"Шмушкович проти України" - обмеження проведення мирних зібрань не може регулюватись указом Президії Верховної Ради СРСР 1988 р. (стаття 11 Конвенції, Заява № 3276/10, від 14 листопада 2013 р.)

Фабула судового акту: В 2009 р. заявник провів мирне зібрання (пікет) в Одесі, попередньо повідомивши про це мера м. Одеса та начальника Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області.

Одеська міська рада повідомила заявника про незаконність такого мирного зібрання з посиланням на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (далі – Указ 1988 року); на думку органу, заява про проведення мітингу мала подаватися не пізніше, ніж за десять днів до проведення заходу.

В результаті пікет відбувся, однак заявника було притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення статті 185-1 КУпАП України. Районний суд встановив, що заявник порушив громадський порядок, завчасно не повідомивши Одеську міську раду про організований ним пікет. Апеляційний суд Одеської області залишив рішення суду першої інстанції без змін.

У Скарзі до ЄСПЛ заявник стверджував, що у законодавстві України відсутні чіткі і передбачувані положення у сфері свободи зібрань. Статтею 92 Конституції передбачено, що гарантії прав людини регулюються виключно законами, а статтею 39 Конституції передбачено, що обмеження права на мирні збори можуть встановлюватися лише законом, тоді як Указ 1988 року не є законом України.

Уряд України стверджував, що втручання судів у право на мирні зібрання заявника було виправданим, «передбачене законом», а обмеження права заявника на свободу зібрання переслідувало законну ціль захисту прав та свобод інших осіб і було необхідним з огляду на те, що пікет відбувався на території, через яку кожного дня проходило багато людей.

Суд повторює, що вислів «встановлено законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість – за необхідності шляхом надання відповідної інформації передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія

ЄСПЛ зазначив, що штраф було накладено на підставі ст. 185-1 КУпАП, якою передбачається покарання за порушення порядку організації та проведення демонстрацій. Таким чином, втручання здійснювалось на основі національного законодавства.

Хоча ЄСПЛ погодився з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом

Дійшовши висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалося законом, Суду не потрібно з’ясовувати, чи було виконано інші дві вимоги (легітимна ціль та необхідність втручання), визначені пунктом 2 статті 11 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: Рішення у справі «Вєрєнцов проти України» (Заява №20372/11)

Рішення у справі "Організація "Платформа Лікарі за життя" проти Австрії" (Заява № 10126/82)

Рішення у справі "Махмудов проти Росії" (Заява ; 35082/04)

Рішення у справі "Веніамін Тимошенко та інші проти України" (Заява № 48408/12)

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ШМУШКОВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ШМУШКОВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SHMUSHKOVYCH v. UKRAINE)

(Заява № 3276/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

14 листопада 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

14/02/2014

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шмушкович проти України»

Європейський суд з прав людини (П'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger),Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),Хелена Єдерблом (Helena Jäderblom),Алеш Пейхал (Aleš Pejchal),Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk),суддяad hocта Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek),Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2013 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

. Справу було розпочато за заявою (№ 3276/10), яку 11 січня 2010 року подав проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Михайло Володимирович Шмушкович (далі – заявник).

. Заявника, якому була надана юридична допомога, представляв пан В.М. Яворський, юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі – Уряд) на останніх етапах провадження представляв його Уповноважений, пан Н. Кульчицький, з Міністерства юстиції України.

. Заявник стверджував, що заборона організованого ним мирного зібрання була незаконною та непропорційною, а також що судове рішення у справі щодо нього не було проголошено публічно.

. 8 грудня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Голова Палати вирішив призначити пана Станіслава Шевчука для участі у засіданні в якості суддіad hoc(підпункт «b» пункту 1 правила 29 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

. Заявник народився у 1979 році та проживає у м. Одеса.

. Заявник є віце-президентом громадської молодіжної організації «Зеленка» (далі – «Зеленка») та депутатом Одеської міської ради.

. 17 березня 2009 року заявник, діючи від імені «Зеленки», повідомив мера м. Одеса та начальника Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області про намір організації провести 19 березня 2009 року, з 11 год до 13 год мирне зібрання (пікет) перед будівлею Одеської міськради. Вказаною метою зібрання було повідомлення про вимогу завершити будівництво житлових будинків, замовником якого було Управління капітального будівництва Одеської міської ради.

. У відповідь листом від тієї ж дати Одеська міська рада повідомила заявника про те, що проведення пікету після попередження у такий короткий строк буде вважатися незаконним. У листі зазначалося, що на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (далі – Указ 1988 року – див. пункт 18 нижче) заява про проведення мітингу мала подаватися не пізніше, ніж за десять днів до проведення відповідного мітингу. Вона також зазначила, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року (див. пункт 20 нижче) постановив, що організатори мирних зібрань повинні заздалегідь сповіщати органи влади про свій намір проводити мітинг. Також зазначалося, що в Україні ще не було введено у дію закон щодо реалізації права на свободу мирних зборів, а Указ 1988 року досі залишається чинним. Заявнику також було повідомлено, що несвоєчасне сповіщення про пікет може вважатися порушенням порядку проведення мітингів відповідно до пункту 2 Указу 1988 року, а відповідальна за це особа несе адміністративну відповідальність за статтею 1851Кодексу про адміністративні правопорушення України (далі – КУпАП).

. Пікет відбувся, як і було заплановано, з 11 год до 13 год 19 березня 2009 року. Як стверджує заявник, пікет був мирним і участь в ньому взяло небагато людей. У звіті міліції за той же день зазначалося, що у пікеті взяли участь близько 250 осіб і порушень громадського порядку не було.

. 4 квітня 2009 року працівник Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області у присутності заявника склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначалося, що 19 березня 2009 року заявник організував та провів пікет у порушення статті 1851КУпАП та рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року. Заявник підписав протокол, зробивши примітку про те, що він вважає свої дії законними. Протокол було передано до суду.

. 15 травня 2009 року Приморський районний суд м. Одеси (далі – районний суд) розглянув справу заявника. Згідно з протоколом судового засідання, наданим Урядом, допит проводився з 13 год 24 хв до 13 год 34 хв. Після цього суддя видалився до нарадчої кімнати. О 14 год 27 хв суддя публічно проголосив рішення та о 14 год 32 хв закрив судове засідання. Як стверджує Уряд, повний текст рішення було оголошено публічно і через три години секретар суду передав представнику заявника друковану копію рішення. Як стверджує заявник, рішення не було проголошено публічно, а передано його представникові у письмовій формі через три години після закінчення судового засідання.

. У своєму рішенні районний суд встановив, що заявник порушив громадський порядок, завчасно не повідомивши Одеську міську раду про організований ним пікет. Суд визнав заявника винним у порушенні порядку організації та проведення мітингів та демонстрацій і оштрафував його на 170 грн (17 євро). Суд, зокрема, постановив, що заявник порушив статтю 1851КУпАП, тому що не виконав вимогу про сповіщення за десять днів. Суд обґрунтував свої висновки Указом 1988 року, яким передбачався обов'язок подання до відповідного органу влади заяви про проведення зібрання щонайменше за десять днів до цього. Суд також посилався на рішення Конституційного Суду України та зазначив, що точні строки сповіщення підлягають врегулюванню законом. Він також зазначав, що Указ 1988 року був чинним в Україні згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» (див. пункт 19 нижче). Суд також вказав на той факт, що міськрада повідомила заявника про те, що повідомлення, яке він подав, буде вважатися таким, що суперечить вимогам законодавства, і його було попереджено про можливу адміністративну відповідальність.

. 25 травня 2009 року заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, що Указ 1988 року, на який посилався у своєму рішенні суд першої інстанції, не був дійсним та суперечив Конституції. Зокрема, він зазначив, що Указом 1988 року передбачалося, що особи, які бажають провести мирне зібрання, мають отримати дозвіл, тоді як Конституцією передбачено, що органи влади необхідно лише повідомити про намір провести таке зібрання. Більш того, статтею 92 Конституції передбачалося, що гарантії прав людини мають регулюватися виключно законами, а статтею 39 Конституції встановлено, що обмеження права на мирні зібрання можуть встановлюватися лише закономіУказ 1988 року не має статусу закону України. Він також зазначив, що на час проведення пікету не було жодного судового рішення, яким би цей пікет заборонявся, як того вимагає стаття 39 Конституції. Заявник також стверджував, що його покарання суперечило статті 11 Конвенції і воно не було необхідним, оскільки пікет був мирним і не порушував громадський порядок. Насамкінець, він скаржився на те, що рішення, про яке йдеться, не було проголошено публічно, що суперечило статті 285 Кодексу про адміністративні порушення України (див. пункт 17 нижче) та пункту 1 статті 6 Конвенції.

. 16 липня 2009 року апеляційний суд Одеської області, розглядаючи справу у присутності заявника та його представника, залишив рішення суду першої інстанції без змін. В ухвалі суду містився стислий виклад фактів справи, наводилися аргументи заявника та аналіз відповідного законодавства, що співпадав з аналізом, наведеним рішенням суду першої інстанції. Щодо аргументу заявника про те, що у його покаранні не було потреби, суд зазначив, що заявника покарали не за порушення порядку проведення зібрання, а за порушення встановленого порядку його організації. Проте суд не розглядав скаргу заявника на те, що рішення суду першої інстанції не було проголошено публічно.

. Заявник не сплатив штраф.

II. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Конституція України

. У відповідних положеннях Конституції зазначено таке:

Стаття 22

«Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.»

Стаття 39

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 92

«Виключно законами України визначаються:

(1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина...»

Розділ XV

Перехідні положення

«1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України...»

B. Кодекс України про адміністративні правопорушення України (КУпАП)

. У відповідних частинах положень Кодексу зазначено таке:

Стаття 1851

Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій

«Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тягне за собою попередження або накладення штрафу від десяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення або організатором зборів, мітингу, вуличного походу, демонстрації, тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб..»

Стаття 285

Оголошення постанови по справі про адміністративне правопорушення і вручення копії постанови

«Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено ...»

C. Указ Президії Верховної РадиСРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (Указ 1988 року)

. Указом встановлено порядок подання заяви та отримання надання дозволу на організацію та проведення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій. Указом, зокрема, передбачається:

«Конституція СРСР відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу гарантує громадянам СРСР свободи зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Здійснення цих політичних свобод забезпечується наданням трудящим та їх організаціям громадських будинків, вулиць, площ та інших місць...

1. Про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації робиться заява у виконавчий комітет відповідної місцевої Ради народних депутатів...

2. Заява про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації подається в письмовій формі не пізніш як за десять днів до намічуваної дати їх проведення...

3. Виконавчий комітет Ради народних депутатів розглядає заяву і повідомляє уповноваженим (організаторам) про прийняте рішення не пізніш як за п'ять днів до часу проведення заходу, зазначеного в заяві...

6. Виконавчий комітет Ради народних депутатів забороняє збори, мітинг, вуличний похід або демонстрацію, якщо мета їх проведення суперечить Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік або загрожує громадському порядку і безпеці громадян.»

D. Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР»

. Постановою, зокрема, передбачено:

« ... до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.»

E. Національна практика

1. Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року у справі про завчасне сповіщення про мирне зібрання

. У своєму рішенні Конституційний Суд України, зокрема, постановив:

«1. ... Міністерство внутрішніх справ України звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій.

У конституційному поданні зазначається, що відповідно до статті 39 Конституції України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Разом з тим наголошується, що конкретного строку, протягом якого необхідно сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення зазначених акцій, чинним законодавством України не встановлено...

... Конституційний Суд України вирішив:

1. Положення частини першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти так, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.

Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання...»

2. Довідка Вищого адміністративного суду України щодо вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду та вирішення впродовж 2010 – 2011 років справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо) за квітень 2012 року.

. ПостановоюПленуму Вищого адміністративного суду Українивід 21 травня 2012 року№ 6 цю довідку було доведено до відома суддів адміністративних судів.У довідці, зокрема,зазначалося:

«...У судовій практиці під час вирішення справ щодо обмеження в правах на мирні зібрання мають місце випадки застосування Порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, встановленого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». Такий підхід судів є помилковим.

Оскільки норми цього Указу встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань та надають право органам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбачають повідомний порядок проведення зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборонити проведення мирного зібрання тільки суду, зазначений акт не підлягає застосуванню судами під час вирішення судами справ розглядуваної категорії...»

3. Рішення адміністративних судів

. У рішенні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2007 року у справі за позовом С. до виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради щодо ухвалення правил проведення масових заходів у м. Дніпропетровськ, суд серед іншого постановив, що порядок реалізації права на свободу зібрання та порядок і підстави для обмеження цього права не врегульовані законодавством України, а тому рада не має підстав для ухвалення оскаржуваних правил, які порушують права громадян.

. В іншій справі Окружний адміністративний суд м. Києва у своєму рішенні від 29 листопада 2011 року обмежив право кількох неурядових організацій та приватних осіб на проведення демонстрації, зокрема, у зв'язку з неінформуванням ними Київської міської державної адміністрації про свій намір за десять днів. Суд посилався на Указ 1988 року. Учасники провадження оскаржили це рішення. 16 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції. У своєму рішенні апеляційний суд зазначив, що Указ 1988 року суперечить Конституції України, оскільки він вимагає від організаторів отримання дозволу на проведення демонстрації та дозволяє органам виконавчої влади забороняти такий захід, натомість стаття 39 Конституції України передбачає, що органи влади лише повідомляються про заплановану демонстрацію, і лише судові органи мають право встановлювати обмеження на її організацію. Апеляційний суд також зазначив, що у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року (див. пункт 20 вище) Конституційний Суд України не посилався на Указ 1988 року як на нормативний акт, що підлягає застосовуванню в Україні до правовідносин, про які йдеться. Суд також зазначив, що у матеріалах справи не було жодних документів, які б свідчили, що повідомлення про демонстрацію, подане менше ніж за 10 днів, не дозволяло міліції забезпечити громадський порядок під час демонстрації, і що проведення такого заходу могло створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров'ю населення або правам і свободам інших людей. Він дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції було несумісним зі статтею 39 Конституції та статтею 11 Конвенції.

. В іншій справі Київський апеляційний адміністративний суд своїм рішенням від 11 жовтня 2012 року скасував рішення Окружного адміністративного суду м. Києва, яким за поданням Державної адміністрації м. Києва обмежувалася свобода мирних зібрань низки політичних та громадських організацій. У своєму рішенні Київський апеляційний адміністративний суд зазначав, що при вирішенні справи суд першої інстанції брав до уваги положення Указу 1988 року, тоді як з 1996 року питання проведення мирних зібрань регулюється Конституцією. Суд також стверджував, що Указ 1988 року суперечить Конституції, оскільки ним передбачається порядок отримання дозволу на проведення демонстрації, і що Указ стосувався проведення таких заходів у неіснуючій країні (СРСР), регулював відносини між громадянами СРСР та виконавчими комітетами Рад народних депутатів, а також розглядав демонстрації на основі їхньої сумісності з Конституцією СРСР, конституціями союзних та автономних республік, тобто з неіснуючими конституціями неіснуючих суб'єктів. Суд також зазначав, що згідно з Конституцією України права та свободи людини, а також відповідні гарантії можуть визначатися лише законами України.

F. Інше відповідне міжнародне та національне законодавство та практика

. Інше відповідне національне законодавство та практика, а також відповідні міжнародні документи наведено у рішенні від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine)(заява № 20372/11, пп. 26, 32, 33 та 38-43).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ

. Заявник скаржився за статтею 11 Конвенції на те, що держава незаконно втрутилася в його право на свободу мирних зібрань, оштрафувавши його за сповіщення про пікет, який він організував, подане з порушенням відведеного строку. Він стверджував, що таке втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.

«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань ...

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб...»

A. Прийнятність

. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає. що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін провадження

. Заявник стверджував, що у законодавстві України відсутні чіткі і передбачувані положення у сфері свободи зібрань. Судова практика є непослідовною: деякі суди застосовували Указ 1988 року, тоді як інші – ні, вважаючи, що Указ не є чинним та суперечить Конституції. Він посилався на приклади рішень, постановлених національним судами (див. пункти 22 та 23 вище), у яких суди встановили, що національним законодавством не врегульовано порядок організації та проведення мирних зібрань. Він зазначав, що Указом 1988 року передбачалося, що особи, які бажають провести мирне зібрання, мали отримати дозвіл, тоді як Конституцією передбачається лише завчасне сповіщення органів влади про намір провести таке зібрання. Тому не можна сказати, що Указ доповнює конституційні положення щодо свободи зібрань, оскільки він явно їм суперечить. Більше того, статтею 92 Конституції передбачено, що гарантії прав людини регулюються виключно законами, а статтею 39 Конституції передбачено, що обмеження права на мирні збори можуть встановлюватися лише законом, тоді як Указ 1988 року не є законом України. На думку заявника, у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року Конституційний Суд України не визнав чинність Указу 1988 року у частині вимоги про надання сповіщення не менш як за десять днів.

. Заявник також стверджував, що стаття 1851КУпАП не відповідала вимогам щодо якості закону, оскільки нею передбачається відповідальність за порушення порядку, який не визначається національним законодавством.

. Він також скаржився на те, що його покарання не було необхідним, оскільки пікет, про який йдеться, не спричинив жодних порушень громадського порядку і національні органи не оцінили обставини справи, а обмежилися встановленням формального порушення вимоги про подання сповіщення за десять днів до проведення пікету.

. Уряд погодився, що висновки національних судів про те, що заявник мав понести адміністративну відповідальність, становили втручання у його право на мирні зібрання. Проте він стверджував, що втручання було виправданим.

. Уряд вважав, що втручання було «передбачене законом». Він зазначив, що згідно з практикою Суду «закон» необов'язково означає акт національного парламенту, а може охоплюватитакожпідзаконні актита неписані закони. У сфері, що охоплюється писаними законами, «законом» був чинний нормативно-правовий акт, як їх тлумачили національні суди у разі необхідності з огляду на будь-які нові тенденції практики (див. рішення від24 квітня 1990 рокуу справі «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), п. 29, Series A № 176A). Він зазначав, що за статтею 39 Конституції свобода зібрання може обмежуватися судами, а згідно з рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року органи виконавчої влади можуть узгоджувати з організаторами зібрань такі деталі, як час, місце, тривалість тощо, а сповіщення про заплановане зібрання має надаватися протягом строку, достатнього для органів влади для прийняття рішення щодо того, чи зібрання є законним, та, якщо необхідно, чи необхідно подавати до суду заяву для врегулювання питання, що виникло.

. Уряд погодився з тим, що формально не існує закону, що регулює взаємовідносини з приводу свободи зібрання, але стверджував, що Указ 1988 року був чинним і Конституційний Суд України не оголошував його нечинним. Він стверджував, що порядок, встановлений Указом 1988 року, був достатньою мірою передбачуваним і точним та що національні суди усіх рівнів у справі заявника визнали застосовність цього указу.

. Уряд також стверджував, що обмеження права заявника на свободу зібрання переслідувало законну ціль захисту прав та свобод інших осіб і було необхідним з огляду на те, що пікет відбувався на території, через яку кожного дня проходило багато людей, і, як наслідок, зібрання людей вважалося таким, що ставило під загрозу життя та здоров'я інших, включаючи туристів та представників різних релігій, політичних поглядів тощо. Крім того, місце не було обладнане необхідним санітарно-технічним обладнанням. Насамкінець він зазначав, що під час іншої події, організованої організацією заявника, мало місце порушення громадського порядку, що підтвердило важливість вчасного сповіщення для того, щоб органи влади могли вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки та громадського порядку.

2. Оцінка Суду

a) Чи було втручання

. Суд вважає, оскільки це не заперечувалося сторонами провадження, що покарання заявника за організацію та проведення мирного зібрання становило втручання у право на свободу мирних зібрань.

b) Чи було втручання виправданим?

. Втручання порушуватиме статтю 11 Конвенції, якщо воно не «встановлене законом», не переслідує одну або більше легітимних цілей за пунктом 2 та не є «необхідним в демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.

. Суд повторює, що вислів «встановлено законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість – за необхідності шляхом надання відповідної інформації – передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія (див., наприклад, рішення від 26 квітня 1979 року у справах «Санді Таймз проти Сполученого Королівства (№ 1)» (TheSunday Timesv. the United Kingdom) (no. 1), Series A № 30, С. 31, п. 49; «Реквені проти Угорщини» (Rekvényi v. Hungary) [ВП], заява № 25390/94, п. 34, ECHR 1999III; «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania) [ВП], заява № 28341/95, п. 55, ECHR 2000V та «Маестрі проти Італії» (Maestri v. Italy) [ВП], заява № 39748/98, п. 30, ECHR 2004I).

. Суд зазначає, що штраф було накладено на заявника за статтею 1851КУпАП, якою передбачається покарання за порушення порядку організації та проведення демонстрацій. Таким чином, втручання здійснювалось на основі національного законодавства. Доступність Кодексу не оскаржувалася і Суд не має підстав сумніватися у цьому. Тому залишається визначити, чи було це положення передбачуваним.

. Суд зазначає, що між сторонами провадження існує спір щодо того, чи існує в Україні будь-який законодавчий акт, що передбачає «порядок», зазначений у статті 1851КУпАП. Уряд стверджував, що «порядок» був передбачений Указом 1988 року, тоді як заявник стверджував, що цей законодавчий акт колишнього СРСР більше не є чинним та не підлягає застосуванню в Україні, оскільки він суперечить Конституції.

. Суд повторює, що його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства є обмеженими та що саме національні органи повинні тлумачити і застосовувати закон. Суд зазначає, що він нещодавно детально розглядав існуюче законодавство України щодо порядку проведення мирних демонстрацій у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine),пп. 51 - 57). Суд, зокрема, встановив, що:

«54. ... З матеріалів справи та доводів заявника вбачається, що немає єдиної точки зору щодо застосовності Указу 1988 року та існування чіткого та передбачуваного порядку організації та проведення мирних демонстрацій. Практика національних судів також свідчить про неузгодженість позицій з цього питання (див. пункт 33 вище). Дійсно, Конституція України передбачає певні загальні правила щодо можливих обмежень свободи зібрань, але ці правила вимагають подальшого розвитку у національному законодавстві. Єдиним існуючим документом, що визначає такий порядок, є Указ 1988 року, положення якого не є загальноприйнятними в якості належної процедури проведення демонстрацій та яка передбачає, як це підтверджується практикою національних судів (див. пункти 34 - 36 вище), інший порядок, ніж той, що визначений у Конституції України. Насправді, тоді як Конституція України вимагає завчасного повідомлення органів влади про намір провести демонстрацію та закріплює, що будь-яке його обмеження може встановлюватися лише судом, Указ 1988 року, розроблений відповідно до Конституції СРСР 1978 року, передбачає, що особи, які бажають провести мирну демонстрацію, повинні отримати дозвіл від місцевих органів влади, які також мають право заборонити будь-яку таку демонстрацію. З преамбули Указу зрозуміло, що він був призначений для абсолютно інших цілей, а саме – надання органами влади засобів для висловлення своїх поглядів на користь певної ідеології лише деяким категоріям осіб, що саме по собі є несумісним з самою суттю свободи зібрань, що гарантується Конституцією України. Як встановив національний суд (див. пункт 36 вище), демонстрації за Указом 1988 року розглядалися на предмет їхньої відповідності «неіснуючими конституціям неіснуючих суб'єктів». Тому неможливо дійти висновку про те що «порядок», зазначений у статті 1851Кодексу України про адміністративні правопорушення, був визначений достатньо точно для того, щоб надати заявникові можливість передбачити тією мірою, якою це було обґрунтовано обставинами, наслідки його дій (див.mutatis mutandisрішення у справі «Мкртчян проти Вірменії» (Mkrtchyan v. Armenia,ibid.) ...

55. Суд також відзначає, що, як загальновизнано, Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» стосується тимчасового застосування законодавства Радянського Союзу, і досі парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Хоча Суд погоджується з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом (вищенаведене рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), пп. 54 та 55).

Суд не вбачає жодних підстав для відходу від цих висновків і в цій справі, оскільки вона стосується тієї самої нормативно-правової бази, а сторони заявляли доводи, схожі на доводи у вищезазначеній справі «Вєрєнцов проти України».

. Дійшовши висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалося законом, Суду не потрібно з'ясовувати, чибуловиконано інші дві вимоги (легітимна ціль та необхідність втручання), визначені пунктом 2 статті 11 Конвенції.

. Відповідно було порушення статті 11 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

. Заявник скаржився на те, що рішення суду першої інстанції, яким його було засуджено за порушення порядку організації мирних зібрань, не було проголошено публічно. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якого зазначається таке:

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи … судом, … який …. встановить …[обґрунтованість] будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.»

A. Прийнятність

. Сторони погодилися з тим, що кримінальний аспект статті 6 Конвенції був застосовним до провадження, про яке йдеться. Суд повторює, що згідно з його практикою провадження щодо незначних правопорушень, що призводять до покарання у вигляді позбавлення волі, підпадають під кримінальний аспект статті 6 Конвенції незалежно від того, чи причетній особі дійсно було призначено покарання у вигляді позбавлення волі, чи ні (див. для порівняння рішення у справах «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 55, від 6 вересня 2005 року, та «Корнєв і Карпенко проти України» (Kornev and Karpenko v. Ukraine, заява № 17444/04, п. 61, від 21 жовтня 2010 року). У цій справі заявника визнали винним у вчиненні правопорушення, максимальне покарання за яке – позбавлення волі строком на п'ятнадцять діб. Відповідно стаття 6 Конвенції застосовується до провадження щодо заявника.

. Суд також зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

. Заявник скаржився, що суд першої інстанції не проголосив своє рішення публічно, а видав його паперову копію захиснику заявника через три години після закінчення судового засідання.

. Уряд зазначив, що провадження у суді першої інстанції булопублічним. Він заперечував проти скарги заявника як необґрунтованої та стверджував, що оскаржуване рішення було оголошено публічно. На підтримку свого аргументу він надав письмові та аудіо записи судового засідання, які містять розгляд справи та проголошення рішення.

. Він також стверджував, що на відміну від інших процесуальних кодексів Кодекс України про адміністративні правопорушення не визначає, що рішення необхідно проголошувати публічно. Причиною цього є незначущість проваджень щодо адміністративних правопорушень, що є численними та часто повторюваними, і таким чином вимога щодо публічного проголошення рішень була б надто обтяжливою.

. Насамкінець він зазначив, що у будь-якому випадку апеляційний суд проголосив остаточне рішення у справі публічно та у присутності заявника, його захисника і представників засобів масової інформації. Зміст його рішення повторював зміст рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд посилався на ті ж положення законодавства та дійшов тих же висновків. Тому, навіть якщо припустити, що рішення суду першої інстанції не було проголошено публічно, цей недолік було виправлено апеляційним судом.

. Заявник не погодився із цим. Він стверджував, що ані він, ані його захисник не були присутніми під час проголошення, якщо воно взагалі відбулося, та запитував, кому могло бути проголошено це рішення за їхньої відсутності. Більше того, надані Урядом записи засвідчили про існування інтервалу майже у годину між закінченням судового засідання та стверджуваним проголошенням, що дає привід думати, що перед проголошенням суддя міг з кимось консультуватися.

. Заявник погодився з твердженням Уряду, що провадження в апеляційному суді було публічним, але піддав критиці апеляційний суд за те, що той не розглянув скаргу заявника на недотримання судом першої інстанції правила про прилюдне проголошення рішення. Відповідно, він стверджував, що апеляційне провадження не компенсувало непроголошення судом першої інстанції свого рішення публічно.

2. Оцінка Суду

. Суд повторює, що публічний характер провадження захищає сторони у провадженні від таємного відправлення правосуддя без громадського контролю; це також є одним із засобів, яким можна зберегти довіру до судів як вищої, так і нижчої інстанцій. Шляхом встановлення правила про відправлення правосуддя явно публічність сприяє досягненню цілі пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме справедливому судовому розгляду, гарантування якого є одним з основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства у розумінні Конвенції (див. рішення у справах «Претто та інші проти Італії» (Pretto and Others v. Italy), від 8 грудня 1983 року, Series A № 71, С. 11, п. 21 та «Аксен проти Німеччини» (Axen v. Germany), від 8 грудня 1983 року, Series A №. 72, С. 12, п. 25).

. Договірні сторони користуються значною свободою вибору належних засобів для забезпечення відповідності їхніх судових систем вимогам статті 6 Конвенції (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Хаджіанастасіу проти Греції» (Hadjianastassiouv. Greece), Series A № 252, С. 16, п. 33).

. Щодо вимоги про публічне проголошення рішень Суд постановив, що у кожному випадку форма публічності, що надається «рішенню» згідно з національним законодавством держави-відповідача, повинна визначатися з огляду на особливості відповідного провадження, враховуючи його повноту, та згідно з предметом та метою пункту 1 статті 6 Конвенції (див. вищенаведені рішення у справах «Претто та інші проти Італії» (Pretto and Others v. Italy), п. 26; та «Аксен проти Німеччини» (Axen v. Germany), п. 31,та рішення від 22 лютого 1984 року у справі «Зуттер проти Швейцарії» (Sutter v. Switzerland), Series A № 74, С. 14, п. 33).

. Суд не встановив жодних порушень у випадку, коли суд першої інстанції провів відкрите судове засідання, але не проголосив своє рішення публічно, проте апеляційний суд публічно проголосив своє рішення, що включало стислий виклад рішення суду першої інстанції і яким це рішення було оголошено остаточним (див. рішення від 10 липня 2001 року у справі «Ламанна проти Австрії» (Lamanna v. Austria) заява № 28923/95, пп. 3334).

. Повертаючись до обставин справи, Суд не може погодитися з твердженням Уряду, що через незначущість адміністративних правопорушень судові органи можуть звільнятися від обов'язку проголошувати свої рішення публічно. Суд зауважує, що провадження у справі заявника стосувалися правопорушення, яке було достатньо серйозним, щоб оскаржуване провадження підпадало під застосування статті 6 Конвенції. Сам Уряд погодився, що стаття 6 Конвенції є застосовною до цього провадження. Тому гарантії статті 6 Конвенції є повністю застосовними до провадження, включаючи вимогу проголошення судових рішень публічно.

. Більше того, Суд зазначає, що сторони провадження не погодилися щодо того, чи суд першої інстанції дійсно проголосив своє рішення публічно. Проте не піддається сумніву, що навіть якщо проголошення судового рішення відбулося, заявник та його захисник не були присутніми у цей час і не знали, хто був присутнім, але вони отримали копію рішення невдовзі після судового засідання. За умов цієї справи Суд вважає, що незважаючи на вищезазначену незгоду між сторонами провадження щодо фактів, він може прийняти рішення щодо скарги заявника, навіть припускаючи, що суд першої інстанції не проголосив рішення публічно, оскільки апеляційний суд проголосив своє рішення публічно і повторив висновки та обґрунтування суду першої інстанції. Хоча апеляційний суд не розглядав скаргу заявника на відсутність публічного проголошення, він не був зобов'язаний розглядати усі скарги заявника, і у матеріалах справи містився протокол судового засідання суду першої інстанції, що означає, що проголошення відбулося. Відповідно, апеляційний суд ймовірно міг вважати, що не було потреби розглядати цю скаргу. У будь-якому випадку,зважаючи на провадження в цілому, Суд вважає, що мету пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме підпорядкування судових рішень громадському контролю, а отже, надання можливості громадськості вивчити спосіб, у який суди підходять до такого типу справ, у цій справі було досягнуто за допомогоюпублічного постановлення рішення апеляційним судом.

Відповідно, не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

. Статтею 41 Конвенції передбачається:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

. Заявник вимагав 2 000 євро відшкодування моральної шкоди.

. Уряд стверджував, що сума, яка вимагалася, була надмірною та необґрунтованою.

. Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує суму, що вимагалася, у повному обсязі.

B. Судові та інші витрати

. Заявник не висував жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат, тому Суд нічого не присуджує.

C. Пеня

. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ТАКИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошуєзаяву прийнятною;

2. Постановляє,що було порушення статті 11 Конвенції;

3. Постановляє,що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

4. Постановляє,що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 2 000 (дві тисячі) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-яким податком, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валютудержави-відповідача за курсом на деньздійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 листопада 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до рішення додається окрема думка судді Шевчука.

К.В.

ОКРЕМА ДУМКА СТАНІСЛАВА ШЕВЧУКА, СУДДІ AD HOC

Я голосував разом з іншими членами Суду за визнання того, що у цій справі було порушення статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На мій превеликий жаль, я поділяю не всі пункти висновку більшості, а тому вважаю своїм обов'язком додати до рішення Суду цю окрему думку.

Мої міркування великою мірою пов'язані з доводами більшості, висловленими у пункті 40 рішення, де Суд наводить пункти 54-55 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine) (заява № 20372/11). На мою думку, Суд мав би зупинитися на тому етапі, коли він встановив, що порушення права заявника на свободу мирних зібрань не було передбачено законом, а не робити за національний законодавчий орган політичний вибір щодо необхідності спеціального закону про мирні зібрання, що не є належним виконанням судової функції Суду.

Для початку, я вважаю за належне надати кілька загальних зауважень щодо відповідного національного законодавства та судової практики. Право на мирні збори закріплено у статті 39 Конституції України, яка окреслює процедуру сповіщення та в своєму другому пункті передбачає, що «обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод інших людей». Законодавство України не має спеціального закону про свободу зібрань. Законодавча база включає в себе положення кількох законів, що стосуються обмеження цієї свободи, зокрема положення підпункту 3 пункту «б» частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування», яким передбачено, що виконавчим органам місцевих рад делеговано повноваження вирішувати, відповідно до закону, питання про проведення зборів, мітингів, демонстрацій, спортивних подій тощо.1

Досі Конституція України не вимагає, щоб право на мирні зібрання залежало від запровадження закону, який би врегульовував це право. Стверджувати протилежне означає визнання старої позитивістської ідеї про те, що положення Конституції щодо прав людини і основоположних свобод не мають прямої дії та вимагають ухвалення законів, які «активують» відповідні права. Але на мою думку, стаття 39 у поєднанні зі статтею 8 Конституції, якою встановлено, що конституційні норми є нормами прямої дії, вони підлягають прямому застосуванню судами і кожен може безпосередньо звертатися до суду для захисту конституційних прав і свобод на підставі Конституції України (пункт 3 статті 8 Конституції). Щодо сумнозвісного Указу 1988 року, після набрання чинності Конституцією 1996 року Указ втратив чинність, оскільки він напряму суперечить статті 39 Конституції та явно порушує її: Указ передбачає дозвільний порядок, тоді як у статті 39 Конституції йдеться про завчасне сповіщення. Цю позицію також можна вивести з рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року, яке навіть не згадує Указ 1988 рокусеред застосовних нормативно-правових актів2

, оскільки не розглядає Указ як частину чинного законодавства України.

Судова практика України аж до кількох останніх років чітко слідувала концепції прямої дії статті 39 Конституції. Суди вищих інстанцій, як правило, скасовували ті нечисленні рішення судів нижчих інстанцій, що посилалися на Указ 1988 року. Проте незрозуміле повторне застосування указу у нещодавній судовій практиці спонукало Вищий адміністративний суд України сформувати чітку позицію з цього питання. У 2012 році постановою № 6Пленуму Вищого адміністративного суду Українищодо застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду та вирішення справ стосовно реалізації права на мирні зібрання від 21 травня 2012 року Вищий адміністративний суд України чітко зазначив:

«Оскільки норми цього Указу встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань та надають право органам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбачають повідомний порядок проведення зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборонити проведення мирного зібрання тільки суду, зазначений акт не підлягає застосуванню судами під час вирішення судами справ розглядуваної категорії...»

Я припускаю, що існує щира згода між Європейським судом з прав людини та національними судами вищих інстанцій в тому, що Указ 1988 року не є чинним нормативно-правовим актом чи то за законодавством України, чи то у розумінні статті 11 Конвенції. Це означає, що основна проблема мирних зібрань в Україні полягає не у відсутності відповідного закону, а у спотвореній судовій практиці застосування деякими судами нижчих інстанцій частини радянського законодавства замість відповідного положення Конституції України. Це було б легітимним пунктом, на якому можна було б зупинитися у рішенні та залишити питання правової політики на розгляд національних законодавчих та судових органів. Проте Суд зважився продовжувати своє обґрунтування у пункті 40 свого рішення, відтворивши пункти 54-55 вищенаведеного рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine).

Позиція Вищого адміністративного суду України, висловлена у Постанові Пленуму 2012 року, а також у рішенні Конституційного Суду України 2001 року, роз'яснює, що серед судів вищих інстанцій України існує загальний консенсус щодо того, що Указ 1988 року є незастосовним. Невідповідність у внутрішній практиці судів нижчих інстанцій є проблемою, яка має бути вирішена судами вищих інстанцій; це у демократичному суспільстві є їхньою природною функцією. Але таких невідповідностей недостатньо для того, щоб дійти висновку, що Указ 1988 року є чинним законом в Україні.

Більше того, у пункті 55 рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukriane)містяться два помилкових розуміння або тлумачення Судом як національного законодавства, так і духу свободи зібрань, закріпленого у статті 11 Конвенції.

Ніде у статтях 39 та 92 Конституції України немає жодних вимог щодо запровадження спеціального закону. Стаття 39 має пряму дію і обмеження існують лише в інтересах національної безпеки або громадського порядку та мають бути чітко передбачені актом Верховної Ради України. У той же час ані стаття 39, ані стаття 92 не забороняють Верховній Раді України ухвалити такий спеціальний закон щодо мирних зібрань за умови, що він не обмежуватиме право осіб за статтею 39 Конституції України, а слугуватиме гарантією цього права та у той же час надаватиме відповідним державним органам або органам місцевого самоврядування можливість вживати заходів для забезпечення вільного проведення громадянами зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також – для забезпечення захисту громадського порядку та прав і свобод інших осіб. Але рішення щодо ухвалення спеціального закону або щодо того, щоб дозволити питанню розвиватися в межах судової практики, знаходиться у межах делікатної сфери вибору національної правової політики.

Влада держави у такій чутливій сфері, як основоположні свободи, є жорстко обмеженою тим, що є необхідним у демократичному суспільстві, що означає, що держава може запроваджувати належно обґрунтовані обмеження для застосування за чітко визначених обставин. Але вона не може легітимно регулювати саме користування такими свободами. На мою думку, маючи справу з особистими свободами, держава має утриматися від їх регулювання та обмежитися регулюванням тих обмежень, які є необхідними у демократичному суспільстві. Я бачу справжню помилку у поясненні порушення статті 11 Конвенції у цій справі відсутністю законодавчого акта, що регулює свободу зібрань. Ми маємо враховувати складний зв'язок між свободою зібрань та свободою думки, а внутрішня логіка обох свобод не вимагає у демократичному суспільстві дії будь-яких законів про надання прав та повноважень. У зв'язку з цим я цілковито погоджуюсь з висновкомcommissaire du gouvernementфранцузькоїConseil d'Étatу справі «Бенджамен» (Benjamin) (1933): «la liberté est la règle, la restriction de police l'exception.» (право є нормою, а обмеження поліцією – винятком)3

Суд має бути обережним, обираючи лінію поведінки національних органів влади, та має враховувати внутрішній контекст. Бо навіть вибір належної політики, зроблений Судом поза внутрішнім контекстом, може призвести до очікуваних та неочікуваних результатів, що завдають невиправної шкоди молодому демократичному суспільству. Це порушує концептуальне питання більш загального характеру: межі повноважень Суду переглядати національне законодавство та обирати замість компетентних національних органів влади лінію поведінки.

Легітимність міжнародного судового органу, створеного за взаємною згодою Договірних Сторін, залежить від логіки та аргументації кожного судового рішення, а тому вона може послабитися, якщо Суд навмисно або ненавмисно не дотримуватиметься меж своїх судових функцій. Це так, навіть якщо такий вихід за межі повноважень вмотивовано розумними обґрунтуваннями правової політики та справжнім наміром допомогти Договірній Стороні у дотриманні Конвенції. Якщо Суд вирішує зайняти місце національних органів при виборі відповідної політики, то це має бути крайнім засобом, обґрунтованим переконливими підставами.

Такий підхід походить із допоміжного та субсидіарного характеру ролі Суду у захисті прав і свобод, гарантованих Європейською Конвенцією з прав людини. Бо саме національна правова система за допомого своїх політичних, адміністративних та судових органів несе основну відповідальність у цій сфері. Ця субсидіарність та компліментарність ролі Суду походять не лише із чітко сформульованих положень Конвенції, пов'язаних з вичерпанням усіх національних та ефективних засобів юридичного захисту, але також із практики Суду. Це служить гарантією від перетворення Суду на верховну судову установу четвертої інстанції по всій Європі. Як вміло висловився з цього приводу професор Лоренс Р. Хелфер (Laurence R. Helfer)4

«Нормативно, субсидіарність допомагає легітимізувати перегляд Європейським судом з прав людини шляхом вжиття заходів, які б демонстрували повагу, до національних учасників у ситуаціях, коли така повага є доречною, таких як визначення змісту та цінності, що лежать в основі національних законів та практики, або обрання з поміж сумісних з Конвенцією імплементаційних засобів.»

Тоді як перегляд суті національного законодавства та пропонування заходів, необхідних для виправлення деяких проблем, що залишаються, у деяких випадках можуть бути важливими та неминучими, такий перегляд має проводитися із найвищим рівнем прискіпливості, тому що його здійснення впливатиме на численні питання національної правової політики та демократичного процесу, а тому має бути належним чином обґрунтованим вагомими причинами, що включають в себе характер конвенційного права, про яке йдеться; його важливість для належного функціонування демократичних інституцій держави-відповідача; системний характер проблем, що призводять до надходження повторюваних справ до Суду; неспроможність національних органів залагодити проблеми, що стає очевидним з матеріалів справи; серйозність порушень, на які скаржаться, та явна загрозою демократичному суспільству у цій державі. Таким чином, належне застосування абстрактного перегляду залежатиме від важливості, що приділяється кожному з цих факторів.

Згідно з практикою Суду щодо тлумачення та застосування національного законодавства, тоді як його обов'язком за статтею 19 Конвенції є забезпечення виконання зобов'язань, взятих на себе Договірними Сторонами за Конвенцією, до функцій Суду не належить розгляд помилок у питаннях фактів або права, яких, як стверджується, було допущено національним судом, якщо тільки такі помилки не могли порушити права та свободи, що охороняються Конвенцією, та тільки тією мірою, якою це мало місце. Більш того, у першу чергу саме національні органи, особливо суди, мають тлумачити та застосовувати національне право (див. рішення у справах «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine(2013), п. 135; «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy(no. 1)) [ВП], заява № 36813/97, п. 190-91, ECHR 2006V, та «Ян та інші проти Німеччини» (Jahn and Others v. Germany) [ВП], №№ 46720/99, 72203/01 та 72552/01, п. 86, ECHR 2005VI). Згідно з усталеною практикою Суду у нижченаведених справах допускалось існування вагомих причин для перегляду та оцінювання Судомin abstractoнаціонального законодавства та визначення конкретних типів заходів загального та/або індивідуального характеру, яких необхідно вжити національним органам:

- Суд повинен перевіряти, чи спосіб, у який тлумачилося та застосовувалося національне законодавство, створює наслідки, що відповідають принципам Конвенції відповідно до їх тлумачення практикою Суду (див. вищенаведене рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), п. 135);

- пілотні рішення, у яких з метою сприяння державі-відповідачу у виконанні її обов'язків за статтею 46 Конвенції Суд може вимагати визначення певних заходів загального та/або індивідуального характеру, яких необхідно вжити з метою припинення ситуації, що призвела до встановлення порушення (див. рішення у справах «Броньовський проти Польщі» (Broniowski v. Poland) [ВП], заява № 31443/96, п. 194, ECHR 2004V, та «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, пп. 255-58, ECHR 2012);

- коли обставини справи, взяті у контексті загального розвитку демократичного суспільства держави-відповідача, дають підстави для сумнівів у тому, чи існує справжній вибір заходів, необхідних для виправлення порушень конвенційних прав заявників, та нагальна потреба покласти край порушенням Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukriane); рішення у справах «Фатуллаєв проти Азербайджану» (Fatullayev v. Azerbaijan), заява № 40984/07, від 22 квітня 2010 року, та «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Río Prada v. Spain(2013)). У таких виняткових випадках після перегляду національного законодавства та політичного контексту характер виявленого порушення може бути таким, що не лишає жодного реального вибору заходів, необхідних для його виправлення, і Суд може прийняти рішення про визначення таких заходів (див. рішення у справах «Асссанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява №. 71503/01, п. 202-03, ECHR 2004II; «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia) (208), пп. 239-40, та вищенаведене рішення у справі «Фатуллаєв проти Азербайджану» (Fatullayev v. Azerbaijan), пп. 176-77), включаючи такі, що спрямовані на запобігання подальшим порушенням або порушенням, що тривають.

Вихід за межі своїх юридичних функцій шляхом нав'язування вибору лінії поведінки для національних органів влади ставить Суд на слизький шлях та поступово позбавляє його імунітету від обвинувачень у політичній ангажованості. Тому існує нагальна потреба встановлення належного балансу між обґрунтованою активною позицією Суду щодо захисту прав і свобод, гарантованих Конвенцією, що може вимагати більшого залучення Суду до процесу прийняття рішень на національному рівні, та повагою до національних органів при здійсненні вибору політики моделі поведінки.

Я гадаю, що загальний підхід Суду має залишатися у межах сфери, сформульованої його практикою. До завдань Суду, при виконанні його наглядової функції, належить не підміна собою національних законодавчих органів або судів, а радше перегляд, з огляду на справу в цілому, того, чи є прийняті органами влади на підставі їхніх повноважень рішення сумісними з положеннями Конвенції, на які вони посилаються (див. рішення у справах «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» (Von Hannover v. Germany (no. 2)) [GC], заява № 40660/08 та № 60641/08, п. 105; ECHR 2012; «Петренко проти Молдови» (Petrenco v. Moldova), заява № 20928/05, п. 54, від 30 березня 2010 року) та «Поланко Торрес та Мовілья Поланко проти Іспанії» (Polanco Torres and Movilla Polanco v. Spain), заява № 34147/06, п. 41, від 21 вересня 2010 року). І якщо національні органи відповідно до критеріїв, викладених у практиці Суду, виконали вимогу щодо існування балансу, Суд вимагатиме вагомих причин для заміни позиції цих органів власною (див. вищенаведене рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини» (Von Hannover v. Germany), п. 107, «"MGN Limited" проти Сполученого Королівства» (MGN Limited v. the United Kingdom),заява № 39401/04, пп. 150-55, від 18 січня 2011 року, та «Паломо Санчес та інші проти Іспанії» (Palomo Sánchez and Others v. Spain) [ВП], №№ 28955/06, 28957/06, 28959/06 та 28964/06, п. 57, ECHR 2011).

Суд не повинен брати на себе роль компетентних національних органів або підміняти їх собою, особливо коли йдеться про важкий вибір політики. У цьому рішенні, як і у рішенні у вищенаведеній справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), Суд, на мою думку, зробив чіткий вибір: Україна має запровадити спеціальний закон про мирні зібрання. Це питання протягом останніх двадцяти років було в Україні предметом палких обговорень. Багато голосів було подано проти запровадження такого закону і на розгляд Верховної Ради України було подано низку законопроектів з цього питання. Рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukriane) поновило обговорення, але опоненти регулювання свободи зібрань спеціальним законом, здавалося, зазнали краху через неналежне втручання Суду. Я не можу оцінювати законопроекти, подані на розгляд Верховної Ради України, але я пам'ятаю, що цим моментом можуть скористатися деякі політичні сили в Україні для запровадження такого регулювання свободи зібрань, що може призвести до нищівних результатів для громадянського суспільства та демократичних процесів в Україні.

Тому я цілковито підтримую висновок про порушення у цій справі, але з усією повагою, не погоджуюсь з вищенаведеними пунктами 54-55 рішення у справі «Вєренцов троти України» (Vyerentsov v. Ukraine), відтвореними у пункті 40 цього рішення.

1. . У цій справі витяг з рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukriane) не включає останнє речення пункту 54: «Процедури, запроваджені місцевими органами влади для регулювання організації та проведення демонстрацій у їхніх конкретних регіонах, здається, так само не забезпечують достатніх правових підстав з тієї ж причини – відсутності загального акта парламенту, на основі якого можна було б розробляти документи місцевих органів влади. Крім того, національні суди мали сумніви щодо дійсності таких рішень місцевого значення». Насправді цей уривок не відображає чинну законодавчу базу: органи місцевого самоврядування діють на підставі повноважень, делегованих їм відповідно до підпункту 3 пункту «б» частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування», що, у поєднанні зі статтею 39 Конституції та іншими законами, що регулюють окремі обмеження свободи зібрань, є чинною та належною правовою базою (див. mutatis mutandis рішення у справа «Сісс проти Франції» (Cisse v. France), заява № 51346, пп. 41-43, ECHR 2002-III).
2. . Також див. огляд рішень адміністративних судів у пп. 35-36 рішення у вищенаведеній справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine).
3. . 19 травня 1933 року – (Бенджамен) Benjamin - Rec. Lebon С. 541.
4. . Laurence R. Helfer “Redesigning the European Court of Human Rights: Embeddedness as a Deep Structural Principle of the European Human Rights Regime”, 19 The European Journal of International Law (2008) 125, at pp. 128-29.

Фото: By steve lyon from los angeles, ca, usa (Strike threat.) [CC BY-SA 2.0 (https://creativecommons.org/licenses/by-sa/2.0) or CC BY-SA 2.0 (https://creativecommons.org/licenses/by-sa/2.0)], via Wikimedia Commons