Історія справи

Ухвала КГС ВП від 17.08.2021 року у справі №350/874/17
Ухвала КЦС ВП від 06.06.2018 року у справі №350/874/17

УХВАЛА

15 вересня 2021 року

м. Київ

Справа № 350/874/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Берднік І. С., Міщенка І. С.,

секретар судового засідання - Дерлі І. І.

за участю представників сторін:

позивача - Селянін В. О. (адвокат),

відповідача - Готраш Н. В., Тугай І. М. (адвокат),

третьої особи - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Мошури Романа Богдановича

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 29.06.2021 (судді:

Мирутенко О. Л. - головуючий, Кравчук Н. М., Скрипчук О. С. )

та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 20.01.2021 (суддя Малєєва О. В. )

за позовом Фізичної особи-підприємця Мошури Романа Богдановича

до Фізичної особи-підприємця Готраш Наталії Володимирівни

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Перегінська сільська рада

про знесення самочинно збудованого об'єкту,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець Мошура Роман Богданович (далі - ФОП Мошура Р. Б., Позивач) звернувся з позовом до Фізичної особи-підприємця Готраш Наталії Володимирівни (далі - ФОП Готраш Н. В. ), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Перегінської селищної ради, про знесення самочинно збудованого об'єкту, площа забудови якого складає 0,0083 га (з врахуванням паркана, розміщеного на фундаменті), а саме добудови до існуючого магазину на АДРЕСА_1, та паркана, що розташовані на земельній ділянці площею 0,0101 га.

Зазначені вимоги мотивовані тим, що ФОП Мошура Р. Б. за договором купівлі-продажу придбав нежитлові приміщення, і звернувся до сільської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4351 га для обслуговування вказаних приміщень. Однак, сільська рада надала дозвіл на виготовлення такого проекту щодо земельної ділянки площею 0,37 га. Водночас сільська рада також надала дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо земельної ділянки площею 0,15 га Готраш Н.

В. для обслуговування магазину. Вказані рішення органу місцевого самоврядування було оскаржено до суду Позивачем та скасовано при розгляді справи № 109553/12/9104. При розгляді справи № 876/5351/13 було скасовано рішення Перегінської селищної ради від 20.07.2010 № 229-24/2010, яким Готраш Н. В. надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0101 га на вул. Січових стрільців для обслуговування самочинного будівництва. На думку Позивача, вказаним судовими рішення встановлено, що він має право оформити у користування всю площу земельної ділянки, у тому числі і на частину земельної ділянки, яку Відповідач мав на меті оформити для обслуговування самочинної добудови. Отже, на думку ФОП Мошури Р. Б., наявність самочинно збудованого об'єкту Готраш Н. В. на земельній ділянці перешкоджає Позивачу оформити право користування цією ділянкою для обслуговування належного йому торгівельного комплексу.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 20.01.2021, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від
29.06.2021, в позові відмовлено.

Зазначені судові рішення обґрунтовано тим, що Позивач не довів порушення його прав та законних інтересів, оскільки в матеріалах справи відсутні докази здійснення самочинного будівництва на земельній ділянці, яка призначена для обслуговування належного ФОП Мошурі Р. Б. торгівельного комплексу (а саме на ділянці загальною площею 0,4084 га, що була придбана Позивачем за договором купівлі-продажу від 29.09.2015). При цьому суди відхилили доводи ФОП Мошури Р.

Б. про те, що він, як власник вказаного торгівельного комплексу, має право на отримання у користування чи у власність земельної ділянки площею 0,56 га, яка була виділена у користування одному з попередніх власників будівлі у 1996 році, оскільки площа земельної ділянки, призначеної для обслуговування зазначеного нерухомого майна, була змінена і на даний час становить 0,4084 га.

У касаційній скарзі ФОП Мошура Р. Б. просить повністю скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до місцевого суду.

У якості підстави для подання вказаної скарги заявник посилається на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм статей 16, 376 Цивільного кодексу України, викладених в постановах від 02.12.2020 у справі № 166/1211/18, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 10.04.2020 у справі № 344/4319/16-а, у справі №822/2149/18.

У відзиві на касаційну скаргу ФОП Готраш Н. В. просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони та представників сторін, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі Фізичної особи-підприємця Мошури Романа Богдановича, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердилися, тому касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою у справі № 350/874/17 підлягає закриттю з огляду на наступне.

Згідно з частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Разом з тим, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Так, у справі № 902/417/18 розглядались позовні вимоги про стягнення з відповідача у вказаній справі заборгованості за договором поставки, укладеного між сторонами, а також пені, штрафу та відсотків річних. При цьому зазначені вимоги було обґрунтовано неналежним виконання відповідачем умов договору поставки та додаткових угод до нього щодо своєчасної та повної оплати за отриманий товар, що відповідно до вимог статей 549, 625 Цивільного кодексу України є підставою для стягнення нього, окрім суми основного боргу, також пені за прострочення платежів, штрафу за прострочення виконання зобов'язань більше 10 днів та відсотків річних відповідно до процентної ставки, визначеної умовами договору.

У справі № 344/4319/16-а розглядались позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради щодо відключення від електропостачання та демонтажу обладнання мобільного зв'язку. Указані вимоги були мотивовані тим, що міська рада не є уповноваженим органом державного нагляду за діяльністю операторів мобільного зв'язку, а отже не наділена повноваженнями щодо демонтажу обладнання мобільного зв'язку, як і не уповноважена зобов'язувати суб'єктів електроенергетики проводити відключення від електропостачання телекомунікаційного обладнання. Крім того, позивач у вказаній справі зазначав, що базова станція стільникового зв'язку є об'єктом будівництва, на будівництво якого отримано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації, укладено договір оренди нерухомого майна для розміщення телекомунікаційного обладнання на об'єкті оренди з власником об'єкта оренди, і отримання додаткового дозволу від міської ради на таке розміщення не передбачено законодавством.

У справі № 822/2149/18 розглядались позовні вимоги виконавчого комітету міської ради про зобов'язання відповідача у вказаній справі знести самочинно збудовану споруду за власні кошти. Зазначені вимоги, з посиланням на положення Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", Закону України "Про архітектурну діяльність", Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, були обґрунтовані тим, що за результатами проведення позапланової перевірки спірної споруди було встановлено здійснення її будівництва на земельній ділянці, яка не відведена для цієї мети, без документа, що дає право на виконання таких робіт, без розробленої та належно затвердженої проектної документації. Позивач у вказаній справі зазначав, що відділом з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету міської ради використано усі передбачені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а тому є всі підстави для знесення самочинного будівництва.

При цьому предметом дослідження судів при розгляді адміністративної справи №822/2149/18 було, у тому числі, питання наявності чи відсутності підстав для знесення самочинного будівництва за позовом органу державного архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з його здійсненням без документів, що дають право на це (без повідомлення про початок виконання будівельних робіт, без відповідного документа на право власності чи користування земельною ділянкою, без належно затвердженого проєкту) за відсутності попереднього рішення суду про зобов'язання особи, яка здійснила таке будівництво, провести відповідну перебудову.

Отже, правовідносини у вищевказаних справах та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки вони відрізняються предметом або підставами позову, а також правовим регулюванням спірних правовідносин.

Що стосується посилання заявника на правову позицію Верховного Суду, викладену у справі № 166/1211/18, то колегія суддів зазначає наступне.

Обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги з посиланням, у тому числі, на судову практику у вказаній справі, заявник зазначав про неправильне застосування господарськими судами попередніх інстанцій при вирішенні цього спору положень статті 376 Цивільного кодексу України, норми якої регулюють правовий статус самочинного будівництва.

Так, відповідно до частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Як вбачається з судових рішень у справі № 166/1211/18, предметом первісного позову в ній були вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та приведення її у попередній стан шляхом знесення самовільно побудованих споруд. При цьому зазначені вимоги було обґрунтовано тим, що позивач за первісним позовом є власником земельної ділянки, а відповідач за первісним позовом поставив на ній дерев'яний хлів через який постійно виникали конфлікти.

Після приватизації вказаної земельної ділянки позивач за первісним позовом побудував господарську споруду поблизу хліва відповідача за первісним позовом, який, у свою чергу, перебуває у аварійному стані і при руйнуванні може пошкодити господарську споруду позивача. Зазначений хлів відповідач за первісним позовом побудований незаконно, без будь-якої відповідної документації, і він заважає позивачу за первісним позовом здійснювати господарську діяльність на власній земельній ділянці та розпоряджатися нею відповідно до закону.

У свою чергу, предметом зустрічного позову були вимоги про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю та скасування його державної реєстрації.

Зустрічний позов було обґрунтований тим, що позивач за зустрічним позовом (відповідач за первісним) є власником житлового будинку та господарських будівель і є суміжним землекористувачем із позивачем за первісним позовом та власниками, що мають спільну межу земельних ділянок. Позивач за зустрічним позовом вказував, що позивач за первісним, внаслідок приватизації земельної ділянки, на якій знаходиться хлів, порушив його права як суміжного землекористувача та правила добросусідства, позбавивши його права належного володіння та користування хлівом. Рішення сільської ради про передачу земельної ділянки у власність позивачу за первісним позовом прийнято без технічних матеріалів та документів, а також рішення сільської ради про затвердження зазначеної документації та надання земельної ділянки у власність. Крім того, державний акт на право власності на землю видано без відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженою технічною документацією.

Предметом дослідження судів при розгляді справи № 166/1211/18 було, у тому числі, питання наявності чи відсутності підстав для знесення споруди з огляду на порушення прав власника земельної ділянки щодо розпорядження нею у зв'язку з можливим самочинним розміщенням вказаної споруди на такій земельній ділянці.

Так, при розгляді вказаної справи судами встановлено, що позивач за первісним позовом отримав державний акт на право власності на земельну ділянку на підставі рішення сільської ради та є власником земельної ділянки площею 0,25 га у межах згідно з планом, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Кадастровий план зазначеної земельної ділянки, яка межує лише із землями загального користування, сформовано
08.04.2010. Згідно з висновком начальника управління Держкомзему у Ратнівському районі Волинської області позивачу за первісним позовом погоджено технічну документацію, яка відповідає вимогам нормативно-правових актів, що регулюють питання земельних відносин.

Отже, як встановлено судами у справі № 166/1211/18, позивач за первісним позовом приватизував земельну ділянку на якій розміщена господарська споруда відповідача за первісним позовом, рік побудови якої 1947, що підтверджено витягом з погосподарської книги сільської ради, інформацією Державного земельного кадастру про право власності, фото таблицями.

При цьому, скасовуючи постанову апеляційного суду про задоволення первісного позову та передаючи справу № 166/1211/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив з того, що для правильного вирішення спору апеляційному суду необхідно перевірити за захистом права на яку земельну ділянку звернувся позивач за первісним позовом, з урахуванням того, що в державному акті на право власності на земельну ділянку не вказано адреси земельної ділянки. Крім того, за висновком Верховного Суду, суд апеляційної інстанції не з'ясував на якій земельній ділянці було розміщено хлів відповідача за первісним позовом та чи зачіпає права/інтереси відповідача приватизація земельної ділянки позивачем за первісним позовом.

Разом з тим, як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи, в матеріалах справи відсутні докази того, що самочинне будівництво, яке просить знести Позивач, здійснено на земельній ділянці площею 0,4084 га, придбаній ФОП Мошурою Р. Б. за договором купівлі-продажу для обслуговування торгівельного комплексу, що перебуває у його власності. При цьому суди відхилили доводи Позивача про те, що він, як власник вказаного комплексу, має право на отримання у користування чи у власність земельної ділянки більшої площі (0,56 га) для обслуговування цього комплексу, оскільки за рішенням Перегінської селищної ради від 18.09.2014 №200/45-2014 приватному підприємцю Мошурі Р. Б. затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею саме 0,4084 га для обслуговування торгового комплексу на АДРЕСА_2.

Надалі ця земельна ділянка передавалась Позивачу в оренду і була ним придбана за договором купівлі-продажу від 29.09.2015. ФОП Мошура Р. Б. не оскаржував наведені рішення Перегінської селищної ради. Таким чином, за висновком судів, площа вказаної ділянки була змінена і на даний час становить саме 0,4084 га.

Отже, судові рішення у справі № 166/1211/18 та викладена у них правова позиція не могла бути взята до уваги господарськими судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі, оскільки зазначені судові рішення хоча і прийняті за подібного правового регулювання, але за інших фактичних обставин, встановлених судами, з урахуванням інших поданих сторонами доказів, у залежності від оцінки яких вони і були прийняті.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Мошури Романа Богдановича на постанову Західного апеляційного господарського суду від 29.06.2021 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 20.01.2021 у справі № 350/874/17.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Мошури Романа Богдановича, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв

Судді І. С. Берднік

І. С. Міщенко