Історія справи

Ухвала КАС ВП від 26.07.2020 року у справі №826/13754/18

УХВАЛА

23 липня 2020 року

м. Київ

справа № 826/13754/18

адміністративне провадження № К/9901/17483/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Губської О. А.,

суддів: Білак М. В., Калашнікової О. В.,

перевіривши касаційну скаргу громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2020 року у справі №826/13754/18 за позовом громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

встановив:

За правилами частини 1 статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.

У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.

Позивачка звернулась до суду з адміністративним позовом, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 23.05.2018 №169-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ДМС України правомірно прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як установлено судом першої інстанції, позивач 17 квітня 2017 року прибула до України літаком із Єгипту транзитом через Йорданію, однак була затримана у зв'язку з її перебуванням у міжнародному розшуку правоохоронними органами Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності за членство в терористичній організації (частина 1 статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації).

В обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказала про її переслідування на території Російської Федерації за ознаками віросповідання та політичних переконань.

При цьому, як встановлено судом першої інстанції, у заяві-анкеті позивач зазначає про політичні причини надання статусу біженця (через звинувачення у приналежності до терористичної організації), натомість у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року зазначено, що позивач покинула Російську Федерацію у зв'язку зі знаходженням її чоловіка в Єгипті - поїхала до нього. У тому ж протоколі зазначено, що позивач вказала релігійні причини в реєстраційному листку, оскільки хотіла навчати дітей в Єгипті ісламу, щоб вони пізнали іслам.

Водночас, у протоколі додаткової співбесіди від 22 лютого 2018 року вже зазначено, що позивач вказала релігійну причину виїзду через те, що постійно чула погрози в свою адресу: ми знімемо з тебе хіджаб, все одно ти не будеш в ньому ходити, будемо принижувати твою гідність.

Також у анкеті позивач зазначає про те, що не зверталась за наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах, натомість у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року стверджує, що в Туреччині їй відмовили у наданні статусу біженця, а у протоколі додаткової співбесіди від 22 лютого 2018 року зазначає, що зверталася за статусом біженця в Грузії, оскільки там гарна медицина.

Зазначаючи про причини приїзду до України у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року, позивач стверджує, що приїхала в Україну через те, що її не впускали ані в Грузію, ані в Туреччину, натомість у протоколі додаткової співбесіди від 22 лютого 2018 року вказує, що завжди планувала жити в Туреччині, а вирішила летіти через Йорданію до України, тому що їй повідомили, що в Україні можливе якісне обстеження її дітей, які були на той час хворі.

На обґрунтування наявності побоювань повернутися до країни громадянської належності, у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року позивач стверджує, що зазнавала переслідувань, які виразились в обшуках по всіх домах внаслідок протистояння місцевого населення проти спецслужб, що проходило періодично з 2011 року до 2014 року, проте дати та час вона не пам'ятає. При цьому позивач не стверджує, що такі обшуки стосувались безпосередньо її чи її домівки. Натомість у тому ж протоколі, на запитання чому їй не загрожувала небезпека в Російській Федерації до 2014 року, відповіла, що не знає, а наразі небезпека загрожує, мабуть через те, що вона довго була в Єгипті.

Під час проведення співбесід позивач повідомила, що неодноразово результативно зверталась до посольства Російської Федерації в Єгипті для оформлення документів. Так, паспорт громадянина Російської Федерації сину позивача виданий 10 жовтня 2016 року, тобто після обставин, з якими позивач пов'язує виникнення проблем (травень 2016 року). На питання: чи не переслідують її в країні громадянської належності за ознаками національності, позивач відповіла "Ні"; Чи є Ви або хтось із Ваших рідних являється членом релігійних організацій, політичних партій, партизанських, громадських рухів, теж відповіла "Ні". На питання: "Ви відкрито сповідували релігію вдома" позивач відповіла "Так", "До якої політичної, релігійної, військової чи громадської організації Ви належите? " позивач відповіла: "Я не належу до будь-якої організації".

Під час проведення співбесід позивач не змогла надати пояснення чому в її паспорті відсутні відмітки про в'їзд на територію будь-якої держави після виїзду з Туреччини 31 грудня 2014 року. Також позивач не змогла надати інформацію про місце проживання в місті Александрія та місце знаходження дитячого садочка, який відвідували її діти протягом двох років.

Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, позивач наголошувала на тому, що побоювання повернутися до країни походження обумовлені тим, що її чоловіка було викрадено та вбито на території Російської Федерації, проте ані в заяві-анкеті, ані під час співбесід таких доводів позивач не зазначала.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що звернення позивача із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про намагання уникнути покарання.

Колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком місцевого суду про те, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином дослідив який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення нею країни свого походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

Не погоджуючись із такими рішеннями, позивач подала до Верховного Суду касаційну скаргу.

Свою касаційну скаргу скаржник мотивує тим, що оскаржувані рішення прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Перевіривши матеріали касаційної скарги, Суд дійшов до висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, враховуючи наступне.

Пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням відповідає стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Згідно з частиною 1 статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених частиною 1 статті 328 КАС України.

Водночас, пунктом 2 частини п'ятої цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до частиною 1 статті 328 КАС України розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до частиною 1 статті 328 КАС України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

За змістом пункту 11 частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей пункту 11 частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України справами незначної складності є справи щодо перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.

Предметом розгляду даної справи є визнання протиправними та скасування рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача.

З огляду на зазначене, ця справа в розумінні КАС України є справою незначної складності.

В обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник зазначає, що рішення у даній справі має виняткове значення для нього.

Оцінивши доводи касаційної скарги, колегія суддів відхиляє такі посилання скаржника, оскільки вони мають загальний характер та притаманні кожній аналогічній справі, тому не можуть бути прийняті, як такі, що мають виняткове значення.

Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність у даному випадку обставин, наведених у підпунктах "а "- "г" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 333 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Отже, оскільки касаційна скарга громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 подана на судові рішення, прийняті у справі незначної складності, а аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність виняткових обставин справи, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, тому у відкритті касаційного провадження у цій справі слід відмовити.

Суд також ураховує позицію висловлену Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) в ухвалі від 09.10.2018 щодо неприйнятності заяви у справі "Азюковська проти України" (заява №26293/18), в якій заявником оскаржувалася відмова суду касаційної інстанції у відкритті касаційного провадження у зв'язку з віднесенням справи до категорії справ незначної складності. Так, ЄСПЛ указав, що застосування критерію малозначності у цій справі було передбачуваним, справа розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

Керуючись статтями 248, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2020 року у справі №826/13754/18 за позовом громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Суддя-доповідач О. А. ГубськаСудді М. В. Білак О. В. Калашнікова