Історія справи

Ухвала КГС ВП від 24.03.2021 року у справі №904/526/20

УХВАЛА

16 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 904/526/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І. С. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Трабл-Шутер Сервіс"

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 09 лютого 2021 року (головуючий - Коваль Л. А., судді: Кузнецов В. О., Мороз В. Ф. ) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Трабл-Шутер Сервіс"

до Кам'янської міської ради,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:
1. Комунального підприємства Кам'янської міської ради "Трамвай ", 2. Комунального підприємства Кам'янської міської ради "Транспорт",

про визнання протиправним та скасування пункту 6 Рішення Кам'янської міської ради від 25 квітня 2019 року №1429-32/VII "Про створення комунального підприємства Кам'янської міської ради "Транспорт",

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Трабл-Шутер Сервіс" (далі - ТОВ "Трабл-Шутер Сервіс", позивач) на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 09 лютого 2021 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

ТОВ "Трабл-Шутер Сервіс" звернулося до суду з позовом до Кам'янської міської ради (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування пункту 6 рішення відповідача від 25.04.2019 №1429-32/VII "Про створення комунального підприємства Кам'янської міської ради "Транспорт" щодо надання дозволу на передачу майна з балансу КП "Трамвай" на баланс КП "Транспорт".

Позовні вимоги мотивовані тим, що передача усього належного КП "Трамвай" майна іншій юридичній особі автоматично призводить до неможливості виконання КП "Трамвай" своїх грошових зобов'язань перед позивачем, які виникли до передачі майна та підтверджені судовим рішенням. Отже, оспорюване рішення відповідача спрямоване на уникнення звернення стягнення на майно боржника (КП "Трамвай") з метою погашення боргу перед позивачем, тобто є фіктивним правочином та підлягає визнанню недійсним відповідно до статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 07.10.2020 позов задоволений, визнано протиправним та скасовано пункт 6 рішення Кам'янської міської ради від 25.04.2019 №1429-32/VII.

Суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, надавши дозвіл на передачу всього майна КП "Трамвай" на баланс КП "Транспорт", позбавляє позивача можливості отримати погашення заборгованості, що виникла до створення КП "Транспорт", та уникає виконання судового рішення про стягнення заборгованості на користь позивача. У зв'язку з чим спірне рішення відповідача підпадає під ознаки фраудаторного правочину, який підлягає визнанню недійсним як такий, що не спрямований на настання реальних правових наслідків.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 09 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, у позові відмовлено повністю.

Суд апеляційної інстанції констатував, що чинне законодавство передбачає можливість визнання фраудаторними саме правочинів, натомість позивач оскаржує правовий акт індивідуальної дії органу місцевого самоврядування, який на має ознак правочину в розумінні статті 202 ЦК України, а тому не може бути скасований на підставах, наведених у позовній заяві. При цьому відповідач не є учасником правовідносин між позивачем та КП "Трамвай" і позивач не довів наявності умислу органу місцевого самоврядування на уникнення сплати боргів КП "Трамвай", яке є окремою юридичною особою.

Не погоджуючись із указаною постановою, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить її скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Доводи касаційної скарги зводяться до наступного:

- помилковим є висновок апеляційного суду про неможливість оскарження акту органу місцевого самоврядування з підстав, визначених цивільним законодавством для визнання недійсними правочинів. На думку скаржника, такий висновок апеляційного суду не відповідає висновкам Верховного Суду України в постанові від 10.06.2015 у справі №6-162цс15, Верховного Суду в постанові від 05.03.2020 у справі №640/467/19, відповідно до яких правовий акт індивідуальної дії органу місцевого самоврядування може бути скасований в судовому порядку як такий, що суперечить актам цивільного законодавства та порушує права або інтереси окремих осіб, а загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, є їх обґрунтованість та вмотивованість. При цьому у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17, від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 зазначено, що якщо особа порушення своїх прав вбачає у наслідках, які спричинені рішенням суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки мають майновий характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів;

- Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.2019 у справі №369/11268/16-ц, Верховний Суд в постанові від 14.07.2020 у справі № 754/2450/18 зазначили про те, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник стає неплатоспроможним, має ставитись під сумнів та набуває ознак фраудаторного - такого, що вчинений на шкоду кредитору. Саме таким ознакам відповідає оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, що було доведено позивачем належними та допустимим доказами.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v.

Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт
5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Так, у справі №6-162цс15 оскаржувались розпорядження обласної державної адміністрації, державні акти на право власності на землю та договори купівлі продажу земельних ділянок з тих підстав, що орган державної влади передав у власність фізичним особам земельні ділянки рекреаційного призначення, право оренди яких належить позивачу. Суд касаційної інстанції у даній справі дійшов висновку про те, що розпорядження районної державної адміністрації є актом індивідуальної дії органу державної влади, який у разі порушення права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою може бути скасований у судовому порядку.

Постанова Верховного Суду у справі №640/467/19 прийнята у адміністративному спорі про скасування висновку Державної аудиторської служби України про результати моніторингу закупівлі, яким встановлено порушення позивачем - державною установою законодавства у сфері публічних закупівель.

Верховний Суд звертає увагу, що в обох згаданих судових спорах предметом судового розгляду були акти органів державної влади, прийняті ними як суб'єктами владних повноважень.

У справах № 914/2006/17 та №823/2042/16 Верховним Судом не вирішувались спори по суті, а зацитовані скаржником висновки були зроблені Великою Палатою Верховного Суду виключно у контексті вирішення питання юрисдикційної приналежності спору за участю суб'єкта владних повноважень.

Що стосується постанов Верховного Суду у справах №369/11268/16-ц та № 754/2450/18, то висновки суду касаційної інстанції щодо ознак фраудаторних правочинів зроблені у спорах, де кредиторами оскаржувались договори (дарування, купівлі-продажу) про відчуження безпосередньо боржником - фізичною особою належного йому майна на користь близьких родичів.

Натомість за встановленими у даній справі обставинами ТОВ "Трабл-Шутер Сервіс" оспорює не правочин про відчуження майна, вчинений боржником - КП "Трамвай", а рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на передачу майна КП "Трамвай", тобто розпорядчий акт органу місцевого самоврядування, як власника підприємства. Орган місцевого самоврядування у спірних правовідносинах не реалізовував функції суб'єкта владних повноважень, а здійснював організаційно-господарську діяльність у сфері цивільних правовідносин.

З огляду на зміст зазначених постанов суду касаційної інстанції правовідносини у цих справах не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання, а тому застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у цих постановах, до правовідносин у справі, що розглядається, є некоректним, а зазначені висновки не є релевантними.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Трабл-Шутер Сервіс" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 09 лютого 2021 року у справі №904/526/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І. С.

Судді Берднік І. С.

Зуєв В. А.