06.02.2020 | Автор: Кірюшин Артем Андрійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

ВС/КЦС: КпШС не визначав поняття спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а тому норми СК щодо відносин фактичного подружжя до 01.01.2004 НЕ застосовуються (ВС/КЦС № 546/912/16-ц від 24.01.2020)

ВС/КЦС: КпШС не визначав поняття спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а тому норми СК щодо відносин фактичного подружжя до 01.01.2004 НЕ застосовуються (ВС/КЦС № 546/912/16-ц від 24.01.2020) - 0_64673000_1581006712_5e3c3f789de8a.jpg

Фабула судового акту: В принципі досить зрозумілий спір з очевидними шляхами його вирішення, однак і тут при ініціації його вирішення стороною у справі було не вірно поставлено питання щодо застосування норм Сімейного кодексу України до правовідносин, які виникли до його прийняття.

Як відомо нормами ст. 74 Сімейного кодексу України, який набрав сили 01.01.2004, визначено, що у разі якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Однак Кодекс про брак та сім’ю такого поняття не знав та аналогічних норм не містив.

Неправильно обраний спосіб захисту своїх прав у даній справі призвів до того, що розгляд справи дійшов аж до суду касаційної інстанції.

У даній справі судом розглядалась справа предметом якої було вирішення питання встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Позовну заяву було вмотивовано тим, що з 1995 року позивач проживає з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вони ведуть спільне господарство, піклуються один про одного, мають спільний бюджет та побут, підтримують шлюбні стосунки, а тому ця сукупність дає підстави для визнання майна, набутого ними в період з 1995 року по вересень 2016 року, спільною сумісною власністю подружжя та поділити його.

Судом першої інстанції позов задоволено частково.

Обґрунтовуючи своє рішення місцевий суд послався на те, що Цивільний процесуальний кодекс України в редакції, якою передбачено можливість встановлення такого факту, набрав чинності 01 вересня 2005 року, тому даний факт може бути встановлений лише з 01 вересня 2005 року до вересня 2016 року та вирішив питання поділу майна, зокрема визнав право власності за позивачем на половину будинку та земельної ділянки.

В свою чергу апеляційний суд рішення районного суду скасував та постановив нове, яким у визнанні права власності на половину ділянки та будинку відмовив за недоведеністю вимог, а також встановив факт проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року.

Саме відмова у поділі майна і стала підставою для звернення позивачки до Касаційного цивільного суду, який в свою чергу підтримав висновки суду апеляційної інстанції та своє рішення вмотивував наступним.

Прикінцевими положеннями Сімейного кодексу України передбачено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

Отже апеляційний суд дійшов до обґрунтованого висновку про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року, оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР, який діяв до 01 січня 2004 року, таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01 січня 2004 року.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС:Спільні відпочинок, участь у святах, пересилання коштів, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не свідчать про проживання однією сімєю(ВС/КЦС, справа№588/350/15,15.08.19)

Відлік строку позовної давності при поділі майна колишнього подружжя через суд починається з моменту порушення права одного із співвласників іншим, а не датою розірвання шлюбу (ВС/КЦС, у справі № 203/304/17 від 06 листопада 2019 р.)

Для встановлення факту проживання сім’єю без шлюбу (після розлучення) необхідні докази сімейних відносин навіть, якщо чолові та жінка залишилися під одним дахом (ВС/КЦС у справі № 748/897/18 від 10 жовтня 2019 р.)

Постанова

Іменем України

24 січня 2020 року

м. Київ

справа № 546/912/16-ц

провадження № 61-36178св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 11 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголов В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, посилаючись на те, що з 1995 року вона проживає з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вони ведуть спільне господарство, піклуються один про одного, мають спільний бюджет та побут, підтримують шлюбні стосунки. У 1995 році вони за спільні кошти розпочали спорудження будинку за адресою: АДРЕСА_1 . У 2000 році будинок було споруджено, відповідач зареєстрував його на своє ім`я і вони стали в ньому проживати. Крім цього, 16 листопада 1998 року ОСОБА_2 оформив на себе право власності на земельну ділянку площею 0,0989 га за вказаною адресою, отримав державний акт на право власності на землю серії ІІІ-ПЛ №003603. За час їхніх фактичних шлюбних відносин у ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народилася дочка - ОСОБА_3. У 2015 році вона з відповідачем придбали за спільні кошти автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який ОСОБА_2 зареєстрував на себе. Враховуючи викладене, оскільки домовленості про добровільний розподіл майна, що є їхньою спільною сумісною власністю, між сторонами не досягнуто, то ОСОБА_1 просила:

- встановити факт її проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1995 року по вересень 2016 року;

- визнати майно, набуте ними в період з 1995 року по вересень 2016 року, спільною сумісною власністю подружжя;

- визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку та 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0989 га за адресою: АДРЕСА_1 , а також на 1/2 частину автомобіля марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Рішенням Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року у складі судді Беркути Л. Г. позов задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 вересня 2005 року по 01 вересня 2016 року. Визнано земельну ділянку площею 0,0989 га та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а також 23/50 частини автомобіля марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 23/100 частину автомобіля марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0989 га за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 630,20 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 до спеціального фонду Державного бюджету України 4 221,90 грн судового збору.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з вересня 1995 року по вересень 2016 року підтверджено показаннями свідків та дослідженими судом письмовими доказами, однак Цивільний процесуальний кодекс України в редакції, якою передбачено можливість встановлення такого факту, набрав чинності 01 вересня 2005 року, тому даний факт може бути встановлений лише з 01 вересня 2005 року до вересня 2016 року. Спірний будинок АДРЕСА_1 було набуто сторонами внаслідок їх спільної праці, тому він є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Зважаючи на відсутність підстав для відступу від принципу рівності часток майна подружжя, суд дійшов висновку про можливість визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину зазначеного будинку. З огляду на положення статті 30 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час спорудження будинку, задоволенню підлягають також вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 спірної земельної ділянки. Оскільки автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , було придбано відповідачем за 149 000 грн, з яких 80 000 грн він отримав від своєї матері - ОСОБА_4 , то спільною сумісною власністю сторін є 23/50 частини вказаного автомобіля.

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 11 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року в частині визнання спільною сумісною власністю земельної ділянки площею 0,0989 га і житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0989 га і житлового будинку за вказаною адресою скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено за недоведеністю. Рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року в частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року. В іншій частині рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю судових витрат, покладених на обидві сторони, в розмірі 391,74 грн. Звільнено ОСОБА_1 від обов`язку сплачувати ОСОБА_2 частину судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 576,80 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 576,80 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що при вирішенні питання про початок відліку строку проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу суд першої інстанції помилково виходив з дати набрання чинності Цивільним процесуальним кодексом України, оскільки інститут фактичних шлюбних відносин введений в національне законодавство Сімейним кодексом України, який набрав чинності з набранням чинності Цивільним кодексом України, а саме 01 січня 2004 року. Проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з вересня 1995 року підтверджено доказами, однак цей факт може бути встановлений лише з дня набрання чинності Сімейним кодексом України. Встановивши, що автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 було придбано 15 травня 2015 року, тобто під час проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу за їх спільні кошти та кошти, надані матір`ю ОСОБА_2 , місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права власності на 23/100 частини зазначеного автомобіля. В період спорудження спірного будинку (червень 1996 року - липень 1999 року) сторони не перебували в зареєстрованому шлюбі, тому ОСОБА_1 не була членом сім`ї ОСОБА_2 в розумінні Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР, чинного на той час. Також позивач не надала доказів на підтвердження того, що спірний будинок було придбано внаслідок її спільної праці з ОСОБА_2 і це було обумовлено угодою між ними. Тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю будинку і земельної ділянки площею 0,0989 га за адресою: АДРЕСА_1 , визнання за нею права власності на 1/2 частину зазначеного нерухомого майна не доведені належними, допустимим і достатніми доказами.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду Полтавської області від 11 квітня 2018 року та залишити в силі рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не дав належної оцінки зібраним доказам, не звернув уваги на показання свідків та безпідставно послався на положення Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР і Сімейного кодексу України, які не підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Встановивши, що вона проживає з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з вересня 1995 року, суд не врахував що згідно з частиною другою статті 64 Житлового кодексу Української РСР, окрім дружини наймача, їх дітей і батьків, членами сім`ї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У липні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, зазначивши про її законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Решетилівського районного суду Полтавської області.

27 червня 2018 року справа № 546/912/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , який було розірвано 03 травня 1995 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 17 грудня 2001 року.

З вересня 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в будинку АДРЕСА_1 .

Під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 .

На підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ПЛ № 003603, виданого Решетилівською селищною радою народних депутатів 16 листопада 1998 року, ОСОБА_2 належить на праві приватної власності земельна ділянка площею 0,0989 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд на території смт Решетилівка Решетилівської селищної ради.

За витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 22 грудня 2017 року № 464/0/204-17 загальна вартість земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1 , станом на 2017 рік складає 183 516,15 грн.

Згідно з актом приймання в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку і господарських будівель індивідуального забудовника від 16 серпня 1999 року, затвердженим рішенням виконкому Решетилівської селищної ради народних депутатів від 30 серпня 1999 року, забудова житлового будинку по АДРЕСА_1 розпочалася у червні 1996 року і закінчилася у липні 1999 року. На ділянці побудовано: житловий будинок, сарай, навіс, навіс, вбиральня, водопровід.

28 вересня 1999 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 .

З трудової книжки ОСОБА_2 встановлено, що в період з 09 липня 1993 року по 10 квітня 1997 року він працював пожежником у Решетилівській СНПЧ-17; з 01 червня 1997 року по 14 лютого 06 квітня 2004 року - на посаді пожежного підрозділу по охороні складу і обслуговуванню матеріальних засобів у УДПО УМВС України в Полтавській області, з 06 квітня 2004 року - призначений на посаду сторожа складу непорушного запасу.

Згідно з довідкою Решетилівського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Полтавської області від 24 жовтня 2016 року № 856 з серпня 2002 року по жовтень 2016 року ОСОБА_2 отримував пенсію по інвалідності як інвалід ІІІ групи.

З довідки Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Полтавській області від 09 грудня 2016 року № 02-Г-265/12 встановлено, що ОСОБА_2 отримував заробітну плату: у 1993 році - 7,82818 грн; у 1994 році - 95,62910 грн; у 1995 році - 451,65300 грн; у 1996 році - 738,08000 грн; у 1997 році (з січня по квітень) - 274,51 грн.

Згідно з довідкою Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Полтавській області від 10 листопада 2016 року № 40.01-4671/45.06 ОСОБА_2 нарахована заробітна плата, яка становила: у 1997 році (з червня по грудень) - 630,44 грн; у 1998 році - 1 139,09 грн; у 1999 році - 1 243 грн; у 2000 році - 1 233,49 грн; у 2001 році - 1 772,97 грн; у 2002 році - 3 150,86 грн; у 2003 році - 4 458,74 грн; у 2004 році -4 499,68 грн; у 2005 році - 10 656,69 грн; у 2006 році - 13 323,15 грн; у 2007 році - 13 111,25 грн; у 2008 році - 15 632,68 грн; у 2009 році - 16 980,30 грн; у 2010 році - 19 139,04 грн; у 2011 році - 22 905,01 грн; у 2012 році - 28 557,50 грн; у 2013 році - 29 908,85 грн; у 2014 році - 33 000,08 грн; у 2015 році - 35 153,86 грн; у 2016 році - 33 494,05 грн. (т.1 а.с.187-191)

З трудової книжки ОСОБА_1 встановлено, що вона працювала: з 16 листопада 1993 року на посаді санітарки Шевченківської медамбулаторії Решетилівського району і 01 серпня 1995 року була звільнена у зв`язку зі зміною місця проживання; з 01 грудня 2000 року по 01 грудня 2001 року - гардеробником у Решетилівському районному будинку культури; з 28 грудня 2001 року по 22 грудня 2002 року -отримувала виплати по безробіттю; з 09 вересня 2004 року по 02 вересня 2011 року - поваром у Решетилівському художньому професійному ліцеї, а 02 вересня 2011 року переведена на посаду чергової по гуртожитку.

