Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.07.2021 року у справі №754/8540/19

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 754/8540/19

провадження № 61-10302св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5 на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва у складі судді Грегуля О. В. від 29 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., від 26 травня 2021 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У червні 2016 року ОСОБА_1, який діяв у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про вселення в квартиру.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він та його син ОСОБА_2 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1. Зазначав, що відповідачки, які є його матір'ю та сестрою, також зареєстровані у спірній квартирі. Вказував, що він деякий час не проживав у зазначеній квартирі задля уникнення сварок з відповідачками, проте у 2019 році він вирішив разом із сином повернутися до житла. Стверджував, що відповідачки створюють йому та синові перешкоди з вселення, не пускають їх до спірного приміщення, змінили замки та не надають ключі від дверей. Наголошував на тому, що він не має іншого житла, а також фінансової можливості для оренди іншої квартири.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд вселити його разом із сином ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартиру АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня

2020 року позов задоволено.

Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1.

Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва

від 29 липня 2020 року вселено ОСОБА_2 у квартиру

АДРЕСА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач, як особа, місце проживання якої на законних підставах зареєстровано у квартирі АДРЕСА_1, не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням. Районний суд зазначив, що відповідачки не надали належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог, які б свідчили про відсутність у позивача права користування спірним жилим приміщенням. Районний суд відхилив посилання відповідачок на непроживання позивача за місцем реєстрації та неприйняття ним участі в утриманні спірної квартири, вказавши, що зазначені доводи не свідчать про втрату позивачем права на проживання у спірній квартирі. Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що стосовно позовної вимоги про вселення неповнолітньої дитини до спірної квартири, з приводу чого позивачем подавались докази, не було ухвалено рішення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2020 року задоволено.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2020 року скасовано.

Ухвалено нове судове рішення, яким в частині задоволення вимог

ОСОБА_1 про його вселення в квартиру

АДРЕСА_1 відмовлено.

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року залишено без задоволення.

Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що підстави для вселення ОСОБА_1 до спірної квартири відсутні, оскільки останнього в судовому порядку визнано таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням.

Посилаючись на те, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 24 листопада 2020 року у справі № 754/12325/18 ОСОБА_4 відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування додатковогорішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року. На думку суду апеляційної інстанції, ОСОБА_2 був вселений у спірне житлове приміщення у 2008 році з дозволу власника ОСОБА_4, тому відповідно до положень статті 156 ЖК УРСР не позбавлений права користування цим житловим приміщенням.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що інтереси ОСОБА_4 як власника житла не перевищують інтереси колишнього члена сім'ї

ОСОБА_2, у якого не припинилися правові підстави користування чужим майном.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи осіб, які її подали

У касаційній скарзі ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_5 просять скасувати додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду

від 26 травня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про відмову

у задоволенні позову у повному обсязі, посилаючись на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17 та

від 23 жовтня 2019 року у справі № 904/8549/17

(пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів, а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції ухвалив додаткове рішення у справі за відсутності відповідачки, яку не було належним чином повідомлено про дату та час розгляду справи. Заявники стверджують, що позовна вимога про вселення ОСОБА_2 до спірної квартири не оплачена судовим збором, а позов ОСОБА_1 не відповідав вимогам статті 175 ЦПК України. Особи, які подали касаційну скаргу, наголошують на тому, що ані позивач, ані його син, які не є членами сім'ї власника спірної квартири, з 2002 року не проживають у спірній квартирі, їх особисті речі в квартирі відсутні, вони не сплачують комунальні послуги. Вважають, що позивачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог. Зазначають, що дружина позивача, з якою він та його син проживають, у 2018 році набула у власність квартиру. ОСОБА_4 зазначає, що вона як новий власник спірної квартири, не надавала згоду на реєстрацію місця проживання позивача та його сина у цій квартирі.

Судові рішення оскаржуються лише у частині вирішення позовних вимог про вселення ОСОБА_2, тому в іншій частині касаційному перегляду не підлягають в силу вимог статті 400 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

У визначений судом строк відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 08 лютого 2001 року, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 08 лютого 2001 року, виданим відділом приватизації державного житлового фонду Ватутінської районної ради у місті Києві.

ОСОБА_1 з 31 липня 2001 року був зареєстрований у зазначеній квартирі як член сім'ї власника.

18 вересня 2006 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 набула ОСОБА_4 на підставі договору довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гоменюк О. М., зареєстрованого в реєстрі за № 6945.

Місце проживання ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстровано у спірному житлі з 03 червня 2008 року.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 24 листопада

2020 року у справі № 754/12325/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 березня 2021 року, позов

ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, задоволено частково.

Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою

АДРЕСА_1. У частині позовних вимог до ОСОБА_2 відмовлено.

Під час розгляду справи № 754/12325/18 судами встановлено, що з часу народження ОСОБА_2 не міг самостійно обирати місце свого проживання і причини не проживання останнього у спірній квартирі мали вимушений характер та не були його особистим волевиявленням, що не є безумовною підставою для позбавлення права користування житлом. На час подання позову ОСОБА_2 був неповнолітнім, а тому мав неповний обсяг волі і в нього були наявними поважні причини, через які його не можна було позбавляти права користування житлом.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 150 Житлового кодексу УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені

в статтею 156 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 156 ЖК УРСР.

Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

У частині 1 статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині 1 статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначені у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 24 листопада

2020 року у справі № 754/12325/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 березня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, відмовлено.

За змістом частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для скасування додаткового рішення суду першої інстанції, яким було вселено на той час неповнолітнього ОСОБА_2 до спірної квартири, оскільки судовим рішенням, що набрало законної сили, встановлено право ОСОБА_2 на користування спірною квартирою, до якої він, будучи малолітнім, вселився за згодою власника квартири.

Посилання касаційної скарги на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме несплату позивачем судового збору при подачі позову у частині позовних вимог про захист прав неповнолітнього, не можуть бути підставою для скасування оскарженого судового рішення. Позовна заява ОСОБА_1 відповідала вимогам статей 175, 177 ЦПК України, про що також зазначено в ухвалі Деснянського районного суду міста Києва від 10 червня 2019 року про відкриття провадження.

Також колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд ухвалив додаткове рішення за відсутності відповідачів, оскільки за змістом частини 4 статті 270 ЦПК України у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником постановах.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, у значній мірі зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, належна правова оцінка доказів зроблена судом першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 травня

2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович