Головна Блог ... Цікаві судові рішення У разі тривалого проживання особи в квартирі - виселити її майже не можливо (ВС/КЦС № 754/613/18-ц від 15.01.2020) У разі тривалого проживання особи в квартирі - вис...

У разі тривалого проживання особи в квартирі - виселити її майже не можливо (ВС/КЦС № 754/613/18-ц від 15.01.2020)

Відключити рекламу
- 0_90979300_1585316396_5e7e022cde22e.jpg

Фабула судового акту: «Валіза без ручки». Саме так можна охарактеризувати квартиру, у якій проживає колишній член сім’ї, у світлі запропонованого до уваги судового рішення.

Свого часу Касаційний цивільний суд досить однозначно висловлювався про те, що колишні члени сім’ї власника житла підлягають визнанню такими, що втратили право користування житловим приміщення, оскільки їх право на сервітут фактично закінчилось з моменту коли вони перестали бути членами сім’ї.

На мою думку, саме такий підхід є єдиним вірним та таким, що максимально захищає права власника, оскільки окрім того, що таку квартиру нормально не продаш так ще й комуналку доведеться платити за себе та за того парня.

Проте, у даному рішенні КЦС «натягнув сову на глобус», взагалі НЕ проаналізував норми національного законодавства, застосувавши лише положення Конвенції та практику ЄСПЛ і докорінно змінив існуючу правозастосовну практику.

У даній справі власник квартири звернувся до суду із позовом про визнання своєї тітки, яка є донькою його померлої бабці (попередньої власниці квартири) такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки та добровільно виселитись з нього та знятися з реєстрації не бажає.

Місцевий суд у позові відмовив мотивуючи своє рішення тим, що відповідач не має іншого житла, тривалий час (17 років) проживає у квартирі, сплачує витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, а отже у неї наявний зв’язок із спірною квартирою як із житлом.

Проте, апеляційний суд, на мою думку, прийняв цілком законне рішення і позов задовольнив виходячи з того, що із припиненням права власності на квартиру попереднього власника та набуттям права власності на цю квартиру позивачем, припинилася обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту для відповідача, оскільки новий власник заперечує проти користування його власністю відповідачем.

Саме рішення апеляційного суду і стало підставою для перегляду справи Касаційним цивільним судом за апеляцією відповідача, який за його результатами рішення апеляційного суду скасував та залишив у силі рішення суду першої інстанції.

Мотивуючи таке рішення КЦС послався на положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод згідно якої кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Проте скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог про визнання відповідача такою, що втратила право на проживання у квартирі, обмежився лише положеннями закону, який врегульовує випадки припинення сервітуту - пункт четвертий частини першої статті 406 ЦК України.

Висновок апеляційного суду про те, що право користування відповідача спірною квартирою припиняється із припинення права власності попереднього власника, оскільки відповідач вселена та набула право користування спірною квартирою у 2000 році як член сім`ї власника житла, є правильним.

Проте при вирішенні справ суди повинні застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналізуйте судовий акт: Виселити колишнє подружжя із особистого житла – реально. Правовий механізм (ВС/КЦС № 702/101/18 від 14.08.2019)

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності (ВС/КЦС, справа № 329/398/18, 23.09.19)

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (Постанова Київського апеляційного суду від 31.07.2019р. по справі № 761/31830/14-ц)

Законодавством не передбачене збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у будинок, але на час розгляду справи перестала бути членом сім'ї власника (ВС/КЦС,справа № 357/7940/16-ц, 27.02.19)

Постанова

Іменем України

15 січня 2020 року

м. Київ

справа № 754/613/18-ц

провадження № 61-1634св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

Усика Г. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до договору дарування від 05 вересня 2017 року № 7-300, він є власником квартири АДРЕСА_1 . Під час переоформлення договорів на постачання комунальних послуг з`ясовано, що крім його рідної баби у квартирі зареєстрована та проживає його рідна тітка ОСОБА_2 , чим створює йому суттєві перешкоди у користуванні квартирою. ОСОБА_2 зареєстрована в квартирі з жовтня 2000 року. Крім того, ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі з невідомим йому чоловіком та має заборгованість зі сплати комунальних послуг. На його вимогу як власника квартири звільнити та знятися з реєстрації у спірній квартирі, він отримав відмову, у зв`язку з чим змушений звернутись до суду для захисту своїх прав.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 25 липня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не має іншого житла, спірна квартира є єдиним житлом для проживання, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, номер довідки 118489063 від 26 березня 2018 року. Відповідач тривалий час проживає у квартирі, сплачує витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, з`ясувавши зв`язок ОСОБА_2 із спірною квартирою як із житлом, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є не обґрунтованими і не підлягають задоволенню.

Додатковим рішенням цього ж суду від 03 серпня 2018 року вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив із того, що із припиненням права власності на квартиру попереднього власника та набуттям права власності на цю квартиру позивачем, припинилася обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту для ОСОБА_2 , оскільки новий власник заперечує проти користування його власністю відповідачем.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року, в якій просить скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що спірна квартира є єдиним житлом для проживання відповідача, у випадку виселення вона стане безхатьком, оскільки не має іншого житла. Матеріали справи не містять доказів, які вказували на існування підстав для виселення ОСОБА_2 , передбачених статтями 116 156 157 ЖК України. Судом апеляційної інстанції не враховано практику Верховного Суду, викладену у постановах від 21 лютого 2018 року у справі № 717/1111/16-ц та від 15 серпня 2018 року у справі № 381/423/16-ц. Позивач, приймаючи у дар спірну квартиру, знав про право проживання у ній відповідача, що не враховано судом апеляційної інстанції.

У квітні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що відповідач навмисно плутає поняття втрати право користування житловим приміщенням та виселення із житлового приміщення.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.

Обставини встановлені судами

Згідно з договором дарування від 05 вересня 2017 року, зареєстрованого у реєстрі за № 7-300, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 є бабою ОСОБА_1 .

Згідно з витягом із Реєстру територіальної громади міста Києва, у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Відповідно до копії паспорта ОСОБА_4 , вона знята з реєстрації місця проживання з 05 червня 2018 року, іншої реєстрації у паспорті немає.

ОСОБА_2 не має іншого житла, спірна квартира є єдиним житлом для проживання, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, номер довідки 118489063 від 26 березня 2018 року.

ОСОБА_2 є рідною тіткою позивача, яка за адресою реєстрації проживає з 2000 року, підставою реєстрації та проживання в спірній квартирі була домовленість між ОСОБА_4 яка є матір`ю ОСОБА_2 . Із моменту проживання та реєстрації відповідач здійснювала поточний ремонт та сплачувала комунальні послуги.

ОСОБА_1 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що з моменту набуття позивачем права власності на квартиру, припинилося право власності на квартиру матері відповідача - ОСОБА_4 , а відповідно припинилося і право самої ОСОБА_2 на користування спірною квартирою, оскільки це право є похідним від права власності її матері, тобто із припиненням права власності на квартиру попереднього власника та набуттям права власності на цю квартиру позивачем, припинилася обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту для ОСОБА_2 , оскільки новий власник заперечує проти користування його власністю відповідачем, просить усунути перешкоди у користуванні йому майном, що належить йому на праві власності, та визнати відповідача такою, що втратила право користування спірною нерухомістю.

Разом із тим Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , відповідач посилалася на те, що визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ,вона фактично буде позбавлена житла, її право на проживання хоча і втрачено у зв`язку із договором дарування квартири, за яким ОСОБА_4 подарувала вказану квартиру ОСОБА_1 , але її виселення покладе на неї надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично вона стане безхатченком.

При вирішенні справи, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на проживання у квартирі, обмежився лише положеннями закону, який врегульовує випадки припинення сервітуту - пункт четвертий частини першої статті 406 ЦК України.

Висновок апеляційного суду про те, що право користування відповідача спірною квартирою припиняється із припинення права власності попереднього власника, оскільки ОСОБА_2 вселена та набула право користування спірною квартирою у 2000 році як член сім`ї власника житла, є правильним.

Визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом буде мати наслідком виселення останньої із спірної квартири.

Проте Верховний Суд зазначає, що при вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.

Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У цій справі, зокрема, суд апеляційної інстанції не надав оцінку та не встановив, чи ухвалене рішення належним чином збалансовує інтереси ОСОБА_1 , власника житла, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , тобто має інше житло, та ОСОБА_2 у якої єдиним житлом є спірна квартира АДРЕСА_1 . Судом апеляційної інстанції не надано оцінку тим обставинам, які оцінені судом першої інстанції про те, що відповідач тривалий час проживала у квартирі (більше 17 років), сплачувала витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, тобто ОСОБА_2 має тривалий зв`язок із спірною квартирою як із житлом.

Таким чином, у цій конкретній справі, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки тривалий час проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції.

ОСОБА_1 знав ще до отримання квартири у подарунок, що у ньому проживає відповідач, а отже, він мав можливість з`ясувати у неї підстави такого проживання, а також довідатися про її наміри щодо подальшого проживання у квартирі або про її відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.

Тобто ОСОБА_1 , який прийняв дарунок від ОСОБА_4 , яка є матір`ю ОСОБА_2 , за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника. Таким чином, заявник міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку.

Апеляційному суду належало надати оцінку співмірності втручання у право відповідача, з урахуванням конкретних обставин справи, а саме, що ОСОБА_1 має місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , та не заперечує проти проживання у спірній квартирі дарувальника ОСОБА_5 , але заперечує проти проживання рідної тітки ОСОБА_2 , яка не має іншого житла, а отже, у разі задоволення його вимог, стане безхатьком.

Оскільки у справі, що розглядається, позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Отже, з огляду на викладене, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості.

Рішення суду першої інстанції відповідає установленим принципам і завданням цивільного судочинства, а також вимогам ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Хоча суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , крім іншого, помилково вказав на те, що визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є неефективним способом захисту порушених прав, проте, це не вплинуло на правильність вирішення справи з огляду на інші мотиви, наведені у рішенні суду першої інстанції, з якими погоджується Верховний Суд.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не застосував Конвенцію та рішення Європейського суду як джерело права, внаслідок чого неправильно вирішив спір.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, встановив дійсні обставини справи, надавши їм оцінку на предмет співмірності втручання у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, принципу верховенства права та справедливості.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн.

Керуючись статтями 141 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року скасувати, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 липня 2018 року та додаткове рішення від 03 серпня 2018 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

  • 76792

    Переглядів

  • 0

    Коментарі

  • 76792

    Переглядів

  • 0

    Коментарі


  • Подякувати Відключити рекламу

    Залиште Ваш коментар:

    Додати

    КОРИСТУЙТЕСЯ НАШИМИ СЕРВІСАМИ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ЮРИДИЧНИХ ПОСЛУГ та КОНСУЛЬТАЦІЙ

    • Безкоштовна консультація

      Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях

    • ВІДЕОДЗВІНОК ЮРИСТУ

      Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс

    • ОГОЛОСІТЬ ВЛАСНИЙ ТЕНДЕР

      Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію

    • КАТАЛОГ ЮРИСТІВ

      Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом

    Популярні судові рішення

    Дивитись всі судові рішення
    Дивитись всі судові рішення
    logo

    Юридичні застереження

    Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.

    Повний текст