Штраф за невиконання судового рішення: накласти — ще не означає стягнути

Продовжую аналіз практики адміністративних судів щодо застосування механізму судового контролю та накладення штрафів на керівників суб’єктів владних повноважень за невиконання судових рішень.

Цього разу — Запорізький окружний адміністративний суд. Отримана від суду статистика цікава не лише кількістю штрафів, а передусім тим, що з цими штрафами сталося після їх накладення.

За офіційною відповіддю суду, у період з 1 січня по 24 серпня 2026 року постановлено лише три ухвали про накладення штрафу в межах судового контролю за статтею 382-3 КАС України.

І подальша доля цих трьох штрафів виявилася дуже різною.

Два штрафи наклали — і два потім скасували

У справі №280/9125/25 штраф було накладено 19 травня 2026 року. Але вже 22 травня 2026 року, тобто фактично через три дні, сам Запорізький окружний адміністративний суд скасував свою ухвалу на підставі частини шостої статті 149 КАС України.

Аналогічна ситуація виникла у справі №280/6811/25. 20 травня 2026 року суд наклав штраф на командира військової частини за неподання звіту про виконання судового рішення.

Причому мотивування цієї ухвали було достатньо категоричним: суд констатував невиконання обов’язку щодо подання звіту та наклав на командира штраф у сумі 6 656 грн.

Однак і цей штраф фактично не «дожив» до примусового стягнення: 28 липня 2026 року ухвалу від 20 травня суд скасував відповідно до частини шостої статті 149 КАС України.

Тобто статистично маємо три ухвали про штрафи, але дві з трьох згодом скасовані самим судом.

І це важлива деталь для оцінки реальної, а не формальної ефективності судового контролю. Сам показник «кількість накладених штрафів» ще нічого не говорить про те, чи стала відповідальність керівника суб’єкта владних повноважень реальною.

Третій штраф пішов на примусове виконання

Інша ситуація склалася у справі №280/7097/24.

25 травня 2026 року суд наклав на голову Петро-Михайлівської сільської ради штраф у розмірі 66 560 грн за неподання у встановлений строк звіту про виконання судового рішення.

Цікаво саме мотивування суду. Запорізький ОАС прямо зазначив, що неподання звіту у встановлений строк за відсутності поважних причин є «безальтернативною підставою для накладення штрафу». Строк для звіту сплив 27 квітня, однак станом на 25 травня звіту не було і причини його неподання суду не повідомлялися.

Штраф становив 20 прожиткових мінімумів — 66 560 грн, з яких:

33 280 грн — на користь заявника;
33 280 грн — на користь Державного бюджету України.

На відміну від двох попередніх справ, цей штраф не був скасований. З офіційної відповіді Запорізького ОАС випливає, що 29 липня 2026 року суд направив копію ухвали до Державної судової адміністрації України для пред’явлення її до примусового виконання.

Отже, із трьох накладених Запорізьким ОАС штрафів лише один перейшов на наступну стадію — примусового виконання.

Цей невеликий масив із трьох справ добре демонструє проблему, яка може залишатися непомітною у загальній судовій статистиці.

На папері Запорізький ОАС у 2026 році тричі застосував штраф. Але якщо простежити подальшу долю ухвал, картина вже інша: два штрафи скасовано, один передано на примусове виконання, а відомостей про його фактичне стягнення у відповіді суду немає.

Саме тому при аналізі ефективності статті 382-3 КАС України варто рахувати не лише кількість ухвал про штрафи. Значно показовішими є питання: скільки таких ухвал згодом скасовано, скільки передано на примусове виконання та скільки штрафів фактично стягнуто з посадових осіб.

Стаття 149 КАС України регулює штраф як захід процесуального примусу під час судового процесу. Вона застосовується, зокрема, за:

• невиконання процесуальних обов’язків;
• зловживання процесуальними правами та перешкоджання судочинству;
• неподання витребуваних судом доказів без поважних причин;
• повторні/систематичні подібні порушення.

Тобто ст. 149 КАСУ спрямована на забезпечення належної процесуальної поведінки особи в судочинстві, тоді як ст. 382-3 має інший спеціальний предмет регулювання — відповідальність керівника суб’єкта владних повноважень у межах судового контролю за виконанням уже ухваленого судового рішення.

Стаття 382-3 КАС України передбачає відповідальність керівника суб'єкта владних повноважень за невиконання судового рішення. Вона самостійно визначає підстави накладення штрафу, його розмір, розподіл коштів, можливість зменшення штрафу або звільнення від його сплати та порядок оскарження.

Відсилання ч. 7 ст. 382-3 до ст. 149 стосується саме правил апеляційного оскарження, а не наділення суду першої інстанції правом скасовувати власну ухвалу на підставі ч. 6 ст. 149.

Більше того, тут можна поставити питання ще гостріше: якщо штраф уже накладений за спеціальною ст. 382-3, половина якого належить стягувачу, то його подальше повне скасування судом першої інстанції за нормою про інший вид процесуального штрафу фактично позбавляє стягувача присуджених йому коштів поза процедурою, прямо передбаченою ст. 382-3.

Це, на мій погляд, суттєво змінює оцінку двох скасованих штрафів із попередньої статистики Запорізького ОАС.

І ще один важливий момент. У справі №280/7097/24 половина штрафу — 33 280 грн — підлягає зарахуванню до Державного бюджету. Тому належне виконання таких ухвал — це вже не лише питання відновлення прав конкретного позивача та авторитету судового рішення. Це також питання реальних надходжень до бюджету, які не повинні залишатися лише цифрами в резолютивній частині судового акта.

Отже, практика Запорізького ОАС демонструє наступний етап проблеми судового контролю: важливо не тільки, чи наважився суд накласти штраф. Не менш важливо — чи залишився цей штраф чинним і чи були гроші реально стягнуті з керівника, який не виконав судове рішенн

Автор новини: Наталія Матвійчук, адвокат

Джерело: Matveychuk.com.ua