Постанова

Іменем України

26 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 711/4622/17-ц

провадження № 61-1501св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: КратаВ. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Старовойтова Л. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року у складі судді: Дунаєва С. О. та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 07 грудня 2017 року у складі суддів: Новікова О. М. Вініченка Б. Б., Храпка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання договору недійсним, посилаючись на те, що він є власником 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1. Власником 2/3 частини квартири є його сестра ОСОБА_5

ОСОБА_4 дізнався, що договором дарування від 10 лютого 2017 року одноособовим власником квартири стала ОСОБА_5, проте він ніяких правочинів з відчуження свого права не вчиняв.

Просив визнати договір дарування від 10 лютого 2017 року №450 недійсним та витребувати із незаконного володіння ОСОБА_5 1/3 частини вказаної квартири.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 07 грудня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів мотивовано тим, що право позивача припинилось з укладенням 30 березня 2013 року договору про розірвання договору дарування від 29 листопада 2006 року. Обставини, які б свідчили про недійсність такого правочину, не встановлено. Враховуючи, що у позивача відсутнє право власності на майно, то і вимоги про витребування такого майна також підлягають відхиленню.

У січні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу у якій просив скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. При цьому посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. На обґрунтування касаційної скарги вказував, що 30 березня 2013 року не був у державного нотаріуса та договору про розірвання договору дарування не підписував.

У березні 2018 року ОСОБА_5 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому просила оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, вказувала, що право власності на спірну квартиру у позивача припинилось 30 березня 2013 року, жодних доказів на підтвердження свої доводів позивачем не надано.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_5 з 10 лютого 2017 року.

На підставі рішення Придніпровського райвиконкому м. Черкаси від 19 травня 1993 року № 116 спірна квартира передана у спільну сумісну власність ОСОБА_7 (батьку сторін), ОСОБА_8 (матері сторін) та ОСОБА_9, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_7 прийняв у спадщину після смерті ОСОБА_8 належну їй частку права власності на квартиру. З 01 грудня 2005 року ОСОБА_7 належало 2/3 частини спірної квартири.

29 листопада 2006 року ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 29 листопада 2006 року №2-3052 подарував належну йому частку спірної квартири своїм дітям, тобто ОСОБА_7 (позивачу) та ОСОБА_5 (відповідачці) в рівних частках по 1/3 кожному.

30 березня 2013 року ОСОБА_7, ОСОБА_10 та ОСОБА_5 уклали договір про розірвання договору дарування квартири від 29 листопада 2006 року № 2-3052.

14 травня 2013 року ОСОБА_7 подарував належні йому 2/3 частки спірної квартири ОСОБА_5 про що був укладений відповідний договір.

01 квітня 2016 року ОСОБА_5 подарувала спірну квартиру своєму чоловікові ОСОБА_11, а той у свою чергу 10 лютого 2017 року подарував цю квартиру ОСОБА_5, що підтверджується відповідними договорами дарування.

У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).

Встановивши, що ОСОБА_4 не довів підстав, передбачених статтею 203 ЦК України, для визнання недійсним договору дарування від 10 лютого 2017 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_11 та які права позивача порушено в результаті укладання вказаного договору, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні договору дарування недійсним.

Тлумачення статті 387 ЦК України дозволяє зробити висновок, що саме власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Встановивши, що право власності на спірну квартиру належить відповідачу ОСОБА_5, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржене судові рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

В.І. Журавель