ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2017 року Справа № 910/15683/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рогач Л.І., - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Дроботової Т.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 14.02.2017у справі№ 910/15683/16 Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Укргазбанк"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Інжагро"провизнання договору недійсним

за участю представників: позивачаЦурка Н.О. - предст., дов. від 11.01.2016відповідачане з'явивсяВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Укргазбанк" звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інжагро" про визнання недійсним договору суборенди № ДС 662 від 19.04.2014. Позов обґрунтовано приписами статей 15, 16, 202-204, 215, 216, 232, 237 Цивільного кодексу України та мотивовано тим, що на підставі спірного договору позивач отримав в користування нежитлові приміщення на вкрай невигідних для себе умовах, що призвело до неможливості користуватися своїми правами, а лише виконувати обов'язки; представники сторін при підписані договору, на думку позивача, переслідували корисливу мету.

Відповідач проти задоволення позову заперечував та вказував на те, що умови спірного договору відповідають загальним засадам цивільного законодавства щодо свободи договору та положенням щодо вільного встановлення у договорі ціни як його умови, підстави для визнання спірного договору недійсним відсутні.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 (суддя Чебикіна С.О.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.02.2017 (судді: Тищенко А.І. - головуючий, Отрюх Б.В., Михальська Ю.Б.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Не погоджуючись з висновками господарських судів попередніх інстанцій, Публічне акціонерне товариство "Укргазбанк" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Позивач посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме: в порушення вимог статей 32-36 43 Господарського процесуального кодексу України суди неповно встановили обставини справи та не дослідили правовідносини сторін, представники яких при укладенні договору, діяли за зловмисною домовленістю та усвідомлювали факт вчинення правочину всупереч інтересам позивача, передбачали настання невигідних наслідків та бажали їх настання, суди виклали у судових рішеннях доводи та докази на користь лише однієї зі сторін спору; суди не врахували положення статей 15 16 202-204 215 216 237 Цивільного кодексу України, загальні засади цивільного законодавства. Заявник зазначає, що, однак, відповідні обставини судами належним чином не досліджувались.

В судовому засіданні представник скаржника доводи, викладені в касаційній скарзі підтримав. Відповідач не скористався процесуальним правом на участь у судовому засіданні касаційної інстанції свого представника, відзив на касаційну скаргу не надав.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, присутнього в судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що 19.04.2014 Публічне акціонерне товариство "УКРГАЗБАНК" (суборендар за умовами договору) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Форум-Менеджмент Груп" (орендар за умовами договору) уклали договір суборенди № 662, відповідно до умов якого орендар зобов'язується передати в суборенду, а суборендар зобов'язується прийняти згідно з цим договором нежитлові приміщення, які знаходяться за адресою: Україна, місто Київ, проспект Московський, 9.

Пунктом 2.3 договору сторони погодили, що у випадку зростання офіційно встановленого Національним банком України курсу гривні до долару США, який зафіксовано в пункті 1.4.1. договору, орендар має право здійснити індексацію-перерахунок платежів по орендній платі за цим договором. Індексація-перерахунок проводиться не частіше, ніж один раз в місяць, та здійснюється на дату виставлення рахунку.

Відповідно до пункту 2.4. договору у разі, якщо суборендар не сплатив орендну плату до останнього дня строку, визначеного у пункті 1.4. цього договору, та протягом терміну від вищезазначеного дня до дня фактичного перерахування коштів відбулося зростання офіційного курсу долара США встановленого НБУ, орендар має право внести суму різниці, що виникла між сумою орендної плати, розрахованої по курсу на день виставлення рахунку, та сумою орендної плати, обчисленої по курсу на день фактичної оплати, до наступного чергового рахунку на сплату орендної плати, обчисленої по курсу на день фактичної оплати, до наступного чергового розрахунку на сплату орендної плати, а суборендар зобов'язується сплатити зазначену суму.

Пунктом 5.4. договору встановлено, що у випадку прострочення орендної плати, плати за сервісне обслуговування, порушення строків виконання зобов'язань, передбачених пунктом 1.5. цього розділу І цього договору, орендар має право застосовувати до суборендаря такі оперативно-господарські санкції: обмежити доступ суборендаря до приміщень (обмеження доступу включає заборону, в тому числі шляхом опечатування приміщень, входити до приміщень, забирати, виносити, вивозити будь-яке майно, що знаходиться в приміщеннях, користуватися приміщенням його працівникам, представникам, відвідувачам, або іншим особам, що діють від імені або в інтересах суборендаря (підпункт 5.4.1); частково або повністю припинити надання сервісних послуг та/або відключити суборендаря від систем електо- водо- і теплопостачання до моменту повного погашення заборгованості, включаючи штрафні санкції (підпункт 5.4.2).

Відповідно до пункту 7.3. договору у випадку припинення дії цього договору суборендар зобов'язаний протягом 3 (трьох) календарних днів повернути орендарю приміщення в первинному стані (відповідно до базового ремонту приміщення) для чого, у випадку необхідності, суборендар зобов'язаний здійснити ремонтні роботи для приведення приміщення в первинний стан, а орендар, в свою чергу, повинен прийняти вказане приміщення по акту приймання-передачі приміщення. Приміщення вважається поверненим з моменту підписання акта прийому-передачі приміщення. Орендна плата та плата за сервісне обслуговування приміщення нараховується до дати повернення приміщення (включаючи день підписання акту прийому передачі).

Пунктом 12.6. договору визначено, що у випадку довгострокового припинення дії цього договору з ініціативи суборендаря, або у випадку дострокового припинення дії цього договору внаслідок порушення суборендарем своїх зобов'язань, встановлених цим договором, суборендар зобов'язується сплатити орендарю штраф у розмірі трьохмісячної орендної плати (з урахуванням ПДВ) по цьому договору (вартість послуг суборенди), яка буде діяти на момент припинення дії цього договору з урахуванням пункту 2.3. цього договору. За ініціативою орендаря такий штраф може бути повністю або частково погашений за рахунок гарантійного платежу.

Відповідно до пункту 12.9. договору, у разі порушення строку та умов повернення приміщення, інших строків, зазначених у пунктах 1.2.1., 7.3. договору, або іншого строку, обумовленого сторонами та з урахуванням пункту 6.1.1. цього договору, суборендар зобов'язаний сплатити орендарю штраф в розмірі трьохмісячної орендної плати (з урахуванням ПДВ), яка діє в момент припинення дії цього договору (вартість суборенди).

Також суди встановили, що 30.04.2015 сторони уклали договір про внесення змін до договору суборенди № 662 від 19.04.2014; з 01.05.2015 новим орендарем за спірним договором стало Товариство з обмеженою відповідальністю "ІНЖАГРО".

Підставою для визнання договору суборенди недійсним позивач визначив те, що він отримав у користування нежитлові приміщення за спірним договором у вкрай невигідних для себе умовах, що призвело до неможливості користування своїми правами, а лише виконувати обов'язки; представники сторін, які укладали спірний договір, діяли за домовленістю, наслідком чого стало те, що позивач взяв на себе кабальні зобов'язання суборенди нежитлових приміщень без будь-яких прав; зазначені обставини, на думку позивача, є підставою для визнання спірного договору недійсним з огляду на приписи статей 15, 16, 202-204, 215, 216, 237 Цивільного кодексу України.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд зазначив, що позивач не довів наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними. Зокрема, як встановив суд, положення пунктів 2.3, 2.4. спірного договору, які надають право орендарю здійснювати перерахунок орендних платежів у зв'язку із зростанням курсу долара США відповідають приписам статті 533 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях, тобто, не суперечать нормам чинного законодавства. Щодо змісту пунктів 5.4., 12.6. та 12.9. спірного договору, як таких, що містять вкрай невигідні для позивача умов, суд відзначив, що позивач не надав належних та допустимих доказів, що договір укладався проти волі позивача та здійснювався під тиском тяжких обставин, які змусили позивача вчинити правочин, а саме підписати договір на вкрай невигідних умовах.

Переглядаючи справу в повному обсязі відповідно до приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції з вказаними висновками погодився та зазначив, що при укладанні спірного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх істотних умов, які визначені для такого типу договору чинним законодавством України; перевіривши доводи позивача про наявність підстав недійсності правочину відповідно до статті 232 Цивільного кодексу України, суд відзначив, що доказів на підтвердження того, що його представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє, позивач не надав.

Судова колегія зазначає, що частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 627 Цивільного кодексу України унормовано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 Цивільного кодексу України).

З гідно з частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що пункти 2.3, 2.4. спірного договору суперечать нормам чинного законодавства та безпідставно надають право орендарю здійснювати перерахунок орендних платежів у зв'язку із зростанням курсу долара США, водночас, пункти 5.4., 12.6. та 12.9. спірного договору були укладені позивачем на вкрай невигідних для нього умовах.

За приписами статті 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Статтею 524 цього Кодексу передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, водночас сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Дослідивши положення спірного договору, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що сторонами спірних правовідносин було досягнуто згоди з усіх істотних умов, які визначені для такого типу договору чинним законодавством України, а пункти 2.3, 2.4. спірного договору не суперечать нормам чинного законодавства України.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що статтею 204 Цивільного Кодексу України встановлена презумпція правомірності правочину. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача

Вимоги про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230-233 Цивільного кодексу України можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Статтею 232 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

При визнанні правочину недійсним з підстави зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною доведенню підлягає існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 Цивільного кодексу України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Позивач також повинен довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах.

В той же час, як встановили суди попередніх інстанцій, всупереч положенням статей 32, 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, які в силу вимог статей 232, 233 Цивільного кодексу України є підставами для визнання недійсним спірного договору; матеріалами справи не встановлено, що договір був укладений проти волі позивача та здійснювався під тиском тяжких обставин, які змусили позивача вчинити правочин, підписати договір на вкрай невигідних умовах; не доведено позивачем і умислу представника, який усвідомлював факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя.

Відповідно до статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

За змістом статті 218 цього Кодексу підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Статтею 235 Господарського кодексу України унормовано, що за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

Згідно зі статтею 237 цього Кодексу, підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

Колегія суддів зазначає, що зміст пунктів 5.4., 12.6. та 12.9 спірного договору суборенди не суперечить наведеному вище і не може вважатись таким, що порушує права та законні інтереси позивача, обставини, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог не є тими тяжкими обставинами, під впливом яких та на вкрай невигідних умовах погоджено ним умови його відповідальності за можливі порушення своїх зобов'язань у майбутньому, а тому за таких обставин господарський суд першої інстанції та апеляційний господарський суд прийшли до правильного висновку щодо безпідставності заявлених вимог та обґрунтовано відмовили у позові.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у судових рішеннях, а зводяться до переоцінки належно встановлених судами обставин справи; підстав для скасування судових рішень з мотивів, наведених у касаційній скарзі, не вбачається.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського судів, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди вирішили спір відповідно до вимог статей 42, 43, 33, 34, 43, 84, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України, розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, надали оцінку доказам, наявним у матеріалах справи, та доводам сторін, відповідно відобразивши це в судових рішеннях.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 43, 1117, пунктом 1 статті 1119, статтями11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укргазбанк" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.02.2017 у справі №910/15683/16 Господарського суду міста Києва та рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 залишити без змін.

Головуючий Л. Рогач

Судді: І. Алєєва

Т.Дроботова