10.07.2018 | Автор: Кірюшин Артем Андрійович Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

ВС/КЦС: Відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за останнім місцем проживання спадкодавця НЕ є доказом того, що він не проживав із спадкодавцем (ВС/КЦС № 404/2163/16-ц від 04.07.2018)

Фабула судового акту: У даній справі брат померлої особи звернувся до суду із позовною заявою до свого племінника у якій просив суд встановити факт постійного непроживання з померлим який одночасно є спадкодавцем та усунути відповідача від права спадкування за законом, як такого, що ухилявся від догляду за своїм батьком.

Позовну заяву вмотивовано тим, що відповідно до положень ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Згідно позовної заяви відповідач спочатку допомагав батьку та піклувався про нього, однак у подальшому почав ігнорувати свої обов'язки та неналежним чином виконувати їх: часто залишав батька голодним, цілий день був відсутній дома. Зазначене стало причиною того, що померлий вигнав сина та за згодою позивача запросив доглядати за ним свою знайому.

Судом першої інстанції позовну заяву задоволено.

Проте, апеляційним судом таке рішення було скасовано з підстав того, що суд першої інстанції не дослідив та не врахував можливість або неможливість відповідача надавати допомогу спадкодавцю; не перевірив потреби спадкодавця у допомозі саме від відповідача з урахуванням того, що така допомога надавалася спадкодавцю від інших осіб; не дослідив питання винної поведінки відповідача з урахуванням того чи мав можливість виконувати свій обов'язок, але не вчиняв необхідних дій.

Водночас в якості доказу існування факту постійного проживання померлого та його сина суд апеляційної інстанції взяв до уваги довідку об’єднання житлово-будівельних кооперативів про постійне проживання сина із померлим батьком.

Рішення апеляційного суду було оскаржено позивачем у касаційного порядку з підстав того, що незважаючи на те, що відповідач тимчасово проживав разом із батьком, але не надавав коштів на лікування, харчування та оплату комунальних послуг, не забезпечував елементарних потреб померлого у харчуванні та побуті, був відсутній на роботі до пізньої ночі.

Окрім того з урахуванням діагнозу померлого, останній міг пересуватися лише в інвалідному візку зі сторонньою допомогою, обслуговувати себе не міг, а також того, що витрати на утримання тяжкохворих або немічних батьків є обов'язком повнолітньої дитини, наявні всі підстави вважати, що померлий потребував допомоги саме від відповідача, оскільки з інших родичів, окрім сина, у нього був тільки брат - позивач, який постійно проживає у іншому місті і міг допомагати лише матеріально, що й робив.

Крім того, у касаційній скарзі позивач зазначив, що незважаючи на те, що відповідач разом зі своєю сім'єю тимчасово проживали з померлим задовго до його смерті, він не зареєстрував своє місце проживання у квартирі батька, тому застосовувати положення статті 1268 ЦК України у даному випадку не можна.

Переглядаючи справу та залишаючи в силі рішення апеляційного суду КЦС зазначив, що виходячи із змісту статті 1224 ЦК України остання стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов'язані утримувати спадкодавця. Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

При цьому ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.

Водночас згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

З огляду на положення наведеної норми Закону касаційним судом не взято до уваги доводи касаційної скарги, що відсутність реєстрації місця проживання відповідача за останнім місцем проживання спадкодавця є доказом того, що він не проживав із спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо передбачені частиною третьою статті 1268 ЦК України обставини підтверджуються іншими належними і допустимими доказами.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Незвернення спадкоємця за оформленням спадкових прав на належну йому земельну частку (пай) після смерті спадкодавця не є підставою для визнання спадщини відумерлою та передачі її територіальній громаді (ВС/КЦС, справа № 2о-55/2008, 4.07.18)

ВС/КАС: Суд не має права позбавити спадкоємця обов’язкової частки у спадщині, такий спосіб захисту прав інших спадкоємців законодавством не передбачений (ВС/КАС від 30 травня 2018р. у справі № 483/597/16-ц)

ВС: Та обставина що позивач не знав про смерть спадкодавиці, оскільки вона проживала в іншому населеному пункті, не може вважатися поважною причиною пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини (справа № 198/476/16-ц, 18.01.18)

Непрацездатність спадкоємця для отримання обов’язкової частки у спадщині на підставі ст. 1241 ЦК України повинна бути доведена в момент відкриття спадщини (ВССУ від 226 квітня 2016р. у справі № 204/8193/2014-ц)

Спадкоємець вважається таким, що проживав разом із спадкодавцем і прийняв спадщину, навіть, якщо перебував у тривалому відрядженні, з якого повернувся після закінчення строку для прийняття спадщини (ВССУ від 2 листопада 2016р., № 716/309/14-ц)

Постанова

Іменем  України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 404/2163/16-ц

провадження № 61-15926св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророк В. В.,                          Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, на рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Дуковського О. Л., Карпенка О. Л.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся з позовом, який в подальшому уточнював, до ОСОБА_6 про встановлення факту та усунення від права спадкування за законом.

Позовна заява мотивована тим, що у жовтні 2014 року ОСОБА_7, який був рідним братом позивача та батьком відповідача, поставили діагноз остеосаркома лівої стегнової кістки з метостазами у легені, після чого він почав лікування у Кіровоградському обласному онкологічному диспансері. Після першого курсу хіміотерапії у ОСОБА_7 стався перелом головки стегна, внаслідок чого він став безпорадним.

У зв'язку з цим до ОСОБА_7 поселився його син ОСОБА_6, який зобов'язувався його доглядати. Гроші на лікування та інші потреби надав позивач. Спочатку відповідач допомагав батьку та піклувався про нього, однак навесні 2015 року почав ігнорувати свої обов'язки та неналежним чином виконувати їх: часто залишав батька голодним, цілий день був відсутній дома. Зазначене стало причиною того, що наприкінці липня                   2015 року ОСОБА_7 вигнав сина та за згодою позивача запросив доглядати за ним свою знайому ОСОБА_8

З кінця липня 2015 року ОСОБА_6 не проживав в квартирі з батьком та не доглядав за ним. З кінця липня 2015 року до дня смерті                ОСОБА_7 (ІНФОРМАЦІЯ_1) про нього турбувалася знайома ОСОБА_8

Після смерті брата позивач звернувся до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Відповідач заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини в установлені законом строки не подавав.

Проте позивачу було відмовлено в отриманні свідоцтва про право на спадщину, оскільки 01 квітня 2016 року ОСОБА_6 подав заяву до нотаріуса про прийняття спадщини після смерті його батька, посилаючись на те, що проживав з батьком на час його смерті. Для підтвердження факту проживання разом з батьком відповідач надав довідку об'єднання житлово-будівельних кооперативів, яку отримав на підставі акта, підписаного сусідами померлого, в якому не вказано, що він проживав там постійно чи на момент смерті батька.

На підставі викладеного, після уточнення востаннє в липні 2016 року, позовних вимог ОСОБА_4 просив визнати ОСОБА_6 таким, що не проживав постійноразом із спадкодавцем ОСОБА_7 на час відкриття спадщини за адресою АДРЕСА_1 та усунути його від права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_7

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 26 вересня                   2016 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_6 таким, що не проживав постійно разом із спадкодавцем ОСОБА_7 на час відкриття спадщини за адресою: просп. Правди, 2,корп. 3, кв.26, м. Кіровоград.

Усунено ОСОБА_6 від права на спадкування за законом спадщини, відкритої після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7

Додатковим рішенням цього ж суду від 03 жовтня 2016 року вирішено питання судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не проживав постійно разом із спадкодавцем ОСОБА_7 на час відкриття спадщини та ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через тяжку хворобу був у безпорадному стані.

Рішенням Апеляційного суду Апеляційного суду Кіровоградської області від   27 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено.

Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 26 вересня 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що позивач не надав переконливих доказів ухилення спадкоємця ОСОБА_6 від надання допомоги своєму батьку ОСОБА_7, крім того, що допомогу хворому спадкодавцю надавала його знайома ОСОБА_8

При цьому апеляційний суд зазначив, що усуваючи відповідача від права на спадкування, суд першої інстанції не дослідив та не врахував можливість або неможливість відповідача надавати допомогу спадкодавцю; не перевірив потреби спадкодавця у допомозі саме ОСОБА_6 з урахуванням того, що така допомога надавалася спадкодавцю від інших осіб; не дослідив питання винної поведінки ОСОБА_6 з урахуванням того чи мав можливість виконувати свій обов'язок, але не вчиняв необхідних дій.

Суд апеляційної інстанції також не погодився з висновком районного суду про те, що ОСОБА_4 не проживав постійно зі своїм батьком на час відкриття спадщини. Апеляційний суд зазначав, що обставина постійного проживання ОСОБА_6 зі своїм батьком ОСОБА_7 підтверджується довідкою об'єднання житлово-будівельних кооперативів від 01 квітня 2016 року № 484, яка видана на підставі акту від 15 січня 2014 року, який підписали семеро осіб - сусідів померлого ОСОБА_7 При цьому, лише одна із осіб, яка підписала зазначений акт - ОСОБА_9 в суді першої інстанції пояснила, що підписала його помилково.

Також апеляційний суд як на обставину, що підверджує факт проживання ОСОБА_6 зі своїм батьком, посилався на акт від 20 вересня                   2016 року, складений завідуючою будинком ОСОБА_10 за адресою місця реєстрації проживання відповідача: АДРЕСА_2, згідно з яким ОСОБА_6 в цій квартирі не проживає з 2011 року.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції посилався на пояснення свідків по справі, зокрема дружини відповідача ОСОБА_11, яка підтвердила що вони з чоловіком постійно проживали в квартирі із спадкодавцем із січня 2015 року, але за тиждень до смерті батька тимчасово переїхали до її матері, оскільки вона готувалася до пологів, а також свідків ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, які дали аналогічні пояснення та свідків ОСОБА_8, ОСОБА_15, ОСОБА_16, які не заперечували, що інколи бачили відповідача за місцем проживання його батька.

26 січня 2017 року представник ОСОБА_4, ОСОБА_5, подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач ухилявся від надання допомоги своєму батьку, хоча мав таку можливість.

У касаційній скарзі зазначено, що суд першої інстанції допитав сусідів померлого та встановив факти, які не заперечував і сам відповідач, що він хоч тимчасово проживав разом із батьком у період з весни до літа 2015 року, але не надавав грошових коштів на його лікування, харчування та оплату комунальних послуг, не забезпечував елементарних потреб померлого у харчуванні та побуті, був відсутній на роботі до пізньої ночі.

Представник позивача також зазначав, що з урахуванням діагнозу ОСОБА_7 - остеосаркома лівої стегнової кістки, перелом лівої шийки бедра, токсичний гепатит, він міг пересуватися лише в інвалідному візку зі сторонньою допомогою, обслуговувати себе не міг, а також того, що витрати на утримання тяжкохворих або немічних батьків є обов'язком повнолітньої дитини, наявні всі підстави вважати, що ОСОБА_7 потребував допомоги саме від відповідача, оскільки з інших родичів, окрім сина, у нього був тільки брат - позивач, який постійно проживає у м. Одеса і міг допомагати лише матеріально, що й робив.

Крім того, ОСОБА_5 посилався на те, що хоча ОСОБА_6 зі своєю сім'єю тимчасово проживали з ОСОБА_7 задовго до його смерті, він не зареєстрував своє місце проживання у квартирі батька, тому застосовувати положення статті 1268 ЦК України у даному випадку не можна. При цьому акт про постійне проживання, на який посилався відповідач як на підставу своїх заперечень, був спростований поясненнями свідків, що були сусідами ОСОБА_7

Заперечень на касаційну скаргу не надходило.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

02 квітня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено, й про це свідчать матеріали справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що позивач ОСОБА_4 був рідним братом ОСОБА_7, а відповідач - сином ОСОБА_7

У жовтні 2014 року ОСОБА_7 поставлено діагноз - остеосаркома лівої стегнової кістки з метостазами у легені в зв'язку з чим він був у безпорадному стані.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина, зокрема, на квартиру    АДРЕСА_1.

Наявний у матеріалах справи лист приватного нотаріуса Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_17 від 18 травня 2016 року та додана до нього копія спадкової справи свідчать про те, що 21 вересня                    2015 року на підставі заяви ОСОБА_4 від 21 вересня 2015 року № 37 про прийняття спадщини після померлого брата ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, заведена спадкова справа № 16/2015.

Спадкоємцями ОСОБА_7, крім ОСОБА_4, є також син померлого - ОСОБА_6

29 березня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину.

01 квітня 2016 року ОСОБА_6 звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті батька. У своїй заяві ОСОБА_6 посилався на те, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_7 на підставі статті 1268 ЦК України, оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем. На підтвердження зазначених у заяві обставин        ОСОБА_6 надав нотаріусу довідку від 01 квітня 2016 року № 484, видану об'єднанням житлово-будівельних кооперативів, згідно з якою ОСОБА_6 проживав у місті Кіровограді в кооперативній квартирі                   АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання за цією адресою разом зі своїм батьком ОСОБА_7 з 15 січня 2014 року до теперішнього часу. Зазначена довідка складена на підставі акту про фактичне проживання, складеного 01 квітня 2016 року та підписаного жильцями будинку, в якому проживав спадкодавець.

Згідно зі статтею 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Частиною третьою статті 10 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Положення аналогічного змісту містить і частина перша статті 60 ЦПК України 2004 року.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК).

Відповідно до частини п'ятої статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Виходячи зі змісту згаданої норми, та з урахуванням роз'яснень, наданих у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», правило частини п'ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов'язані утримувати спадкодавця. Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Суд при вирішенні справи про усунення особи від права на спадкування повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.

Так, для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п'ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

Таким чином, лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивач не надав належних, допустимих та безспірних доказів, що є його процесуальним обов'язком (статті 10, 60 ЦПК України 2004 року), щодо ухилення відповідача від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, потреби спадкодавця в допомозі саме відповідача.

З огляду на викладене є правильними висновки суду апеляційної інстанції про відсутність передбачених частиною першою статті 1224 ЦК України підстав для усунення ОСОБА_6 від права на спадкування за законом.

Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з пунктом 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом від 03 березня 2004 № 20/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 03 березня 2004 року за № 283/8882, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Розглядаючи спір у частині позовних вимог про встановлення факту того, що ОСОБА_6 не проживав зі своїм батьком ОСОБА_7, апеляційний суд дослідив надану відповідачем довідку об'єднання житлово-будівельних кооперативів від 01 квітня 2016 року № 484 про те, що відповідач проживав разом зі своїм батьком, надав їй оцінку та визнав належним та допустимим доказом по справі. Разом із тим, суд апеляційної інстанції урахував відсутність доказів, які б підтверджували обставини, на які посилався ОСОБА_4, зокрема того, що відповідач не проживав зі спадкодавцем, та дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

З огляду на положення наведеної норми Закону Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги, що відсутність реєстрації місця проживання відповідача за останнім місцем проживання спадкодавця є доказом того, що він не проживав із спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо передбачені частиною третьою статті 1268 ЦК України обставини підтверджуються іншими належними і допустимими доказами.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Докази та обставини, на які посилався ОСОБА_5 в касаційній скарзі висновків апеляційного суду не спростовують. До того ж вони були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень Верховного Суду.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

7
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення