ньому.

Позивач вважала, що подальше перебування відповідача у будинку є неможливим, оскільки він складається лише з двох житлових кімнат, однією з яких користується син, а в іншій вона не може проживати з відповідачем, оскільки вони не є подружжям, що, у свою чергу, перешкоджає їй володіти і користуватися власним майном.

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати житловий будинок із господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що після придбання вказаного будинку ОСОБА_2 в інтересах сім`ї уклав договір позики грошей для його реконструкції. Він виконав будівельні роботи на суму понад 150 000 грн, зокрема, влаштував відмостку навколо будинку, побудував нові паркан, вбиральню, доріжку, замінив двері, вікна у будинку, тощо. Внаслідок проведення цих робіт спірний будинок значно покращився, змінилась його характеристика та істотно збільшилася його вартість. Зазначені обставини, на думку ОСОБА_2 , свідчать про можливість визнання житлового будинку об`єктом спільної сумісної власності.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

07 квітня 2017 року ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження для спільного розгляду.

27 лютого 2019 року рішенням Миколаївського районного суду Львівської області у складі судді Карбовніка І. М. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненим право ОСОБА_2 на користування житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язано ОСОБА_2 звільнити це приміщення. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку, тому відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном. Зустрічний позов залишено без задоволення, оскільки ОСОБА_2 не надав доказів про істотне збільшення вартості цього будинку за час шлюбу.

08 жовтня 2019 року Львівський апеляційний суд постановою задовольнив частково апеляційну скаргу ОСОБА_2 . Скасував рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 1 280 грн. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. В іншій частині рішення суду залишив без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 зберігає право користування спірним житловим приміщенням і після припинення сімейних відносин з ОСОБА_1 відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), тому суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин норми статей 319 321 391 ЦК України та зробив необґрунтований висновок про наявність правових підстав для визнання припиненим права ОСОБА_2 на користування житловим будинком. При цьому апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивач за зустрічним позовом не надав жодних належних, допустимих та достовірних доказів про істотне збільшення вартості спірного будинку внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, яку просила скасувати в частині відмови у первісному позові та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що сторони не пов`язані спільним побутом і не мають взаємних обов`язків. Суд апеляційної інстанції не встановив інших обставин стосовно відносин між сторонами, тому зробив необґрунтований висновок, що позивач і відповідач є сім`єю.

Апеляційний суд безпідставно застосував частину першу статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки між сторонами припинено шлюбні відносини та не виникли сімейні відносини, які ґрунтуються на інших підставах ніж шлюб.

Апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин норми статей 319 395 406 ЦК України щодо захисту права власності та не врахував, що правовою підставою для проживання ОСОБА_2 у спірному будинку були шлюбні відносини з позивачем, з припиненням яких припинилася й підстава для проживання відповідача у цьому будинку. Відтак сервітут у вигляді права ОСОБА_2 користуватися будинком ОСОБА_1 припинився.

Зокрема, згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, що мають істотне значення. Такими обставинами є відсутність будь-яких відносин між сторонами, неможливість їх спільного проживання, а присутність ОСОБА_2 у будинку змусила ОСОБА_1 жити з сином у її батьків, що фактично є позбавленням її права користування власною нерухомістю.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування і розпорядження своїм майном. Водночас захист ОСОБА_1 свого права власності не тягне за собою порушення права ОСОБА_2 на житло, бо місцем його постійного проживання є місце реєстрації у будинку його батьків на АДРЕСА_2 .

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просив залишити скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд зробив правильні висновки по суті вирішеного спору, зокрема, що відповідач вселився у спірний будинок зі згоди його власника - позивачки та проживав у спірному будинку як член її сім`ї.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови в зустрічному позові про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не оскаржено, тому в цій частині не переглядається.

21 листопада 2019 року ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

20 лютого 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначено справу до розгляду в складі колегії з п`яти суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

18 березня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передано зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що особа, яка вселилася у житло як член сім`ї власника житлового будинку, набуває право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом. Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Незважаючи на закріплення права членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом нормою ЦК України, воно виникає на підставі волевиявлення власника житла, який дозволяє члену своєї сім`ї вселитися до нього. У зв`язку із цим обмеження власника у можливості виселення колишнього члена сім`ї є невиправданим втручанням як у його право власності, так і у право на повагу до його приватного і сімейного життя, до його житла.

Однак такий висновок не узгоджується з положенням частини четвертої статті 156 ЖК УРСР, у якій зазначено, що припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім`ї права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) й колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені у статті 162 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16 (справа № 688/63/15-ц) зроблено правовий висновок, що за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР вбачається, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Разом із тим у постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-3095цс15 зроблено правовий висновок, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів його сім`ї права користування займаним приміщенням.

27 квітня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Суди встановили, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 19 лютого 2007 року до 03 січня 2017 року. Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 20 грудня 2016 року, яке набрало законної сили 03 січня 2017 року, шлюб між ними розірвано.

ОСОБА_2 вселився у спірний будинок зі згоди його власника - ОСОБА_1 та проживав у ньому як член її сім'ї, чоловік.

Також установлено, що на підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки від 25 жовтня 2012 року, посвідчених приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Львівської області Алексєєвою А. М. і зареєстрованих у реєстрі за № № 2740 і 2742, ОСОБА_1 набула право власності на житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість житлового будинку на момент його придбання - 75 938 грн 00 коп.

Відповідно до пункту 4.5 договору купівлі-продажу житловий будинок набувається покупцем - ОСОБА_1 за власні кошти та буде її особистою приватною власністю, на що її чоловік ОСОБА_2 надав письмову згоду, яка зберігається у справі за реєстровим № 2739.

У пункті 19 договору купівлі-продажу земельної ділянки зазначено, що земельна ділянка набувається покупцем - ОСОБА_1 за власні кошти та буде її особистою приватною власністю, на що її чоловік - ОСОБА_2 надав письмову згоду, яка зберігається у справі за тим самим реєстровим № 2739.

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватої власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею - ОСОБА_1 та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір`ю.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:

право користування (сервітут);

інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Суди встановили, що ОСОБА_1 у позовній заяві посилалася на те, що спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років. Указана обставина має оцінюватися з урахуванням вимог статті 50 ЖК УРСР, яка передбачає, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев`ять років, крім подружжя.

В іншій кімнаті проживає відповідач, з яким у позивачки припинені шлюбні відносини.

За таких обставин вона змушена проживати разом із сином у своїх батьків.

Крім цього, згідно з поясненнями позивачки, відповідач зареєстрований за місцем проживання його батьків за адресою: АДРЕСА_2 . Доказів про неможливість проживання відповідача за місцем реєстрації матеріали справи не містять.

Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати спільний з відповідачем син, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування будинком.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Аналогічні положення містяться й у статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи у касаційному порядку.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи у касаційному порядку).

Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Такі самі положення містяться у статті 5 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи у касаційному порядку.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду; частини перша, третя статті 12 ЦПК Україниу редакції, чинній на час перегляду справи у касаційному порядку).

Велика Палата Верховного Суду врахувала вимоги ОСОБА_1 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. Вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, ОСОБА_2 має постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, вона з дитиною змушена проживати у батьків, оскільки окрім спірного житлового будинку іншого житла не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею.

Разом із тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку.

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечено іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.

Дійсно, як ЖК УРСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Ці підстави передбачені у статтях 71 72 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України.

Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Що стосується необхідності відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 листопада 2016 року (провадження № 6-709цс16), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

Верховний Суд України у постанові зробив, зокрема, такі висновки.

Правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом із ним і ведуть із ним спільне господарство.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом указаної постанови Верховний Суд України переглядав справу за позовом фізичної особи до фізичної особи, міського відділу управління Державної міграційної служби України про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації з підстав, передбачених статтями 71 72 156 ЖК УРСР та статтею 405 ЦК України.

Зокрема, позивач посилався на те, що після смерті батька він успадкував будинок. Відповідач - його племінниця, не проживає у помешканні більше 13 років без поважних причин та не бере участі в утриманні та облаштуванні житла.

Спір у наведеній справі та справі, що розглядається, вочевидь відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням. А тому підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 листопада 2016 року (провадження № 6-709цс16), не вбачається.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно із частиною першою статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як суд касаційної інстанції вона не наділена повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку. Разом із тим вважає, що при встановленні обставин справи та дослідженні доказів судом першої інстанції не допущено порушення процесуальних норм, а отже, його висновок не спростований.

Апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції, тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині скасувати та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За частиною четвертою статті 412 ЦПК України визначено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Отже, рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року в оскаржуваній частині стосовно позовних вимог за первісним позовом про визнання припиненим права користування житлом, необхідно змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій оскаржуваній частині рішення суду першої інстанції прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін.

За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536 грн 80 коп.

Керуючись статтями 141 259 268 400 409 413 415 416 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року в оскаржуваній частині скасувати.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року в оскаржуваній частині, що стосується позовних вимог за первісним позовом про визнання припиненим права користування житлом, - змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій оскаржуваній частині рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536 грн 80 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді