Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.10.2019 року у справі №370/3375/18

Постанова

Іменем України

21 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 370/3375/18

провадження № 61-17326св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: Макарівська районна державна адміністрація, орган опіки та піклування Макарівської районної державної адміністрації,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 24 травня 2019 року у складі судді Косенко А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року у складі колегії суддів:

Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування частиною будинку, прибудинкової території та підсобних приміщень за адресою: АДРЕСА_1, а також усунути їй як власнику перешкоди в користуванні та розпорядженні частиною вищевказаного жилого будинку, господарських та побутових будівель і споруд шляхом зняття з реєстрації та примусового виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позову зазначала, що їй на підставі договору дарування від 30 січня 1990 року належить на праві власності житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1. Домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 0,1321 га, кадастровий номер 3222755101:01:083:0005), що також належить їй на праві власності.

На момент набуття права власності на зазначений будинок в ньому проживали та були зареєстровані вона, її батько ОСОБА_5, матір ОСОБА_6 та її неповнолітній син ОСОБА_2.

Позивач з сім'єю займали частину будинку загальною площею 60,2 кв. м, в іншій частині будинка загальною площею 47,1 кв. м окремою сім'єю проживала разом з сином ОСОБА_2 її матір ОСОБА_6.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

Після смерті матері між нею та ОСОБА_2 склалися напружені відносини.

Частиною житлового будинку, який належить їй на праві власності, безпідставно користуються відповідачі. Частина прибудинкової території огороджена таким чином, що у неї відсутній доступ до займаних відповідачами приміщень, прибудинкової території та підсобних приміщень.

Крім того ОСОБА_2 безпідставно користується у власних інтересах будинковою книгою, яку вона вважала втраченою, та вносить до неї інформацію про реєстрацію третіх осіб без її відома.

На даний час відповідачі втратили право користування спірними жилими приміщеннями, оскільки не є членами її сім'ї у розумінні статті 156 ЖК УРСР, спільне господарство з нею не ведуть, угоду про безоплатне користування житлом не укладали.

ОСОБА_2 відмовився укласти договір найму житла та сплачувати кошти за користування житлом, без погодження з нею здійснив протиправне підключення займаних ним приміщень до електромережі з сусіднього подвір'я, а ОСОБА_3 на займаному подвір'ї здійснює діяльність з розведення свійських птахів для подальшої реалізації, чим погіршує стан прибудинкової території та використовує її не за призначенням.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 на підставі статей 319, 321, 391, 405 ЦК України, статті 156 ЖК УРСР просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 24 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з недоведеності ОСОБА_1 обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог.

Відповідач ОСОБА_2 відразу після народження був вселений до своєї матері ОСОБА_6, а пізніше зареєстрований у спірному будинку.

При цьому відповідно до частини 2 статті 156 ЖК УРСР не вимагалася згода власника будинку на вселення до нього ОСОБА_2, тому він набув право користування житловим приміщенням у встановленому законом порядку.

Відповідачі з часу вселення до житлового будинку і до сьогодні безперервно проживають в ньому, що підтверджується актом, складеним депутатом Макарівської селищної ради, довідкою про навчання, довідкою про реєстрацію місця проживання особи, показаннями свідків. Зазначені докази підтверджують ту обставину, що відповідачі не були відсутні за адресою спірного будинку без поважних причин понад один рік.

Позивач при зверненні до суду з позовом не зазначила, на якій правовій підставі відповідачі підлягають виселенню із займаного житлового приміщення та не надала докази порушення відповідачами її права власності на спірне нерухоме майно.

Спірний житловий будинок є місцем реєстрації та єдиним місцем проживання відповідачів, їм на праві власності інше житло не належить.

Твердження про те, що проживання відповідачів у спірному житлі порушує право власника на володіння, користування та розпорядження житловим будинком, є безпідставними та не підтверджені належними доказами.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Макарівського районного суду Київської області від 24 травня 2019 року і постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що суди не вказали, на якій підставі відповідачі продовжили користуватися належним їй житлом після зміни життєвих обставин - смерті матері.

У позовній заяві вона як на підставу втрати відповідачами права користування житлом не посилалася на статтю 405 ЦК України. Відповідачі не є членами її сім'ї та особами, з якими вона веде спільне господарство, а тому визначені статтею 405 ЦК України підстави для втрати права користування житлом не можуть розглядатися у цій ситуації.

Суди надали хибне тлумачення статті 391 ЦК України та дійшли неправильних висновків про те, що вона фактично визнала право відповідачів на користування спірним житлом.

В матеріалах справи наявні дві будинкові книги, які є доказом протиправних дій відповідачів.

Оскільки у відповідачів відсутні правові підстави для користування спірним житлом і суд зобов'язаний здійснити захист прав та інтересів власника майна, наявні правові підстави для задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано її матеріали з Макарівського районного суду Київської області.

27 листопада 2019 року справа № 370/3375/18 надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_2 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 належить на праві власності житловий будинок з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 30 січня 1990 року, укладеного з ОСОБА_5. Земельна ділянка, на якій розташований будинок, також належить на праві власності позивачу, що підтверджується свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 від 24 вересня 2014 року.

До об'єкта нерухомого майна згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень входить: А - житловий будинок 1968 року побудови, під а - погріб, Б - сарай, В - вбиральня, Д - погріб, Ж - сарай, 3 - вбиральня, під Ж - погріб, №1-4 - огорожа, Ш - скважина. Загальна площа - 107,8 кв. м, житлова площа - 53,5 кв. м.

На момент набуття позивачем права власності на зазначений будинок в ньому проживали та були зареєстровані вона, її батько ОСОБА_5, мати ОСОБА_6 та неповнолітній син її матері ОСОБА_2.

Встановлено, що ОСОБА_2 вселений до спірного будинку в 1981 році на підставі частини 2 статті 156 ЖК УРСР, згідно якої не вимагалася згода власника будинку.

Відповідно до довідки Макарівської селищної ради від 15 серпня 2019 року № 558, ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 31 січня 1987 року по теперішній час.

Позивач з сім'єю проживала у частині будинку загальною площею 60,2 кв. м, в іншій частині будинка загальною площею 47,1 кв. м проживала та окремо вела господарство її мати ОСОБА_6 разом зі своїм сином ОСОБА_2.

20 жовтня 2007 року ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3), яка разом зі своїм сином ОСОБА_8 стала членом сім'ї ОСОБА_2 та його матері ОСОБА_6.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 народився син ОСОБА_4, місце проживання якого зареєстровано у спірному будинку.

Після смерті матері, між позивачем та ОСОБА_2 склалися напружені відносини.

Встановлено, що рішенням Макарівського районного суду Київської області від 29 серпня 2016 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_1, Макарівської селищної ради Макарівського району Київської області про визнання рішення виконавчого комітету незаконним, визнання свідоцтва на право власності та договору дарування недійсним, визнання права власності на спадкове майно. Задоволено зустрічний позов ОСОБА_10, ОСОБА_1 до Макарівської селищної ради Макарівського району Київської області, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_9 про визнання права власності на спадкове майно за законом, визнано за ОСОБА_10, ОСОБА_1 як спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_6 право власності на земельну ділянку у частці 0,636 га від основного розміру земельної ділянки у розмірі 3,1801 га за кожною.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2016 року рішення Макарівського районного суду Київської області від 29 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо яких встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2016 року встановлено, що рішенням Макарівської селищної ради народних депутатів від 21 січня 1981 року було затверджено акт прийняття до експлуатації будинку на АДРЕСА_2 і визнано за ОСОБА_5 право власності на цілий будинок. Разом з тим відповідач ОСОБА_2, який народився ІНФОРМАЦІЯ_3, відразу після народження був вселений до своєї матері ОСОБА_6, а пізніше зареєстрований у вказаному вище будинку.

При цьому, як встановлено судом, на вселення ОСОБА_2 відповідно до частини 2 статті 156 ЖК УРСР не вимагалася згода власника будинку, отже він набув право користування житловим приміщенням у встановленому законом порядку.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що ОСОБА_2 та інші відповідачі втратили право користування жилими приміщеннями, оскільки не є членами її сім'ї у розумінні статті 156 ЖК УРСР, спільне господарство разом з нею не ведуть, угоду про безоплатне користування житлом та іншим майном не укладали.

При цьому, як на підставу задоволення вимог позивач посилалася, зокрема, на статті 319, 321, 391, 405 ЦК України.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Частиною 3 статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення.

Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із статтею 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У справі, яка переглядається, питання виселення відповідачів має оцінюватися в контексті пропорційності застосування такого заходу з урахуванням порушення прав останніх на житло.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Встановивши, що ОСОБА_2 з 1987 року зареєстрований у спірному будинку та був вселений у нього разом з матір'ю ОСОБА_6, отже набув право користування житловим приміщенням у встановленому законом порядку, самоправно до нього не вселявся, у нього та його родини відсутнє будь-яке інше житло, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Доказів на підтвердження виникнення обставин, які б призвели до неможливості спільного проживання сторін внаслідок негативної, протиправної чи аморальної поведінки відповідачів не надано.

Правильними також є висновки судів про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог на підставі статті 405 ЦК України з огляду на те, що ОСОБА_1 не надала належні і допустимі докази на підтвердження не проживання відповідачів у спірному будинку понад один рік,

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона при зверненні з позовом як на підставу втрати відповідачами права користування житлом не посилалася на статтю 405 ЦК України, спростовуються змістом позовної заяви.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 24 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 24 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков