Постанова

Іменем України

03 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 474/556/17-ц

провадження № 61-10508св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: приватне підприємство «Виробничо-комерційне підприємство «Каро», реєстраційна служба Первомайської міської ради Миколаївської області,

третя особа - Врадіївська районна державна адміністрація Миколаївської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області у складі судді Сокола Ф. Г. від 27 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М., від 26 грудня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» (далі - ПП «ВКП «Каро»), реєстраційної служби Первомайської міської ради Миколаївської області, третя особа - Врадіївська районна державна адміністрація Миколаївської області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування його державної реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельних ділянок площею 3,66 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та площею 1,06 га, з кадастровим номером НОМЕР_2, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3 від 22 жовтня 2003 року.

Вказував на те, що, звернувшись із заявою про замовлення витягу з Державного земельного кадастру на земельні ділянки, йому стало відомо, що при видачі вказаного державного акта було допущено технічні помилки, а саме невірно зазначені кадастрові номери земельних ділянок та їх площа. Для виправлення цієї помилки, 28 квітня 2017 року під час визначення меж земельної ділянки, він дізнався про наявність договору оренди земельної ділянки, укладеного 30 жовтня 2015 року між ним та ПП «ВКП «Каро», який зареєстрований у реєстраційній службі Первомайської міської ради Миколаївської області 13 квітня 2017 року. За умовами цього договору він начебто передав в оренду відповідачу належну йому на праві власності земельну ділянку площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4, тобто іншу земельну ділянку, ніж зазначена у державному акті від 22 жовтня 2003 року.

Зазначав, що договір оренди земельної ділянки площею 3,55 га він не укладав та не підписував. Крім того, що договір оренди не відповідає формі типового договору оренди землі.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просив визнати його недійсним з підстав, передбачених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України та скасувати його державну реєстрацію.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 27 жовтня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 30 жовтня 2015 року між ОСОБА_4 та ПП «ВКП «Каро», щодо земельної ділянки площею 3,55 га. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач ОСОБА_4 на підставі державного акта від 22 жовтня 2003 року, який, в свою чергу, є підтвердженням факту визнання державою належності права приватної власності на землю, будучи власником земельної ділянки площею 3,66 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та земельної ділянки площею 1,06 га з кадастровим номером НОМЕР_2, не мав юридично визначеного права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою площею 3,55 га з кадастровим номер НОМЕР_4, а відтак і передачі цієї земельної ділянки в оренду іншій особі.

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 26 грудня 2017 року апеляційну скаргу ПП «ВКП «Каро» залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання договору оренди землі недійсним, оскільки сторонами під час укладення оспорюваного договору оренди не була дотримана та погоджена така істотна умова як об'єкт оренди.

У січні 2018 року ПП «ВКП «Каро» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про визнання договору оренди землі недійсним, оскільки договір оренди землі, укладений між сторонами, відповідає вимогами закону, вказаним договором передбачено всі істотні умови договору. Оспорюваний договір виконувався сторонами, на виконання умов договору відповідач сплачував позивачу орендну плату. Зазначав, що на момент укладення договору оренди відповідачу не було відомо про допущені в державному акті помилки, зокрема щодо кадастрового номеру земельної ділянки.

Ухвалою Верхового Суду від 05 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У квітні 2017 року ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відхилити касаційну скаргу та залишити оскаржувані судові рішення без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Верхового Суду від 03 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

У справі, що переглядається, установлено, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_5 від 22 жовтня 2003 року, виданого на підставі розпорядження Врадіївської районної державної адміністрації № 136-р від 19 березня 2003 року, ОСОБА_4 належить земельна ділянка загальною площею 4,50 га, яка розташована в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до плану меж земельної ділянки, який міститься у вказаному державному акті, позивач є власником двох земельних ділянок, а саме, площею 3,66 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та земельної ділянки площею 1,06 га з кадастровим номером НОМЕР_2.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 87696433 від 22 травня 2017 року, за ОСОБА_4 на підставі вказаного державного акта, відповідно до рішення про державну реєстрацію від 19 квітня 2017 року зареєстровано право власності на земельні ділянки площею 3,66 га та 0,96 га з іншими кадастровими номерами НОМЕР_4 та НОМЕР_6 відповідно.

30 жовтня 2015 року між ПП «ВКП «Каро» та ОСОБА_4 укладений типовий договір оренди землі, предметом якого є земельна ділянка площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4, розташована в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. Вказана земельна ділянка передана ОСОБА_4 в оренду ПП «ВКП «Каро» строком на 15 років. Цей договір оренди землі зареєстрований 13 квітня 2017 року.

Із акта приймання-передачі земельної ділянки від 30 жовтня 2015 року та акта визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 30 жовтня 2015 року, який є додатком до типового договору оренди, вбачається, що ОСОБА_5 передав, а ПП «ВКП «Каро» прийняло земельну ділянку загальною площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4, що належить йому на праві власності на підставі державного акта від 22 жовтня 2003 року.

Згідно з листом відділу у Врадіївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 09 жовтня 2017 року державний акт, виданий на ім'я ОСОБА_4, містить помилки щодо зазначення площ земельних ділянок, а також у ньому помилково відображено план меж земельних ділянок, що належать не ОСОБА_4, а іншій особі - ОСОБА_6 (а. с. 178).

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, другою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Спірні правовідносини врегульовано спеціальним законом, яким є Закон України «Про оренду землі».

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі укладається у письмовій формі.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Вирішуючи питання про визнання договору оренди землі недійсним, суд має врахувати вимоги статті 3 ЦПК України 2004 року та статті 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, тому суд повинен встановити, чи дійсно порушено право орендодавця та з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій виходили із того, що позивач не мав юридично визначеного права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою площею 3,55 га з кадастровим номером НОМЕР_4, а відтак і передачі цієї земельної ділянки в оренду іншій особі.

Тобто, дійшовши висновку про те, що позивач не є власником земельної ділянки, яка є предметом оспорюваного договору оренди, суди залишили поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України 2004 року та статті 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не встановили, чи дійсно порушуються права позивача укладеним договором оренди та не з'ясували в чому саме полягає порушення законних прав позивача.

При цьому, установивши, що державний акт, виданий на ім'я ОСОБА_4, містить помилки щодо зазначення площ земельних ділянок, а також у ньому помилково відображено план меж земельних ділянок, що належать не ОСОБА_4, а іншій особі - ОСОБА_6, суди не врахували, що ОСОБА_6 не зверталась до суду з позовом про визнання оспорюваного договору оренди землі недійсним.

У справі, яка переглядається, установлено, що предметом договору оренди землі є земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4, площею 3,55 га, що розташована в межах Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку від 22 жовтня 2003 року.

У державному акті на право власності на земельну ділянку від 22 жовтня 2003 року, виданому на ім'я ОСОБА_5, допущено помилку щодо площі земельної ділянки та плану меж земельних ділянок.

При цьому зазначений державний акт не скасований та не визнаний недійсним у встановленому законом порядку, тобто є чинним.

Крім того, як свідчать матеріали справи, орендодавець ОСОБА_4 отримував орендну плату за оспорюваним договором оренди землі, отже сторона орендодавця не заперечувала факт укладення договору оренди і реалізувала право на отримання орендної плати відповідно до умов договору.

Так, 22 серпня 2016 року ОСОБА_4 звертався до ПП «ВКП «Каро» з заявою про видачу йому орендної плати за 2016 рік за договором оренди землі, укладеним 30 жовтня 2015 року між ним та ПП «ВКП «Каро», яка позивачу була виплачена, що підтверджується видатковим касовим ордером від 22 серпня 2016 року (а. с. 200).

Суд не надав оцінку доводам відповідача, який посилався на те, що отриманням орендної плати позивач фактично визнав та схвалив договірні правовідносини з відповідачем.

Вказуючи на те, що державна реєстрація договору оренди від 30 жовтня 2015 року відбулась 13 квітня 2017 року, а тому позивач отримував від ПП «ВКП «Каро» плату як в грошовій формі та і в натуральній формі за фактичне використання земельної ділянки до укладення договору оренди земля, оскільки договір оренди є укладеним з моменту його державної реєстрації, суд не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 3-502гс15 про те, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення, а не за наслідками виконання його сторонами.

Крім того, як установлено судом, ОСОБА_4 особисто був підписаний оспорюваний договір оренди землі, тобто його волевиявлення було вільним і відповідало його внутрішній волі, та в подальшому позивач виконував його умови, отримував орендну плату, тобто визнав умови договору.

Суд апеляційної інстанції, на вказане уваги не звернув, належним чином не перевірив доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 26 грудня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта