Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.09.2023 року у справі №483/1220/21
Постанова КЦС ВП від 20.09.2023 року у справі №483/1220/21
Постанова КЦС ВП від 29.10.2024 року у справі №483/1220/21
Постанова КЦС ВП від 20.09.2023 року у справі №483/1220/21
Постанова КЦС ВП від 20.09.2023 року у справі №483/1220/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 483/1220/21

провадження № 61-17313св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника

ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року у складі судді Шевиріної Т. Д. та постанову Миколаївського апеляційного суду від

13 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В.,

Коломієць В. В., Самчишиної Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики.

Позов мотивовано тим, що 23 жовтня 2019 року між ОСОБА_1

і ОСОБА_2 укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого позивач передав у позику відповідачу кошти у розмірі

20 000,00 дол. США, що еквівалентно 544 800,00 грн.

15 липня 2019 року між сторонами укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до умов якого позивач передав у позику відповідачу

25 000,00 дол. США, що еквівалентно 681 000,00 грн.

26 липня 2019 року між сторонами укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого позивач передав у позику відповідачу кошти

у розмірі 35 000,00 дол. США, що еквівалентно 935 400,00 грн.

29 серпня 2019 року між тими ж сторонами укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого позивач передав у позику відповідачу кошти у розмірі 17 000,00 дол. США, а саме: 25 серпня 2019 року -

2 000,00 дол. США і 29 серпня 2019 року - 15 000,00 дол. США, що еквівалентно

463 080,00 грн.

01 жовтня 2019 року між сторонами укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого позивач передав у позику відповідачу кошти у розмірі 6 000,00 дол. США, що еквівалентно 163 440,00 грн.

На підтвердження укладення зазначених договорів позики по кожному

з договорів було складено розписки.

Розписки від 15 липня 2019 року, 26 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року і від 01 жовтня 2019 року не містять інформації щодо строку виконання зобов`язання.

У зв`язку із цим ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направив на адресу ОСОБА_2 письмову вимогу від 02 липня 2021 року про повернення коштів у розмірі 83 000,00 дол. США, переданих ним відповідно до договорів позики від 15 липня 2019 року, 26 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року,

01 жовтня 2019 року.

Однак вказану вимогу залишено відповідачем без відповіді та до теперішнього часу кошти не повернуто.

Ураховуючи наведене, з урахуванням уточнень, ОСОБА_1 просив стягнути

з ОСОБА_2 на свою користь кошти, отримані відповідачем за вказаними договорами позики, у загальному розмірі 2 805 720,00 грн.

Справу суди розглядали неодноразово.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від

21 грудня 2022 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 68 000,00 дол. США.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 кошти за чотирма договорами позики у розмірі 68 000,00 дол. США, що позивач довів та про що позичальник написав письмові розписки. Проте в обумовлений у розписках строк та на вимогу позикодавця грошові кошти не повернув, порушив своє грошове зобов`язання, у результаті чого виникла заборгованість, яка підлягає стягненню у визначеній сторонами у договорах валюті - доларах США. Суд послався на відповідну судову практику Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 березня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року в частині розподілу судових витрат змінено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції вважав висновки місцевого суду законними та обґрунтованими, відхиливши доводи апеляційної скарги по суті спору. При цьому зазначив, що звернення до суду з позовом також є вимогою до позичальника, за межі позовних вимог місцевий суд не виходив,

а стягнув позику у валюті договору, доводи відповідача про повернення частини боргу не взяв до уваги, бо банківські квитанції не містять призначення платежу.

При цьому апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, оскільки суд не врахував, що ОСОБА_2 на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, так як з 01 січня 2021 року є особою

з інвалідністю 2 групи.

Короткий зміст судового рішення суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 березня 2023 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову касаційного суду мотивовано тим, що апеляційний суд помилково вказав про можливість стягнення судом коштів в іноземній валюті, а також про необхідність стягнення у валюті, в якій кошти були надані, оскільки ОСОБА_1 заявив позов про стягнення коштів саме у гривнях, тому, враховуючи принцип диспозитивності, суд повинен розглядати спір у межах заявлених позовних вимог. При цьому сам факт можливості стягнення судом коштів в іноземній валюті не був предметом спору в суді. А те що у розписках зазначено валюту - долар США, не дає суду права виходити за межі позовних вимог. Посилання судів на певну практику Верховного Суду є безпідставними, оскільки

у наведених судових рішеннях спір виник саме щодо позовних вимог у валюті (еквіваленті). У цій справі такого спору немає і позивач добровільно визначив предмет, об`єкт позову.

Крім того, апеляційний суд належно не перевірив доводів ОСОБА_2 про те, що він повернув частину коштів ОСОБА_1 , про що надав відповідні платіжні документи про сплату ним позивачу у березні 2020 року коштів загалом у сумі 151 395,00 грн, вказавши, що вони не містять реквізитів призначення платежів, що виключає можливість визначити на погашення якого боргу, чи за якою саме з розписок перераховані ці кошти.

Суд не перевірив, чи існували між сторонами інші правовідносини, за якими такі кошти могли б бути переказані і з яких правових підстав позивач, який цього не заперечував, приймав ці кошти.

Крім того, апеляційному суду належить дати оцінку процесуальній поведінці відповідача, який пред`явив зустрічний позов про недійсність договорів позики не в цій справі, а в інших судових провадженнях, і з`ясувати, на якій стадії розгляду вони знаходяться з метою унеможливлення ухвалення різних судових рішень.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 листопада 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення боргу та

в частині розподілу судових витрат - змінено та викладено резолютивну частину в новій редакції.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі

1 852 320,00 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що, оцінивши зміст вказаних розписок, суд першої інстанції правильно зазначив, що позикодавець за договором позики є позивач, прізвище якого зазначене у розписках. Розписки також містять інформацію щодо отримання позичальником ОСОБА_2 коштів в борг та зобов`язання повернення боргу у визначений строк у розписці від 23 жовтня 2019 року, а в розписках від 15 липня 2019 року, 26 липня

2019 року, 29 серпня 2019 року та 01 жовтня 2019 року сторони узгодили повернення коштів за вимогою. Також всі розписки містять підписи позичальника. Оригінал боргової розписки від 26 липня 2019 року на суму 35 000,00 дол. США не було надано до суду першої інстанції, а тому міськрайонний суд правильно не взяв до уваги такий доказ та за результатами розгляду справи правильно відмовив позивачу в задоволені вимог щодо стягнення такої суми боргу за вказаним договором позики.

Апеляційний суд зазначив, що посилання заявника на повернення суми боргу за обумовленими розписками міськрайонний суд обґрунтовано не взяв до уваги, оскільки позивач цього не визнав, а письмових доказів на підтвердження такого відповідач не надав.

Посилання заявника на неврахування судом першої інстанції платіжних документів на погашення боргу за борговими розписками апеляційний суд визнав безпідставними з тих підстав, що надані відповідачем банківські документи про сплату ним позивачу в березні 2020 року коштів на загальну суму 151 395,00 грн не містять реквізитів призначення платежів, що виключає можливість визначити, на погашення якого боргу та за якою саме із розписок перераховані вказані кошти. Позивач стверджував, що ці кошти сплачені на виконання інших зобов`язань, не пов`язаних із предметом цього спору.

В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції 13 липня 2023 року представники сторін пояснили, що, дійсно, між сторонами існували інші правовідносини, за якими такі кошти і були переказані позивачу на картку.

Врахувавши обов`язок суду розглядати справу в межах заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про те, що міськрайонний суд повинен був стягнути суму заборгованості саме у гривнях, з урахуванням еквівалента

у доларах, з огляду на прохальну частину позовної заяви, а тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув з відповідача суму боргу в іноземній валюті в той час, коли

в позовній заяві позивач просив стягнути борг в національній валюті України - гривнях.

Враховуючи курс долара США, встановлений Національним банком України на 22 липня 2021 року у розмірі 27,24 грн за 1 дол. США, апеляційний суд дійшов висновку про те, що з відповідача підлягає стягненню неповернута позика

у загальному розмірі 1 852 320,00 грн, що еквівалентно 68 000,00 дол. США.

Апеляційний суд вказав, що у цій справі, обґрунтовуючи заперечення щодо позовних вимог та зазначаючи, що кошти за обумовленими договорами позики повернуті в повному обсязі та між сторонами відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, відповідач не оспорював дійсність таких договорів та не реалізовував своє право на їх оскарження. Натомість

в подальшому відповідач звернувся до суду з окремими позовними заявами про визнання спірних договорів позики недійсними, в яких оспорює саме дійсність договорів позики від 15 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року,

01 жовтня 2019 року та 23 жовтня 2019 року, а тому, як на думку колегії суддів, така поведінка відповідача є суперечливою (станом на час ухвалення судового рішення апеляційним судом, у цих цивільних справах рішення не ухвалені).

Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, оскільки суд не врахував, що ОСОБА_2 на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, так як з 01 січня 2021 року є особою

з інвалідністю 2 групи.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

01 грудня 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Маркін С. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня

2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 листопада 2023 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що при ухвалені судового рішення суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки самостійно прийняв рішення про стягнення коштів в сумі 68 000,00 дол. США, а не в сумі 1 852 320,00 грн, як про це просив позивач під час розгляду справи. Вказував, що оригінал боргової розписки від 26 липня 2019 року на суму 35 000,00 дол. США знаходиться у відповідача та не може бути наданий позивачем до суду, що свідчить про відсутність заборгованості відповідача перед позивачем за цим договором позики. Позивач не надав до суду оригіналів боргових розписок від 15 липня 2019 року, від

29 серпня 2019 року, від 01 жовтня 2019 року і від 23 жовтня 2019 року, які свідчили б про безспірність укладення між сторонами договорів позики. Зазначає, що за іншими борговими розписками відповідач повернув кошти

в повному обсязі, що підтверджується платіжними дорученнями про пересилання позивачу коштів на загальну суму 151 395,00 грн. Тобто наявні докази повернення коштів позивачу, на які суд першої інстанції не надав жодної оцінки. Позивач подав до суду позов раніше строку, визначеного на повернення позики. Оскаржуване рішення прийнято суддею, якому було заявлено відвід, проте в його задоволенні було безпідставно відмовлено. Зазначає, що суд першої інстанції не виконав вимоги статті 197 ЦПК України. Суд усупереч статтям 251 253 ЦПК України не зупинив провадження у справі до вирішення інших справ по суті та не врахував висновків Верховного Суду, викладених

у постанові від 20 вересня 2023 року у цій справі. Зазначає, що апеляційний суд безпідставно відмовив у відводі судді першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає порушення судами норм процесуального права, оскільки справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду,

в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід,

і суд касаційної інстанції визнав підстави для відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою, суд не дослідив зібрані у справі докази, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

29 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Зотіков С. Є. подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 листопада 2023 року - без змін.

Відзив мотивовано тим, що більшість доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з фактичними обставинами справи, установленими судами першої та апеляційної інстанцій, що не може бути предметом касаційного перегляду. Касаційна скарга взагалі не містить належного обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження, визначених частиною другою статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга містить аргументи щодо помилки, допущеної судом першої інстанції, яку вже виправив суд апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області.

Зупинено виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від

13 листопада 2023 року до закінчення касаційного провадження.

27 лютого 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі уклали договори позики, за якими ОСОБА_1 надавав ОСОБА_2 кошти у доларах США, а останній зобов`язувався їх повернути.

Так, 15 липня 2019 року сторони уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 25 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути за вимогою.

29 серпня 2019 року було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 17 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути за вимогою.

01 жовтня 2019 року між сторонами укладено договір позики на суму

6 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 за вимогою.

23 жовтня 2019 року сторони уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 20 000,00 дол. США на строк до

25 листопада 2019 року.

Позивач надав до суду першої інстанції для огляду в судовому засіданні оригінали боргових розписок, завірені копії яких в порядку, передбаченому статтею 96 ЦПК України, долучено до матеріалів справи.

26 липня 2019 року сторони уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 35 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути за вимогою, однак оригінал відповідної розписки до суду не надано.

02 липня 2021 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 на ім`я відповідача направив письмову вимогу про повернення позичених коштів за чотирма розписками, за якими строк виконання умовами договорів позики не визначено. Проте ОСОБА_2 зазначеної вимоги не отримав.

За даними Єдиного державного реєстру судових рішень у провадженні Центрального районного суду м. Миколаєва на розгляді перебувають цивільні справи № 490/57/22, № 490/59/22, № 490/78/22 і № 490/79/22 за позовами ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів позики від 23 жовтня 2019 року, від 29 серпня 2019 року, від 15 липня 2019 року та від 01 жовтня 2019 року відповідно, рішення у яких станом на час перегляду справи в касаційному порядку судом першої інстанції не ухвалено.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками,

а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року

у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження

№ 61-30435сво18) вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Тлумачення абзацу

1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що між позивачем і відповідачем укладені письмові договори позики від 15 липня 2019 року, від 29 серпня 2019 року, від 01 жовтня 2019 року та від 23 жовтня 2019 року, завірені копії яких знаходяться в матеріалах справи, та згідно з якими відповідач отримав від позивача суму позики, однак

у визначений строк коштів, одержаних у позику, не повернув, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню неповернена сума боргу. Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині суми боргу, яка підлягає стягненню, правильно застосував принцип диспозитивності цивільного судочинства та обґрунтовано стягнув борг у розмірі 1 852 320,00 грн, адже доказів непідписання цих договорів позики, повернення або неотримання позики за цими договорами відповідач не надав.

Вказане спростовує аргументи заявника про те, що позивач не надав до суду оригіналів боргових розписок від 15 липня 2019 року, від 29 серпня 2019 року, від 01 жовтня 2019 року і від 23 жовтня 2019 року, які свідчили б про безспірність укладення між сторонами договорів позики.

Аргументи заявника про те, що суд першої інстанції вийшов за межі заявлених вимог, оскільки позивач просив стягнути борг у гривнях, а суд стягнув у доларах США, є безпідставними, так як під час повторного апеляційного перегляду справи апеляційний суд, врахувавши висновки Верховного Суду, стягнув борг

у заявленій позивачем національній грошовій одинці України - гривні.

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставність відмови в задоволенні клопотання про відвід головуючому судді суду першої інстанції слід зазначити таке.

У заявленому клопотанні про відвід судді Шевиріній Т. Д. від 08 листопада

2022 року представник відповідача адвокат Михайлюк М. О. зазначив підставами для відводу судді незгоду із закриттям підготовчого судового засідання і призначення справи до розгляду (без урахування його заяви про відкладення підготовчого судового засідання та виконання вимог статті 197 ЦПК України) та відмову міськрайонного суду у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі, що викликало

у сторони відповідача сумніви в об`єктивності судді.

Суд першої інстанції в судовому засіданні 08 листопада 2022 року, заслухавши думку інших учасників судового процесу щодо заявленого відводу, постановив ухвалу про відмову в задоволенні заявленого клопотання про відвід судді, обґрунтовуючи це тим, що за приписами частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді не є підставою для відводу, а тому при вирішенні судом першої інстанції цього процесуального питання було дотримано вимоги процесуального законодавства.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду при вирішенні клопотання про відвід та вважає, що підстави заявленого відводу судді першої інстанції

є необґрунтованими.

Колегія суддів не приймає аргументи заявника про те, що оригінал боргової розписки від 26 липня 2019 року на суму 35 000,00 дол. США знаходиться

у відповідача та не може бути наданий позивачем до суду, що свідчить про відсутність заборгованості відповідача перед позивачем за цим договором позики, оскільки суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не взяв до уваги такий доказ та за результатом розгляду справи відмовив позивачу

в задоволенні вимог щодо стягнення цієї суми боргу за вказаним договором.

Колегія суддів також не бере до уваги аргументи заявника про те, що за іншими борговими розписками відповідач повернув кошти в повному обсязі, що підтверджується платіжними дорученнями про пересилання позивачу коштів на загальну суму 151 395,00 грн, що свідчить про повернення коштів позивачу, яким суд першої інстанції також не надав оцінки, оскільки предметом розгляду

у цій справі є стягнення заборгованості саме за договорами позики від 15 липня 2019 року, від 29 серпня 2019 року, від 01 жовтня 2019 року і від

23 жовтня 2019 року, а не інші боргові розписки, про які вказує заявник, не навівши жодної ідентифікуючої ознаки таких.

Також безпідставними є аргументи заявника про те, що суд не зупинив провадження у справі до розгляду інших справ, оскільки при розгляді клопотання відповідача про зупинення провадження у справі суд першої інстанції постановив ухвалу, де з посиланням на процесуальні норми закону мотивував підстави для відмови в задоволенні такого клопотання. Незгода відповідача з такими висновками суду першої інстанції висновків суду щодо вирішення спору по суті не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а фактично зводяться до власного тлумачення норм права та необхідності переоцінки доказів.

При цьому колегія суддів зазначає, що апеляційний суд переглянув справу

в апеляційному порядку відповідно до висновків, зроблених Верховним Судом

у постанові від 20 вересня 2023 року у цій справі.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених

у касаційній скарзі, також є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги і були предметом оцінки суду апеляційної інстанції та зводяться до незгоди заявника

з висновками судів першої і апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 листопада 2023 року- без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 листопада 2023 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від

13 листопада 2023 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

Є. В. Коротенко

М. Є. Червинська