Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.11.2022 року у справі №474/750/18
Ухвала КЦС ВП від 18.02.2021 року у справі №474/750/18

Постанова

Іменем України

28 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 474/750/18

провадження № 61-2202св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне підприємство «Виробничо-комерційне підприємство «Каро»,

третя особа - Врадіївська районна державна адміністрація Миколаївської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 14 вересня 2020 року у складі судді

Сокола Ф. Г. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» (далі - ПП «ВКП «Каро»), третя особа - Врадіївська районна державна адміністрація Миколаївської області, про визнання недійсним договору оренди.

Позов обґрунтований тим, що йому на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії МК № 075390, виданого розпорядженням Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області від 19 березня 2003 року

№ 136р, належать земельні ділянки: площею 3,66 га з кадастровим номером 4822381300:01:000:0250 та площею 1,06 га з кадастровим номером 4822381300:01:000:0280. Ці ділянки розташовані у межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, цільове призначення - ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Під час розгляду справи № 474/556/17 встановлено, що у кадастровому номері 4822381300:01:000:0250 та площі земельної ділянки в Державному акті на право власності на земельну частку (пай) ОСОБА_1 допущено технічну помилку,

у зв`язку з чим виникла необхідність змінити кадастровий номер ділянки площею

3,66 га.

Після набрання чинності рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 27 жовтня 2017 року, ним замовлено технічну документацію на земельну ділянку з кадастровим номером 4822381300:01:000:0250 площею 3,66 га, яка зареєстрована за кадастровим номером 4822381300:01:000:0926, для укладення договору оренди із своїм сином.

Після виготовлення технічної документації він звернувся до центру надання адміністративних послуг при Врадіївській районній державній адміністрації Миколаївської області для реєстрації земельної ділянки та виготовлення Витягу про реєстрацію. Вказані витяги виготовлені 17 травня 2018 року. При реєстрації права власності та права оренди виникла проблема і 10 серпня 2018 року позивач звернувся за інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно. При отриманні відповіді йому стало відомо, що на оформлену ним земельну ділянку існує інше речове право - договір оренди від 17 вересня 2013 року, який він ніколи не укладав із ПП «ВКП «Каро».

Вказує, що йому стало відомо, що 18 травня 2018 року відповідач замовив витяг про земельну ділянку і того ж дня реєстратор Брагар Г. Й. , який працює при Первомайській міській раді, зареєстрував договір оренди, порушуючи законодавство України про реєстрацію. Подані для реєстрації документи не містили довідки про зміну кадастрового номера і реєстратор не мав підстав реєструвати цей договір, який знову ж містив підроблений Державний акт з неналежним позивачу кадастровим номером 4822381300:01:000:0249. Примірника договору у нього немає і бути не може, так як ніколи з відповідачем не укладався.

Зважаючи на норми ЦК України про недійсність правочину та проаналізувавши фактичні обставини, поява спірного договору оренди землі між ним та відповідачем, спростовується дійсність договору оренди, який нібито укладено ще у 2013 році.

Крім того, оскільки вказаний договір зареєстрований, то він є оспорюваним правочином.

У той же час відповідач не мав права укладати удаваний правочин з підстав відсутності у нього відповідних повноважень, які припинилися в результаті незаконного представництва юридичної особи, а саме ПП «ВКП «Каро» ОСОБА_3 , так як зміни до Статуту підприємства він вчиняв недійсним, на момент вчинення, паспортом громадянина України, що суперечить законодавству про реєстрацію юридичної особи.

Волевиявлення відповідача у справі як учасника правочину мало односторонній характер і відповідало тільки його внутрішній волі.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 остаточно просив визнати укладений

17 вересня 2013 року договір оренди земельної ділянки, площею 3,55 га,

з кадастровим номером 4822381300:01:000:0926 між ОСОБА_1 та ПП «ВКП «Каро» недійсним.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 14 вересня

2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що відсутність волевиявлення позивача на укладення договору оренди не є підставою для визнання такого договору недійсним, а може бути підставою для висновку щодо відсутності факту укладання такого договору, що підтверджується змістом статей 638 639 ЦК України. Отже, у цьому випадку позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки останній за умови доведення відсутності факту укладання спірного договору оренди землі не позбавлений права звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні належним йому майном та скасування державної реєстрації.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 14 вересня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем обраний неефективний спосіб захисту порушеного права, а відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 14 вересня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі

№ 474/556/17 та постанові Верховного Суду України від 25 травня у справі

№ 6-2612цс15.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного суду від 22 листопада 2021 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 227/3760/19.

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального

і процесуального права.

Встановлені судами обставини

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 22 жовтня 2003 року серії МК № 075390 ОСОБА_1 , на підставі рішення Врадіївської районної державної адміністрації від 19 березня 2003 року № 136-р, належить земельна ділянка площею 4,50 га у межах згідно з планом, яка розташована в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та відповідно до плану меж земельної ділянки складається із двох земельних ділянок, а саме: земельної ділянки 1 площею 3,66 га, з кадастровим номером 4822381300:01:000:0250 та земельної ділянки 2 площею 1,06 га,

з кадастровим номером 4822381300:01:000:0280.

Відповідно до довідки Відділу у Врадіївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області кадастровий номер земельної ділянки площею 3,5446, яка належить позивачу на підставі державного акта серії

МК № 075390, за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру визначений - 4822381300:01:000:0926 взамін раніше визначеного 4822381300:01:000:0250, у зв`язку з допущеною помилкою.

Згідно з витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку

від 17 травня 2018 року № НВ-4804735802018 та від 18 травня 2018 року

№ НВ-4804736932018, 17 травня 2018 року, на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 10 квітня 2018 року, зареєстровано земельну ділянку площею

3,5446 га, з кадастровим номером 4822381300:01:000:0926, яка розташована в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, та належить позивачу на підставі державного акта серії МК № 075390.

Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

від 14 серпня 2018 року № 134248284, 18 травня 2018 року на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії МК № 075390, виданого 22 жовтня 2003 року, рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41174311 від 18 травня 2018 року, за позивачем зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку площею 3,5446 га,

з кадастровим номером 4822381300:01:000:0926.

Відповідно до наявного в матеріалах справи оригіналу типового договору оренди землі, укладеного 17 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та відповідачем, в якому містяться підписи орендодавця (позивача) та представника орендаря (відповідача). Предметом договору є земельна ділянка площею 3,55 га, яка знаходиться в межах території Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. Договір укладено на 15 років. Водночас вказаний договір не містить інших даних щодо земельної ділянки.

На підтвердження права власності позивача на вказану земельну ділянку до договору оренди землі приєднана копія державного акта серії МК № 075390, у якій відповідно до плану меж земельної ділянки визначено, що позивач є власником двох земельних ділянок, а саме: земельної ділянки № НОМЕР_1 , площею 3,66 га, з кадастровим номером 4822381300:01:000:0250, та земельної ділянки № НОМЕР_2 , площею 1,06 га, з кадастровим номером 4822381300:01:000:0280.

До договору оренди землі також долучено оригінали акта визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 17 вересня 2013 року та акта приймання-передачі земельної ділянки від тієї ж дати, в яких є підписи позивача та представника відповідача.

Вказаний договір зареєстрований 18 травня 2018 року державним реєстратором Виконавчого комітету Первомайської міської ради Миколаївської області Брагар Г. Й., рішення із індексним номером 41174311 від 18 травня 2018 року, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 серпня 2018 року № 134248284.

За умовами договору оренди орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться в межах території Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області.

Згідно з пунктом 18 договору оренди передача земельної ділянки орендарю здійснюється протягом 10 днів після державної реєстрації цього договору за актом приймання-передачі.

Відповідно до пункту 41 договору оренди землі, спірний договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Правове обґрунтування

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину

є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені

з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті,

а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або

в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду,

а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі.

Частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження

№ 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 серпня 2020 року у справі № 637/239/14 (провадження № 61-27906св18), від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16 (провадження № 61-17729св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 598/538/19 (провадження № 61-9846св20) та від 22 вересня 2021 року у справі № 610/3162/18 (провадження № 61-5373св21).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19 не відступила від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, та погодилася з практикою щодо вирішення спорів у подібних правовідносинах, а саме, що у випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення, тому саме ці актуальні правові висновки підлягають застосуванню у цій справі.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 17 вересня 2013 року у зв`язку з обранням позивачем неефективного способу захисту, оскільки позивач заперечує своє волевиявлення на укладення спірного договору оренди землі, який він не укладав та відповідно істотних умов цього договору не погоджував, тому вказаний договір є неукладеним, а отже, не може бути визнаний судом недійсним. Водночас за умови доведення відсутності факту укладання спірного договору оренди землі позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про повернення такої ділянки та скасування державної реєстрації.

Верховний Суд погоджується, що власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсності змісту правовідносин, які склалися у зв`язку з фактичним використанням земельної ділянки.

У своїй касаційній скарзі заявник зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 25 травня

у справі № 6-2612цс15.

У постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-2612цс16 Верховний Суд України погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання недійсною додаткової угоди від 28 вересня 2010 року до договору оренди земельної ділянки від 09 січня 2008 року, підписаної не власницею земельної ділянки, а її донькою, яка на момент підписання такої угоди не мала на це повноважень. Зазначав, що наступне схвалення спірної додаткової угоди власницею земельної ділянки не свідчить про дійсність такої угоди, та до спірних правовідносин у зазначеній справі, коли правочин було укладено від імені власниці земельної ділянки іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво, не підлягають застосуванню положення статті 241 ЦК України, яка встановлює випадки та умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником з перевищенням повноважень, у разі наступного схвалення такого правочину.

Натомість у справі, яка переглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, посилаючись на те, що цей договір не укладав та істотних умов цього договору не погоджував, а відповідач користується належною йому земельною ділянкою без законних підстав.

Отже, у розглядуваній справі № 474/750/18 та у справі № 6-2612цс16 встановлені інші фактичні обставини, тому зазначені висновки Верховного Суду України не можуть бути застосовані до цієї справи.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що реалізація положень частини четвертої статті 263 ЦПК України полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.

Водночас під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, оскільки у наведеній постанові Верховного Суду України встановлені обставини, відмінні від тих, які встановлені у справі, що переглядається. Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм матеріального права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але за різних фактичних обставин, не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду викладених у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 474/556/17, у якій суди за подібних правовідносин дійшли висновку про визнання недійсним договору оренди землі від 30 жовтня 2015 року, укладеного між позивачем і відповідачем, оскільки сторонами під час укладення оспорюваного договору оренди не дотримана та не погоджена така істотна умова як об`єкт оренди.

Водночас такі доводи відхиляються Верховним Судом, оскільки для правильного застосування положень частини четвертої статті 263 ЦПК України про те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, потрібно враховувати останню позицію Верховного Суду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій і не дають підстав вважати, що судами порушені норми матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 14 вересня

2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик