Історія справи

П О С Т А Н О В А

Іменем України

15 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 826/2691/16

Провадження № 11-351апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2016 року (суддя Огурцов О. П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від

14 грудня 2016 року (судді Ісаєнко Ю. А., Губська Л. В., Федотов І. В.) у справі № 826/2691/16 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої Алли Михайлівни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-колект» (далі - ТОВ «Кей-колект»), про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2016 року ОСОБА_4 як представник ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелевоїА.М., у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 04 грудня 2015 року № 26767661 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень;

- зобов'язати відповідача скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 04 грудня 2015 року про реєстрацію за ТОВ «Кей-колект» права власності на квартиру загальною площею 45,4 кв. м, яка знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1.

Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 28 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року, закрив провадження у справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та роз'яснив позивачу, що цей спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, представник позивача ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, у якій зазначає, що при постановленні рішень суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального і процесуального права. На думку скаржника, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір між сторонами у справі є не публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватись за правилами цивільного судочинства, не можна визнати обґрунтованим, оскільки в межах розгляду цієї справи дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який у спірних правовідносинах діє як суб'єкт владних повноважень. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвали судів попередніх інстанцій.

Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за скаргою представника позивача, копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї.

На час розгляду справи відповідач і третя особа заперечень на касаційну скаргу не подали.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що 28 травня 2008 року між ОСОБА_6 (позичальник) та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрсибБанк» (далі - Банк) укладено договір про надання споживчого кредиту № 11352408000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник - прийняти, належним чином використати та повернути Банку кредит в іноземній валюті в розмірі 40 тис. доларів США.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, того ж дня між Банком як іпотекодержателем, та ОСОБА_7 як іпотекодавцем, яка виступає майновим поручителем за грошовим зобов'язанням ОСОБА_6 за кредитним договором, укладено договір іпотеки № 86713. Згідно з умовами цього договору іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно, а саме належну йому квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

12 грудня 2011 року Банк і ТОВ «Кей-колект» уклали договір факторингу № 1, за умовами якого Банк передав, а ТОВ «Кей-колект» прийняло на платній основі права вимоги щодо погашення заборгованості на підставі низки кредитних договорів та договорів забезпечення, у тому числі й за договорами, укладеними із ОСОБА_6

На підставі договору факторингу Банк і ТОВ «Кей-колект» уклали договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, до переліку яких входить також і договір іпотеки, укладений між Банком та позивачем.

04 грудня 2015 року ТОВ «Кей-колект» звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. із заявою про реєстрацію за товариством права власності на предмет іпотеки (за адресою: АДРЕСА_1) та виключення запису про іпотеку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідач як державний реєстратор прийняв рішення від 04 грудня 2015 року № 26767661 про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ТОВ «Кей-колект».

Не погодившись із таким рішенням відповідача, представник позивача звернувся до адміністративного суду з відповідним позовом.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що спір між сторонами у справі не є публічно-правовим, а тому цей спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства України.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав: фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з &lу;…&?к; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &lс;…&?,;». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Ураховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що цей спір є не публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи № 11-96апп18 та № 11-192апп18 відповідно).

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

За правилами частини першої статті 350 КАС України (у цій самій редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржене судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н. О. Антонюк Н.П. Лященко

С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима І.В. Саприкіна

В. І. Данішевська О.М. Ситнік

О. Р. Кібенко О.С. Ткачук

В. С. Князєв В.Ю. Уркевич

Л. М. Лобойко О.Г. Яновська

Повний текст постанови підписано 14 червня 2018 року.