Відповідно до довідки про заробітну плату Решетилівського художнього професійного ліцею від 13 грудня 2016 року № 443 ОСОБА_1 отримувала заробітну плату: у 2004 році (з вересня по грудень) в розмірі 1 063,25 грн; у 2005 році - 4 329,42 грн; у 2006 році - 5 065,66 грн; у 2007 році - 7 470,53 грн; у 2008 році - 8 744,14 грн; у 2009 році - 10 925,57 грн; у 2010 році - 13 960,53 грн; у 2011 році - 14 069,86 грн; у 2012 році - 18 763,48 грн; у 2013 році - 19 768,05 грн; у 2014 році - 22 774,28 грн; у 2015 році - 30 224,35 грн; у 2016 році - 24 302,95 грн.

Згідно з довідкою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Пасічники» від 07 листопада 2001 року № 731 за договором від 13 березня 1989 року № 127 ОСОБА_1 працювала в рільничій бригаді по вирощуванню цукрових буряків та овочів та отримувала заробітну плату: у 1998 році (з березня по листопад) - 1 430 грн; у 1999 році (з березня по листопад) - 1 540 грн; у 2000 році (з березня по листопад) - 1 270 грн; у 2001 році (з березня по листопад) - 1 327 грн.

За довідкою Решетилівської селищної ради, підписаною секретарем ради Клименко Л. В., депутатом селищної ради Голуб Л. Г., свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , з 1995 року ОСОБА_1 проживає з ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

За розпискою від 11 травня 2015 року ОСОБА_2 отримав від своєї матері ОСОБА_4 кошти в сумі 80 000 грн на придбання автомобіля марки Hyundai Elantra.

12 травня 2015 року ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_8 за 149 000 грн автомобіль марки Hyundai Elantra, при цьому була оформлена довідка-рахунок від 12 травня 2015 року серії ВІА №643752, що підтверджується листом Товариства з обмеженою відповідальністю «КД ТРЕЙД ЛТД» від 05 жовтня 2016 року № 0510-01.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 12 травня 2015 року серії НОМЕР_3 право власності на автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 .

Згідно з роз`ясненнями, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР 1963 року та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).

Частиною другою статті 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною із сторін.

Тільки в разі встановлення судом таких обставин положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» будуть правильно застосовуватися.

Вказані правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.

Таким чином, спеціальне правило, що належить застосувати суду для оцінки правових наслідків набуття майна членами однієї сім`ї, міститься в частині першій статті 17 Закону України «Про власність», що втратив чинність згідно із Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

На правовідносини, які виникли між сторонами з приводу набуття спільного майна й продовжили існувати після 01 січня 2004 року, поширюється дія СК України.

Абзацом першим частини другої статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

За змістом наведеної норми правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов обґрунтованого висновку про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року, оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 01 січня 2004 року, таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01 січня 2004 року.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)

На підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на його спорудження чи придбання нею будь-яких будівельних матеріалів необхідних для його будівництва.

Сам лише факт отримання позивачем заробітної плати не може бути доказом участі у будівництві спірного будинку, а показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві цього нерухомого майна щодо розміру такої участі.

Як роз`яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до статті 12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі статтею 17 Земельного кодексу Української РСР і статтею14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таке ж право за цих умов належить членам сім`ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них статтею 156 Житлового кодексу Української РСР обов`язок.

Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачем права власності на 1/2 частини житлового будинку і земельної ділянки, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте ОСОБА_2 та ОСОБА_1 внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не застосував положення частини другої статті 64 Житлового кодексу Української РСР, є безпідставними, оскільки ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин, тому що регулює відносини членів сім`ї наймача та інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство, з приводу користування житлом, а не виникнення права власності на нього.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 11 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

5457
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
1