Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.09.2024 року у справі №755/11289/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 755/11289/20

провадження № 61-5499ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»,

треті особи: державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Коцюба Алла Євгеніївна», ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 грудня 2022 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року у складі колегії суддів Шебуєвої В. А., Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), треті особи: державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Коцюба А. Є. (далі - КП «Реєстраційне бюро»), ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, поновлення запису про державну реєстрацію.

Зазначив, що 13 грудня 2007 року між ним та АКІБ «УкрСиббанк» укладено договори про надання споживчого кредиту № 11268439000 та № 11268442000, на підставі яких ним було отримано кредитні кошти для особистих потреб.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаними договорами між ним та АКІБ «УкрСиббанк» укладений договір іпотеки № 72650 від 13 грудня 2007 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Васьківською В. С. та зареєстрований у реєстрі за № 5992. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

31 травня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладено договір № 1463/К про відступлення прав вимоги та договір № 1463/К про відступлення прав вимоги за договором іпотеки.

16 жовтня 2019 року державний реєстратор КП «Реєстраційне бюро» Коцюба А. Є. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 49235456 від 18.10.2019, щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 , про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені зміни щодо власника квартири, право власності на квартиру зареєстровано за ТОВ «ФК «Вектор Плюс».

Позивач вважав, що рішення державного реєстратора є протиправним та таким, що прийняте всупереч чинному законодавству.

Договір № 1463/К про відступлення прав вимоги від 31 травня 2019 року не відповідає вимогам статті 24 Закону України «Про іпотеку», оскільки не посвідчений нотаріально і не зареєстрований у встановленому законодавством порядку, а тому не створює жодних юридичних наслідків.

ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «ФК «Вектор Плюс» не повідомляли ОСОБА_1 про відступлення права вимоги.

Вимога та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, що зазначені у витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, не підтверджують факт його повідомлення про перехід права вимоги від ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «ФК «Вектор Плюс», оскільки він їх не отримував, у цей період часу перебував за межами України.

На час проведення державної реєстрації права власності за ТОВ «ФК «Вектор Плюс» державному реєстратору не надавалися документи щодо співмірності заборгованості за кредитним договором з оцінкою спірної квартири, його не повідомлено про те, що ТОВ «ФК «Вектор Плюс» має намір провести перереєстрацію права власності на предмет іпотеки.

Передбачена договором іпотеки можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.

Вважав, що реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «ФК «Вектор Плюс» була здійснена з порушення положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України».

З урахуванням викладеного позивач просив суд:

- визнати протиправними дії державного реєстратора КП «Реєстраційне бюро» Коцюби А. Є. при прийнятті рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, індексний номер: 49235456 від 18 жовтня 2019 року та внесення запису за даним рішенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності;

- скасувати державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а саме реєстрацію права власності ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 33736956, дата державної реєстрації - 18 жовтня 2019 року;

- зобов`язати державного реєстратора поновити за позивачем запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, щодо реєстраційного номеру об`єкта нерухомого майна №1940252780000 квартира, об`єкт житлової нерухомості загальною площею 43,7 кв.м, житлова площа 28,4 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що державному реєстратору були надані всі передбачені чинним законодавством документи, необхідні для прийняття відповідного рішення.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що особисто ОСОБА_1 не отримував та не міг фактично отримати повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, оскільки з 26 жовтня 2016 року і до цього часу він перебуває за межами України та постійно проживає у США. При цьому позивач не надав доказів повідомлення кредитора про зміну свого місця проживання, а тому має нести негативні наслідки не вчинення ним таких дій. Тому у суду першої інстанції були відсутні підстави для врахування доводів ОСОБА_1 про неотримання таких повідомлень.

Також апеляційний суд відхилив доводи представника ОСОБА_1 про те, що у місцевого суду були відсутні підстави вважати доведеним факт направлення ТОВ «ФК «Вектор Плюс» позивачу повідомлення про необхідність усунення порушень основних зобов`язань, оскільки ТОВ «ФК «Вектор Плюс» не надало описів вкладення у поштове відправлення, так як ОСОБА_1 не отримував особисто жодних повідомлень, проживаючи з 2016 року в США.

Крім того, суд апеляційної інстанції відхилив посилання представника ОСОБА_1 на порушення вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України», оскільки, як встановив місцевий суд, ОСОБА_1 не використовує квартиру, яка є предметом іпотеки, як місце свого проживання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного судута направити справу для продовження розгляду до Дніпровського районного суду міста Києва.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц, та у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 910/23734/17, від 10 червня 2019 року у справі № 643/7723/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 754/17518/14-ц, від 03 березня 2020 року у справі № 761/25240/15, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/14138/18.

Представник вказує на те, що з 2016 року ОСОБА_1 перебуває за межами України, а тому отримати повідомлення кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання він не міг. Зазначає, що в оскаржуваних рішеннях суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України».

Інших доводів касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , не містить.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У відзиві ТОВ «ФК «Вектор Плюс» просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на їх законність та обгрунтованість.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У червні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли на адресу Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 13 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладені договори про надання споживчого кредиту № 11268439000 та № 11268442000. За змістом вказаних договорів позичальник зобов`язується повернути надані у кредит кошти в розмірі 80 000 дол. США, що за офіційним курсом НБУ становить 404 000 грн, у період до 13 грудня 2017 року (пункт 1.2.2 договорів).

Згідно із пунктом 1.3.1 договорів за користування коштами протягом перших 30 (тридцяти) календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту, процентна ставка встановлена у розмірі 13,9% річних. Після закінчення цього строку та кожного наступного місяця кредитування розмір процентної ставки підлягає перегляду відповідно до умов договору.

Згідно із договором іпотеки № 72650 від 13 грудня 2007 року, укладеного між АКІБ «УкрСиббанк» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець), іпотекодавець на забезпечення своїх зобов`язань перед АКІБ «УкрСиббанк» за договорами про надання споживного кредиту № 11268439000 та № 11268442000 від 13 грудня 2007 року передав в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .

Право власності ОСОБА_1 на предмет іпотеки підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим Комітетом з оренді та приватизації комунального майна Дарницького району м. Києва, 02 грудня 1993 року згідно з розпорядженням (наказом) № 4502ж від 02 грудня 1993 року та зареєстрованим у Київському бюро технічної інвентаризації 16 грудня 1993 року за реєстровим № 1117, а також свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим Сьомою Київською державною нотаріального конторою 16 листопада 2006 року за реєстровим № 2у-2266, та зареєстрованим у Київському бюро технічної інвентаризації 20 листопада 2006 року за реєстровим № 1117. Квартира, що є предметом іпотеки, складається з двох жилих кімнат, загальною площею 43,70 кв.м, жилою площею 28,40 кв.м. За домовленістю сторін вартість предмета іпотеки становить 617 297,00 грн.

31 травня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладений договір № 1463/К про відступлення прав вимоги, за умовами якого ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» набуло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі і за кредитними зобов`язаннями ОСОБА_1

31 травня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладений договір № 1463/К про відступлення прав вимоги, за умовами якого ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» набуло право вимоги за договорами іпотеки, в тому числі укладеним з ОСОБА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Розсохою С. С., зареєстровано в реєстрі за № 5674.

ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» направляло ОСОБА_1 повідомлення щодо необхідності усунення порушень основних зобов`язань (№ поштових відправлень: 0530013057728, 0530013057736, 0530013057744, 0530013057752 від 06 червня 2019 року та № 0530023272228 від 05 липня 2019 року) на адресу позичальника, зазначену у договорі іпотеки, при цьому позивач не повідомляв кредитора про зміну свого місця проживання.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 16 жовтня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано державним реєстратором Коцюбою А. Є. КП «Реєстраційне бюро» за ТОВ «Фінансова компанія «Вектор Плюс».

Підставою виникнення права власності зазначенол: договір про відступлення прав вимоги, серія та номер: 1463/К, виданий 31 травня 2019 року, видавник: ПАТ «Дельта Банк»/ТОВ «Вектор Плюс»; договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, серія та номер: 5674, виданий 31 травня 2019 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха С. С.; вимога, серія та номер: 2069196/РВ, виданий 03 липня 2019 року, видавник: ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс»; рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: 0530023272228, виданий 05 липня 2019 року, видавник: ПАТ «Укрпошта»; договір іпотеки № 72650, серія та номер: 5991, виданий 13 грудня 2007 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Васьківська В. С.

Також суди встановили, що за відомостями від 25 січня 2021 року, наданими Державною прикордонною службою України, ОСОБА_1 26 жовтня 2016 року виїхав за межі України. Як зазначає сам позивач з жовтня 2016 року і до часу звернення до суду з позовом він постійно проживає в США.

ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» не зверталася в судовому порядку з позовними вимогами до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами про надання споживного кредиту від 13 грудня 2007 року. Доказів того, що ОСОБА_1 виконав кредитні зобов`язання на користь попереднього кредитора (ПАТ «ДельтаБанк») позивач не надав.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Обов`язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей.

Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки)зазначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що уразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із статтею статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

У зв`язку з унесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» норми статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно з умовами пункту 5 договору іпотеки сторони дійшли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, а саме шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор, зокрема встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

За змістом статті 18 вказаного Закону перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127, у редакції, чинній на час вичнення реєстраційних дій), визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Пунктом 40 Порядку № 1127 встановлено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону та Порядком.

Відповідно до пункту 57 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв`язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.

Відповідно пункту 61 вказаного Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Отже, обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати

Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) та від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що підставою прийняття рішення державним реєстратором КП «Реєстраційне бюро» Коцюбою А. Є. стали такі документи: договір про відступлення прав вимоги, серія та номер: 1463/К, виданий 31 травня 2019 року, видавник: ПАТ «Дельта Банк»/ТОВ «Вектор Плюс»; договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, серія та номер: 5674, виданий 31 травня 2019 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха С. С.; вимога, серія та номер: 2069196/РВ, виданий 03 липня 2019 року, видавник: ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс»; рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: 0530023272228, виданий 05 липня 2019 року, видавник: ПАТ «Укрпошта»; договір іпотеки № 72650, серія та номер: 5991, виданий 13 грудня 2007 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Васьківська В. С.

Також встановлено, що за відомостями від 25 січня 2021 року, наданими Державною прикордонною службою України, ОСОБА_1 перетинав востаннє державний кордон України у 2016 році, 26 жовтня 2016 року виїхав за межі України, в подальшому інформації про перетин державного кордону України у базі даних не міститься.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) вказано, що «метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».

У постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 361/3222/19 (провадження № 61-2788св21) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) та постановах Верховного Суду від 11 серпня 2021 року в справі № 715/1788/19 (провадження № 61-6548св20), від 08 грудня 2021 року у справі № 205/1096/19 (провадження № 61-6207св21) викладено висновок, що за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку». Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270. Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя». При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».

У постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 756/15123/18 (провадження № 61-976св22) вказано, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до пункту 3.4.2 кредитного договору протягом строку дії цього договору, позичальник зобов`язується повідомити банк про зміну будь-яких даних щодо особи позичальника, зокрема, фактичної адреси проживання, адреси листування.

Пунктом 7.8 договору іпотеки визначено, що листування між сторонами за цим договором здійснюється шляхом направлення або надання однією стороною відповідних повідомлень (рекомендованих листів) іншій стороні на її адресу, що зазначена як адреса для листування у розділі «Адреси, банківські реквізити та підписи Сторін» цього Договору або за іншою адресою, про яку сторона письмово повідомила іншій стороні при зміні адреси. Підтвердженням факту відправлення повідомлення (рекомендованного листа) є поштова квитанція або інший поштовий документ, що підтверджує факт відправки або вручення або отримання повідомлення.

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» направляло ОСОБА_1 повідомлення щодо необхідності усунення порушень основних зобов`язань, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень №№ 0530013057728, 0530013057736, 0530013057744, 0530013057752 від 06 червня 2019 року та № 0530023272228 від 05 липня 2019 року, на адресу позичальника, зазначену у договорі іпотеки, і при цьому позивач не повідомляв кредитора про зміну свого місця проживання, дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

Крім того, колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги доводи представника заявника про необхідність застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки позивач згідно з відомостями від 25 січня 2021 року, наданими Державною прикордонною службою України, 26 жовтня 2016 року виїхав за межі України, відомості про в`їзд на територію України відсутні, а відтак неможливо вважати, що позивач використовує майно, на яке звернуто стягнення, для постійного проживання, що є підставою для застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), ураховуючи висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати: висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Колегія суддів відхиляє посилання представника заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц, та у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 910/23734/17, від 10 червня 2019 року у справі № 643/7723/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 754/17518/14-ц, від 03 березня 2020 року у справі № 761/25240/15, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/14138/18, оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними, а правовідносини не є подібними.

У справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19) Велика Палата Верховного Суду, встановивши, що позивач постійно проживає у спірному будинку, загальна площа якого не перевищує 250 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача немає, згоди на відчуження спірного майна він не надавав, а тому застосувала положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року).

У справі № 645/1979/15 (провадження № 14-706цс19) Великої Палатою Верховного Суду розглядався позов ОСОБА_1 до ТОВ «Кредитні ініціативи», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., Фрунзенський ВДВС Харківського міського управління юстиції, про визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, та за зустрічним позовом ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року).

У постанові Верховного Суду від 910/14138/18 від 03 грудня 2018 року предметом касаційного перегляду були судові рішення, прийняті за наслідками розгляду заяви про розподіл судових витрат.

У справі № 910/23734/17 розглядався позов ФОП ОСОБА_4 до ТОВ «Спецтехресурс» про стягнення заборгованості (постанова Верховного Суду від 10 червня 2019 року).

У справі № 754/17518/14 (провадження № 61-25939св18) розглядався позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки. Залишаючи касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін, Верховний Суд у цій справі погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира є постійним місцем проживання відповідачів, а тому наявні підстави для застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (постанова Верховного Суду від 26 вересня 2019 року).

У справі № 761/25240/15 (провадження № 61-41026св18) розглядався позов ПАТ «ОТП Банк», який є правонаступником АКБ «Райффайзенбанк Україна», до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки. У цій справі суди встановили, що квартира є предметом іпотеки і забезпечує виконання зобов`язань громадянина Українни за споживчим кредитом, наданим кредитною установою-резидентом України в іноземній валюті, використовується відповідачем як постійне місце проживання, а наявність у відповідача на праві власності іншого нерухомого житлового майна позивачем не доведено. На цій підставі Верховний Суд судові рішення судів попередніх інстанцій змінив та доповнив резолютивну частину рішень реченням такого змісту:«Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню» (постанова Верховного Суду від 03 березня 2020 року).

У справі № 643/7723/16 (провадження № 61-15211св18) розглядався позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. У цій справі суди встановили, що квартира є предметом іпотеки і забезпечує виконання зобов`язань громадянина України за споживчим кредитом, наданим кредитною установою-резидентом України в іноземній валюті, використовується відповідачем як постійне місце проживання, а наявність у відповідача на праві власності іншого нерухомого житлового майна позивачем не доведено (постанова Верховного Суду від 10 червня 2019 року).

Таким чином, порівнювані правовідносини різняться підставами і предметами позовів, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір. Тому посилання на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц, та у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 910/23734/17, від 10 червня 2019 року у справі № 643/7723/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 754/17518/14-ц, від 03 березня 2020 року у справі № 761/25240/15, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/14138/18, є нерелевантними.

Саме по собі посилання на різні постанови Верховного Суду із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, у неподібних правовідносинах чи у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Інші доводи касаційної скарги висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого апеляційним судом рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні (в оскарженій частині), питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків місцевого та апеляційного судів і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська