Ухвала

11 березня 2020 року

м. Київ

справа № 644/3116/18

провадження № 61-23265 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу

Бакумова Алла Валентинівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У травні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом

до акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - банк, АТ КБ "ПриватБанк"), приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В., в якому просив суд: витребувати належну йомуна праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 з незаконного володіння АТ КБ "ПриватБанк"; визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. від 04 листопада 2016 рокупро державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за банком; поновити його право власності на вказану квартиру шляхом скасування відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та відновити запис про реєстрацію права власності на квартиру за ним.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 23 квітня 2008 року між ним та АТ КБ "ПриватБанк" було укладено кредитний договір № HAE2GK01270156, за умовами якого банк надав йому кредит у розмірі 21 000,00 доларів США для придбання квартири

АДРЕСА_1, а не забезпечення виконання кредитного договору того самого дня було укладено договір іпотеки, предметом якого була спірна квартира.

Вказував, що до кінця 2014 року він виконував свої зобов'язання

за кредитним договором у повному обсязі, але потім у зв'язку із скрутним матеріальним становищем перестав їх виконувати належним чином.

У листопаді 2016 року він дізнався, що право власності на його квартиру

28 жовтня 2016 року було зареєстровано приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В. на підставі Закону України "Про іпотеку" за банком.

Вважав, що при здійсненні державної реєстрації переходу права власності на квартиру порушено вимоги, передбачені законами України: "Про нотаріат", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень", "Про іпотеку".

Позивач також зазначав, що приватним нотаріусом не враховано положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", так як кредит є споживчим, тому примусове відчуження квартири без його на те згоди є незаконним, порушує його право власності на квартиру.

З урахуванням викладеного ОСОБА_2 просив суд позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 квітня

2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони в договорі іпотеки чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Зазначається, що нотаріус є спеціальним суб'єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора, у тому числі, прав на нерухоме майно. Тобто держава делегує нотаріусам владні повноваження в цій частині.

Крім того, нотаріус може вчиняти нотаріальні дії передбачені Законом України "Про нотаріат", а також окремо здійснювати реєстраційні дії як державний реєстратор відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Такі реєстраційні дії можуть бути пов'язаними із вчиненням нотаріальних дій, тобто бути похідними від них або ж проводитись окремо за відповідною заявою заявника.

Також суд першої інстанції вказує, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно. Квартира після реєстрації права власності на неї за Банком фактично знаходиться у володінні та користуванні позивача.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 25 квітня 2019 року скасовано. Ухвалено нову постанову. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. № 32221794 від 04 листопада 2016 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1

за АТ КБ "ПриватБанк". Поновлено право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1.

Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведення державної реєстрації права власності № 17278893 від 28 жовтня 2016 року про реєстрацію за АТ КБ "ПриватБанк" права власності на квартиру АДРЕСА_1, здійсненої на підставі договору іпотеки № 3985, виданого 29 липня 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю.

Відновлено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу № 1484 від 23 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. У задоволенні позову ОСОБА_3 про витребування квартири АДРЕСА_1 з володіння АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Вирішено питання щодо сплати судового збору.

Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що до спірних правовідносин можна застосувати вимоги Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачає мораторій на примусове звернення стягнення на нерухоме майно, а Банк здійснив стягнення на підставі іпотечного застереження, що є добровільною згодою іпотекодавця на перехід права власності на квартиру до Банку в рахунок виконання зобов'язань за договором кредиту. Тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов'язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України "Про іпотеку" та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, який відповідає вимогам Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб.

Крім того, квартира була передана в іпотеку Банку у рахунок забезпечення споживчого кредиту у розмірі 21 000 доларів США для придбання нерухомості у вигляді цієї самої квартири, загальна площа квартири становить 37,1 кв. м.

і вона використовується ОСОБА_5 як постійне місце проживання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, АТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 03 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 644/3116/18 із Орджонікідзевського районного суду м. Харкова, у задоволенні клопотання АТ КБ "ПриватБанк" про зупинення дії оскаржуваного судового рішення відмовлено й надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2020 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що Банк направляв позивачу рекомендованим листом повідомлення-вимогу про порушення зобов'язань за кредитним договором та наслідки у разі невиконання такої вимоги.

Разом з тим, вказана вимога була проігнорована, а основне зобов'язання залишалося невиконаним.

Вказує, що дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" стосується виключно стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, а Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не регулює порядок вчинення реєстраційних дій державним реєстратором та не може бути правовою підставою для відмови у прийнятті заяви на проведення реєстраційної дії,

а також відмови у державній реєстрації.

Таким чином, дії Банку були правомірними, а положення Закону України

"Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягає застосуванню до даних правовідносин.

Також посилається правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц, провадження № 61-155св17; від 21 листопада 2018 року у справі № 640/17931/16-ц, провадження № 61-33342св18; від 28 лютого 2018 року у справі № 727/100801/815-ц, провадження № 61-2394св18.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, в якому зазначає, що спірна квартира підпадає під дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання, є єдиним житлом. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, провадження № 11-474 апп 19.

Просить касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

23 квітня 2008 року між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № HAE2GK01270156 (а. с. 10-13, т. 1). Зазначений кредит є споживчим.

За умовами цього договору АТ КБ "ПриватБанк" надав ОСОБА_6 кредитні кошти у розмірі 25 059,24 доларів США на придбання нерухомості, сплату винагороди за надання фінансового інструменту; страхування майна, особисте страхування та оплату страхових платежів, а ОСОБА_3 зобов'язався сплатити відсотки за користування кредитом у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту, винагороду за проведення резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, та винагороду за проведення додаткового моніторингу. Погашення заборгованості за договором кредиту здійснюється щомісяця в період з "25" по "30" числа шляхом сплати позичальником на рахунок в АТ КБ "ПриватБанк" 320,33 доларів США згідно з графіком погашення кредиту (пункти 2.1.1,8.1 договору кредиту).

На забезпечення виконання вказаного кредитного договору між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки від 23 квітня 2008 року, за умовами якого іпотекодавець - ОСОБА_2 передав в іпотеку АТ КБ "ПриватБанк" належну йому на праві приватної власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 14-15, т. 1).

Звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором Банку може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що Іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця; або продажу предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку"

(пункт 27 договору іпотеки).

21 вересня 2016 року АТ "КБ ПриватБанк" листом повідомив

ОСОБА_3 про звернення стягнення на квартиру шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку (а. с. 79, т. 1), а 04 листопада 2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В. прийнято рішення № 32221794 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1

за АТ КБ "ПриватБанк" (а. с. 21, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі

в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги

АТ КБ "ПриватБанк", колегія суддів Верховного Суду вважає про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 4 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Крім того, згідно з частиною 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формулювання єдиної правозастосовної практики.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та частково задовольняючи позов ОСОБА_3, виходив із того, що кредитний договір є споживчим, а тому приватний нотаріус вчинив протиправні дії, зареєструвавши квартиру за Банком, порушив положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", незалежно від наявності іпотечного застереження.

Проте такий висновок не відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду

від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц, касаційне провадження № 61-10874сво18, яка розглядала цю справу у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції норм права у подібних правовідносинах, дійшовши висновку, що дії приватного нотаріуса є правомірними.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у справі за аналогічних фактичних обставин і застосованих норм права й подібних правовідносин дійшла протилежних висновків у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, провадження № 11-474апп19, яка була внесена до Єдиного державного реєстру судових рішень 19 грудня 2019 року, тобто після ухвалення судового рішення Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що дії приватного нотаріуса щодо проведення державної реєстрації права власності на іпотечну квартиру є неправомірними.

Правове обґрунтування необхідності повторної передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в цій справі, незважаючи на повернення іншої справи № 760/18364/16-ц (постанова від 11 лютого 2010 року).

Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики (пункт 4).

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов'язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (Brezovecv.

Croatia, no. 13488/07,29 March 2011).

Розходження у практиці вищого суду за умови, якщо вони виступають останньою інстанцією у справі і їх рішення є остаточними, неприпустимі й призводять до порушення вказаної вище Конвенції.

Поява конфліктуючих судових рішень є об'єктивним явищем, від якого не застрахована будь-яка судова система. Однак для забезпечення єдності судової практики вони не повинні мати "глобальний" характер і в максимально стислий строк повинен розпочатися процес гармонізації правозастосування.

Європейський суд з прав людини зазначає, що відсутність механізму, який забезпечує узгодженість практики національних судів, утворює стан постійної невизначеності (TudorTudor v. Romania, no. 21911/03, § 31,24 March 2009).

Отже, різний підхід до вирішення аналогічних справ за подібних правовідносин одночасно об'єднаною палатою касаційного суду Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду, які за законом наділені правом відступлення від іншого правового висновку, не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики та забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Щодо суті спору

У пункті 1 статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує

140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

У постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16 зроблено висновок, що "мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають

під дію положень Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягає виконанню".

Отже, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Згідно з частинами першої-третьої статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання

на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься

в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею

37 Закону України "Про іпотеку";

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

Відповідно до частини першої-третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права

від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

У пунктах 58,59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначено, що: "закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону".

У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зроблено висновок, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".

Згідно з пунктом 16.7.1., укладеного між сторонами договору іпотеки, іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки

у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

У випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцями іпотекодержатель направляє іпотекодавцям і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення; якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пунктами
16.7.1,16.7.2,16.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України

"Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що містяться в цьому договорі.

Згідно з пунктом 27 договору іпотеки, укладеного 23 квітня 2008 року

між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, сторони домовились, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавців; або продажу предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу

у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавці надають іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавців, у тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.

Отже, договір іпотеки від 23 квітня 2008 року містить застереження, яке надавало ПАТ КБ "ПриватБанк" право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у спосіб, встановлений статтею 37 Закону України

"Про іпотеку".

Тлумачення вищенаведених положень закону та умов договору іпотеки

від 23 квітня 2008 року свідчить про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, який передбачає право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, згоду на яке надано іпотекодавцями шляхом підписання відповідного договору.

Враховуючи зазначене можна дійти висновку, що положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 37 Закону

України "Про іпотеку" на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору.

Висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що "Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог.

При цьому до прийняття ~law33~ право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору",

є спірним, оскільки по суті вимагає від кредитора попередньо отримання двох погоджень, а саме спочатку на укладення іпотечного застереження, а потім ще й на виконання цього погодження, що не відповідає принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) як певного стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення та забороняє суперечливу поведінку, яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Очевидно, що дії позивача, який оспорює дії приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за кредитором, суперечить його попередній поведінці, а саме підписанню пункту 16.7.1. укладеного між сторонами договору іпотеки, згідно з яким позивач (позичальник і іпотекодавець) безумовно погодився з тим, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання строку виконання якого-небудь із зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

Колегія суддів вважає, що положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів

в іноземній валюті" не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 37 Закону України "Про іпотеку" на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Судувід 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення

не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ,

від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається

в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ,

від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Очевидно, що різні підходи до кваліфікації звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Тому колегія суддів вважає, що необхідне формування єдиної правозастосовчої практики щодо звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 260,403,404 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 644/3116/18 за позовом ОСОБА_8 до акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової Алли Валентинівни про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, поновлення права власності, відновлення запису про державну реєстрацію права власності, за касаційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк