ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2017 року Справа № 911/2280/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Вовк І.В. (головуючий, доповідач), Бондар С.В., Ковтонюк Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Дісконт" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2017 року у справі № 911/2280/16 за позовом заступника керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області до Березанської міської ради, Відділу освіти виконавчого комітету Березанської міської ради, товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Дісконт" про визнання недійсним договору купівлі-продажу, рішень міської ради, скасування запису про право власності на майно, зобов'язання повернути нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року прокурор звернувся до господарського суду Київської області в інтересах держави з позовом до відповідачів про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 21.09.2004 року нерухомого майна комунальної власності, укладеного між Березанською міською радою та ТОВ фірмою "Дісконт", визнання незаконними та скасування рішень Березанської міської ради від 07.10.2003 року № 213-16-ХХІV "Про перелік об'єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації" та від 02.04.2004 року № 274-22-ХХІV "Про виведення нежилих будівель зі складу дошкільного навчального закладу "Ромашка"; скасування запису у Єдиному державному реєстрі прав власності на нерухоме майно від 17.11.2004 року про право власності ТОВ "Дісконт" на будівлю, що знаходиться за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5-а, а також про зобов'язання звільнити та повернути зазначене приміщення площею 560,30 кв. м, до комунальної власності м. Березань.

Позовні вимоги обгрунтовано прийняттям спірних рішень та укладенням договору купівлі-продажу всупереч вимогам законодавства у сфері приватизації державного майна та використання об'єктів освіти, оскільки за ними було відчужено об'єкти, які не підлягали продажу.

Рішенням господарського суду Київської області від 29.09.2016 року (суддя Чонгова С.І.) позов задоволено частково, визнано недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу від 21.09.2004 року №1474, укладений між Березанською міською радою та ТОВ фірмою "Дісконт", про продаж двоповерхової нежитлової будівлі за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5а, площею 560,30 кв. м.;

- визнано незаконним та скасовано рішення Березанської міської ради №274-22- XXIV від 02.04.2014 року "Про виведення нежилих будівель зі складу дошкільного навчального закладу "Ромашка" в частині виведення зі складу дошкільного навчального закладу "Ромашка" двоповерхової нежилої будівлі площею 560,30 кв. м за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5а;

- визнано незаконним та скасовано рішення Березанської міської ради № 213-16-XXIV від 07.10.2013 року "Про перелік об'єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації" в частині включення в перелік об'єктів комунальної власності, що підлягає приватизації двоповерхової нежилої будівлі площею 560,30 кв. м за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5а;

- скасовано запис від 17.11.2004 року у Єдиному державному реєстрі права власності на нерухоме майно про право власності ТОВ фірми "Дісконт" на двоповерхову нежилу будівлю площею 560,30 кв. м за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5а;

- зобов'язано ТОВ фірму "Дісконт" звільнити та повернути приміщення, площею 560,30 кв. м. та вартістю 66 160,26 грн., розташоване за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5а, до комунальної власності м. Березань;

- присуджено до стягнення з Березанської міської ради та ТОВ фірми "Дісконт" на користь позивача по 2 756 грн. судового збору;

- у задоволенні вимог до Відділу освіти виконавчого комітету Березанської міської ради відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2017 року (судді: Зубець Л.П., Мартюк А.І., Алданова С.О.) рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач ТОВ фірма "Дісконт" вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати, та в позові відмовити.

Відзиви на касаційну скаргу від інших сторін до суду не надходили.

Заслухавши пояснення прокурора та представників Березанської міської ради і ТОВ фірми "Дісконт", дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що 07.10.2003 року Березанською міською радою було прийнято рішення №213-16-XXIV "Про перелік об'єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації", яким вирішено доповнити рішення міської ради від 20.03.2002 року №350-27-ХХІІІ "Про перелік об'єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації" та від 31.07.2003 року №187-14-ХХІV "Про перелік об'єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації" і включити в перелік об'єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації, зокрема, нежиле приміщення цілісного майнового комплексу дошкільного навчального закладу "Ромашка" по вул. Комарова, 5а, шляхом продажу на аукціоні.

02.04.2004 року Березанською міською радою прийнято рішення №274-22-XXIV "Про виведення нежилих будівель зі складу дошкільного навчального закладу "Ромашка", яким вирішено надати згоду на виведення зі складу дошкільного навчального закладу "Ромашка" одноповерхової нежилої будівлі площею 250 кв. м за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5б та двоповерхової нежилої будівлі площею 560,3 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Березань, вул. Комарова, 5а.

21.09.2004 року між Березанською міською радою (продавцем) та ТОВ "Дісконт" (покупцем) було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, за умовами якого продавець зобов'язується передати майно у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього обумовлену суму.

Відповідно до п.п. 2, 3 цього договору нежитлова будівля, що відчужується за даним договором, загальною площею 560,30 кв. м розташована в м. Березань Київської області по вул. Комарова, будинок 5а. Нежитлова будівля належить продавцю на праві комунальної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконкомом Березанської міської ради 12.08.2004 року №б/н (рішення від 02.08.2004 року №140), та зареєстрованого Переяслав-Хмельницьким бюро технічної інвентаризації 12.08.2004 року №326.

За п. 6 договору продаж нежитлової будівлі за домовленістю сторін вчиняється за 66 120,26 грн. у т.ч. ПДВ 20%, що становить 11 026,71 грн., які покупець зобов'язується сплатити на банківський рахунок продавця, вказаний у договорі, протягом двох банківських операційних днів.

Підставою виникнення права власності є державна реєстрація договору. Цей договір підлягає державній реєстрації. Право власності на нежитлову будівлю підлягає державній реєстрації (п.п. 10, 11 договору).

21.09.2004 року договір купівлі-продажу було посвідчено приватним нотаріусом Березанського міського нотаріального округу Черниш О.Д. та зареєстровано в реєстрі за №1474.

На виконання умов договору купівлі-продажу продавець передав, а покупець прийняв об'єкт продажу (двоповерхову нежитлову будівлю по вул. Комарова, 5а в м. Березань), про що було складено Акт передачі об'єкта територіальної громади м. Березані від 04.10.2004 року.

В подальшому спірна нежитлова будівля була зареєстрована за покупцем, про що внесено відповідні відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем ТОВ фірмою "Дісконт" подано заяву про застосування позовної давності.

Предметом даного судового розгляду є вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу у зв'язку з суперечністю вимогам закону, оскільки за ними було відчужено комунальне майно, яке за чинним законодавством не могло бути об'єктом приватизації та використовуватися для цілей, не пов'язаних з навчально-виховним процесом, а також вимоги про скасування запису в державному реєстрі про право власності на це майно і зобов'язання покупця звільнити та повернути спірне приміщення до комунальної власності міста.

Висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позову в частині позовних вимог до Березанської міської ради і ТОВ фірми "Дісконт" обгрунтовано доведеністю обставин порушення вимог законодавства про освіту та приватизацію державного і комунального майна при винесенні міською радою спірних рішень та укладенні договору купівлі-продажу нерухомого майна, яке не могло бути об'єктом приватизації та не могло використовуватися для цілей, не пов'язаних з навчально-виховним процесом.

Відмову в позові до Відділу освіти виконавчого комітету Березанської міської ради судами мотивовано відсутністю в прохальній частині позовної заяви вимог до цього відповідача.

Разом з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про подання прокурором позову до суду в межах трирічного строку позовної давності.

Згідно з абз. 4 ч. 1 та ч. 2 ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

Частиною 2 згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, за відсутності ж такого органу або відсутності у нього повноважень зазначає про це в позовній заяві. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді. У разі невиконання такої вимоги подана ним позовна заява підлягає поверненню в порядку, встановленому статтею 63 названого Кодексу.

При цьому, за ч. 2 ст. 29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Однак, суди попередніх інстанцій прийнявши позовну заяву прокурора не з'ясували чим саме обгрунтовано його право на звернення до господарського суду в інтересах держави як позивача - відсутністю органу, уповноваженого здійснювати функції держави, чи відсутністю у такого органу повноважень на звернення до господарського суду.

Разом з цим, згідно з ст.ст. 61, 63 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню та використанню не за призначенням.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення. Загальнодержавне значення мають зокрема, об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Статтею 16 Закону України "Про дошкільну освіту" визначено, що вивільнені приміщення ліквідованих державних та комунальних дошкільних навчальних закладів використовуються виключно для роботи з дітьми. Майно, яке є державною або комунальною власністю (земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання тощо), придбання чи відокремлення якого призначене для здобуття дітьми дошкільної освіти, використовується виключно із зазначеною метою.

Аналіз наведених правових норм свідчить про заборону вилучення основних фондів, оборотних коштів та іншого майна державних навчальних закладів, а також здійснення перепрофілювання таких закладів і використання їх не за призначенням.

В той же час, дійшовши висновку про недотримання органом місцевого самоврядування вимог законодавства про заборону приватизації майна освіти комунальної власності, суди попередніх інстанцій не з'ясували обставин та правових підстав, за яких спірне майно було віднесено до комунальної власності, обмежившись посиланням на витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Крім того, зробивши висновок про дотримання прокурором строків позовної давності при зверненні до суду із зазначеним позовом, а отже, відсутності правових підстав для застосування наслідків, встановлених ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), з огляду на зміну повноважень у сфері здійснення контролю за додержанням вимог законів органів прокуратури після їх реорганізації, суди не врахували норм матеріального права щодо позовної давності, правових висновків Верховного Суду України стосовно застосування правових норм, що регулюють порядок обчислення позовної давності, та рішення Європейського суду з прав людини.

Так, Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Крім того, інститут позовної давності передбачає обставини, які є підставами для зупинення та переривання строку давності, вичерпний перелік яких встановлено статтями 263, 264 ЦК.

Разом із тим ч.ч. 2, 4 ст. 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) встановлено, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

При цьому прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури" від 18.09.2012 року та Закону України "Про прокуратуру" в редакції від 14.10.2014 року не встановлює і не змінює строку позовної давності, підстав його зупинення або переривання для звернення прокурора до суду з відповідним позовом.

Слід також зазначити, що оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Тим більше, згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснювався Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про прокуратуру" предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

Однак, судами попередніх інстанції не надано оцінку об'єктивній можливості прокурора бути обізнаним з прийнятими 07.10.2003 року та 02.04.2004 року міською радою рішеннями, зважаючи на визначені законодавчими приписами повноваження органів прокуратури для здійснення перевірки законності цих рішень і звернення до суду в межах позовної давності.

Таким чином, у порушення вимог ст. 32 ГПК, ч. 1 ст. 261 ЦК і всупереч правовій позиції Верховного Суду України наведеній, зокрема, у постанові від 11.05.2016 року в справі № 910/3723/14, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску.

До того ж, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте, дійшовши висновку про задоволення позову про повернення спірного приміщення до комунальної власності міста у зв'язку з тим, що такі вимоги є похідними від вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 21.09.2004 року, та фактично застосувавши односторонню реституцію, суди не навели правового обгрунтування такому висновку і не з'ясували наявності особливих правових наслідків визнання недійсним правочину купівлі-продажу укладеного за результатами приватизації.

Отже, місцевий та апеляційний господарські суди припустилися неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставами для скасування судових рішень зі справи.

За таких обставин, прийняті судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду наведеного та керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Дісконт" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2017 року та рішення господарського суду Київської області від 29.09.2016 року скасувати, і справу № 911/2280/16 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.

Головуючий суддя І.Вовк

Судді С.Бондар

Л.Ковтонюк